Не забув правитель Речі Посполитої і про те, якої високої думки залишалися про полковника своїх військ польний гетьман литовський Карл Ходкевич та польський гетьман Станіслав Конєцпольський.
Свою службу при дворі у ранзі "королівського дворянина" аристократ Адам Кисіль розпочав лише два роки тому. Але встиг опанувати не лише науку придворних інтриг, але й науку вгадувати, передбачати, або й самому формувати волю монарха. Тому зараз, зазначивши, що особистий секретар зумів ґрунтовно підготувати Владислава до цієї розмови, депутат водночас запитав себе: "Невже увесь цей вступ знадобився королеві тільки для того, щоб, на час відсутності в країні Конєцпольського, призначити мене тимчасовим, наказним коронним гетьманом Речі Посполитої?".
Владислав і справді повів мову про беззахисність південних кордонів королівства, про християнське налагодження взаємин із вічно бунтівним запорізьким козацтвом, отим, сильним, а проте ненадійним союзником у протистоянні з ординцями та османами...
"Інженер Боплан і гетьман Конєцпольський доповідали мені, що запорозькі козаки вороже зустріли саму ідею спорудження на Дніпрі фортеці Кодак", — недовірливо зиркнув Владислав IV на полковника.
"Вороже, ваша величносте, — незворушно підтвердив депутат. — Але іншого ставлення не варто було й сподіватися".
Король вийшов зі свого літнього палацу і, ведучи магната за собою, повільно побрів дубовою алеєю, котра завершувалася альтанкою на березі ставу.
"Коронний гетьман навіть засумнівався, чи й насправді цей степовий замок здатен вгамувати, а тим паче — остаточно приборкати січовиків та перетяти шлях селянам-утікачам, котрі прагнуть покозачення. Тож чи варто було, — бідкався Конєцпольський, — споруджувати його, витрачаючи з державної скарбниці сто тисяч золотих, якщо сама поява такої "польової засіки" здатна спровокувати черговий бунт, і, взагалі, навряд чи вона протримається в руках польського гарнізону хоча б півроку".
"Я не маю наміру оцінювати висловлювання великого коронного гетьмана, — поважно парирував депутат, що ось уже п'ятий рік поспіль представляв у сеймі волинську шляхту[51]. — Проте скажу: так, цей одинокий посеред Дикого Поля замок не здатен упокорити ні козаків, ні ординців, ні навіть утікачів із шляхетських маєтків. Але хто сказав, що це повинно породжувати сумніви в його доцільності? Навпаки, намагаймося забудувати подібними замками усю кордонну лінію від Дніпра до Бугу. А, закріпившись на цій лінії, наступну зводити вже південніше Запорозької Січі. Хто має право засумніватися, що козацькі землі — це землі, що перебувають під ужитком й обороною підданих польського короля?".
Вони піднялися на пагорб, увійшли до альтанки, і тільки тоді, спостерігаючи за поводженням лебединої пари, котра повільно наближалася до плавучого острівця з кормушками, король нарешті відреагував на слова свого співрозмовника:
"Мені подобається і хід ваших думок, і їх патріотична твердість. Причому дуже важливо, що чую ці міркування саме від вас, уродженого русина, чи, як тепер стає модно називати вас в іноземних колах, українця"[52].
"Поза своє походження і свою православну віру, я ніколи не забуваю, що є сенатором Речі Посполитої, — ще стриманіше відреагував Кисіль. — Задля якої ніколи не жалкував ні крові своєї, ані самого життя".
"Недарма ж я пригадував вашу участь у походах і битвах польського війська. Тепер, ось, хочу, щоб із оружних бойовищ ви делікатно перейшли на бойовища дипломатичні. І саме так — делікатно. Турецький султан, з яким Річ Посполита перебуває зараз у мирі, вкотре вже, з гнівом великим і всілякими погрозами, вимагає "закликати до послуху наших підданих, запорізьких козаків".
"Хіба сталося щось надзвичайне? Знову сутички козаків із татарами? Але ж так завжди було і завжди буде. Не поселилися б у нас під боком ординці, не з'явилося б і козаків".
"Подібні міркування — це вже з академічної схоластики. А стало відомо, що Стамбул розлючений нападами загонів гетьмана Сулими, котрий зі своєю флотилією другий рік поспіль не дає спокою гарнізонам берегових турецьких фортець. Причому найбільший гнів викликали два його напади на Азов. Це ж до якого божевілля слід було дійти, щоби зважитися на штурми Азова?! Ще й підбивати на ці напади донських отаманів! Султан, уже не прикриваючись жодними дипломатичними викрутасами, погрожує нам війною. Як і кримський хан. А ми ж тільки тому й наважилися перекинути військо коронного гетьмана Конєцпольського у Прибалтику, що впевнені були в миролюбності Османської імперії".
"Якщо я правильно розумію ситуацію, ваша величносте, ви вповноважуєте мене на переговори з Сулимою?".
"На його впокорення, депутате! — рішуче проказав, майже вигукнув монарх. — На мирне чи збройне, але впокорення. І то негайне. Його і всіх підлеглих йому морських розбійників. Самої Січі".
При згадці про впокорення Січі депутат похмуро всміхнувся. Чи ж не про це мріяли й попередники нинішнього польського правителя, а також усі донині сутні коронні та польні гетьмани і канцлери?
"Але ж для цього..." — несміливо проказав він, прагнучи натякнути королеві на відповідні повноваження.
"Знаю, — відрубав правитель. — Сьогодні ж ви отримаєте мій рескрипт, який надає вам повноваження королівського комісара на всіх українських, в тому числі і козацьких, землях. На цих же територіях, за відсутності там Конєцпольського, ви наділяєтеся всіма правами великого коронного гетьмана. Цих повноважень вам досить?"
"Більших здатний надати хіба що Всевишній", — лаконічно визнав Кисіль.
*
...Одначе все ці столичні зустрічі й аудієнції — уже в минулому. А тепер, добувшись нарешті до свого черкаського особняка, який одночасно слугував судовим приміщенням крайового підкоморія, депутат сейму мав намір обмитися, пообідати і нарешті, після виснажливої дороги, добре виспатись. Та щойно він вийшов з просторого ванного корита і взявся за рушника, як служник, що приніс йому свіжий одяг, стривожено повідомив:
— Прибув офіцер із фортеці, з Кодака, ваша милість. У нього якісь нагальні вісті.
— Хоче повідомити, що їхню твердиню обложила кримська орда? — з легким роздратуванням поцікавився розніжений теплою купеллю наказний коронний гетьман, не маючи наміру нікого з сторонніх ані вислуховувати, ні взагалі бачити. Досить з нього столичних зустрічей, вражень і розмов.
— Якби ж то йшлося про орду.. Супроти ординців фортеця вистояла б. Там щось страшніше, — мовив камердинер, допомагаючи коронному гетьману вдягтися у розкішний персидський халат. — Але нехай той германець сам вам усе оповість, щоб не з моїх вуст.
А ще за кілька хвилин перед ним стояв той самий офіцер з Кодака, що відрекомендувався капітаном саксонських рейтарів фон Штаффеном.
— Міський урядник, який трапився мені в центрі міста, порадив звернутися саме до вас, — проказав найманець, із вдячністю сідаючи край запропонованого господарем крісла. — На щастя, він бачив, як ви поверталися до міста, і навіть мав приємність поспілкуватися з вами.
— Це несуттєво, — сухо зронив Кисіль. — Що сталося з фортецею?
— Позаминулої ночі її було здобуто козаками. Весь гарнізон загинув.
— Хто командував нападниками? — зблід королівський комісар.
— Гетьман Сулима. Зараз фортеця перебуває в його руках.
— Але ж будівничі Кодака запевняли короля і сейм, що він неприступний! Хочете сказати, що козаки здобули його упродовж однієї ночі?
— Запевняли. Проте помилялись. Кажуть, що в Сулими було не більше тисячі шабель, якими він вирізав увесь гарнізон. Упродовж ночі.
Кисіль нервово відсунув убік письмове приладдя, що стояло на столі перед ним, і, відкинувшись на спинку крісла, якийсь час дивився у простір обіч Штаффена.
— Якщо увесь гарнізон, як ви стверджуєте, вирізано козаками, то чому ви, один із офіцерів його, сидите зараз переді мною?
— Тільки тому, що тієї ночі командувати нічним роз'їздом із чотирнадцяти рейтарів випало саме мені. Причому, за наказом коменданта, полковника Маріона, я здійснював каральний рейд на поближні зимівники. Про події в фортеці вдалося дізнатись від пораненого нами козацького посланця на волость. Сулима уже почав розсилати таких гінців із звісткою про здобуття фортеці та закликом до посполитих формувати повстанські загони і прибувати до Кодака.
Останні слова капітана про те, що весь рейтарський роз'їзд прибув разом із ним, не зазнавши втрат, королівський комісар вислуховував уже наче в маренні. Він згадав про ті надії, котрі покладав на нього король, і, майже розпачливо прошепотівши: "О, Матір Божа!..", обхопив голову руками. Єдине, що мало б утішати зараз коронного гетьмана, — що підлий напад свій зрадник Сулима здійснив ще до того, як він, зі своїми королівськими повноваженнями та надіями, прибув до Черкас. Але ж хіба подібне виправдання здатне було заспокоїти його?
"Чого він домагається, цей кровопивця Сулима? — майже в люті запитував себе депутат сейму. — Навіщо йому знадобилося захоплювати польську фортецю, яка, до речі, під час нападу ординців чи турків, повинна була, передусім, захищати українські, козацькі землі? Цьому шибеникові що, забаглося нової домової війни між поляками й українцями?!"
— А щодо фортеці... Ми її у козаків-зрадників відіб'ємо, — проказав коронний гетьман, не до капітана звертаючись, а просто вже не здатен був утримувати ці слова помсти в собі. — Причому відіб'ємо з такою жорстокістю, що вся Україна здригнеться.
— Що накажете робити мені, пане коронний гетьмане? — нагадав про себе капітан, утішаючись із того, що Кисіль не підозрює його у змові з козаками, а значить, у зраді.
— За канонами лицарської та офіцерської честі, ви мали б розділити долю свого гарнізону, тобто застрілитися. Проте особисто я на цьому не наполягатиму. Ви — всього лиш іноземний найманець, отже наші внутрішні державні справи цікавити вас не повинні.
13
Перші, листопадові ще, сніги, з морозами і вітрами, застали загін козаків-чорноморців на плавневому Віщунському острові. Вони віщували ранню зиму, і повстанська сірома, яка, у войовничому запалі, ще недавно закликали гетьмана іти на Переяслав, на Чернігів, або й одразу ж на Київ, тепер уже розуміла, що час по-справжньому окопуватися, зміцнювати вали частоколом, а головне, будувати землянки та запасатися провіантом.
Об'єднаними загонами нереєстрового козацтва, запорожців і повстанців, котрі, одразу ж після разючої перемоги над рейтарським гарнізоном польської фортеці, почали стікатися до нього з різних куточків волості, Сулима зумів-таки вибити коронні гарнізони з Черкас і Чигирина, і навіть здобути непогано укріплений Корсунь.