Ні хвилини спочинку.
В кабінет заглядає секретарка, каже, що йде на обід. Я дивлюсь на годинник – не вірю очам. Вже дійсно обід. Знову забувся зателефонувати дружкові, як обіцяв.
Ввечері часто так само спішу, як і вранці. Коли Вєра пішла на роботу, дітей час від часу проходиться забирати з садочка мені. В усіх інших дітей є, напевно, дід та баба або батьки їхні ходять на якусь незрозумілу мені роботу, бо коли б не прийшов у садок – нікого з дітей вже немає. Тільки мої. Інколи виховательки залишають їх у сторожа, який смалить дешеві цигарки, немов паровоз. В сторожці, коли заходжу, нікого не видно за димом. І нічого не скажеш, бо добре, що й так, а то ще попросять таких неправильних батьків з садочка, разом з дітьми. А тоді, як цьому всьому раду дати? І роботі, і дітям.
Наш колектив майже повністю жіночий, складається із п'ятнадцяти осіб. Чоловіків лише троє: водій, інспектор і я. За відділом числиться автомобіль "Москвич", тому й водій до нього. На цій посаді спочатку були молоді хлопці. Один постійно використовував машину для нічних гулянок і його п'яного ловили даїшники, а другий так розвалив-потрощив автомобіль, що зібрати не можна було. Добрі люди порекомендували мені взяти старого досвідченого дядька, який не буде створювати проблем. Взяв.
Такий попався чоловік, що я нарадуватися не міг. Автомобіль, який потребував доброго ремонту, новий шофер сам відновив, їздив тихо, спокійно, на ніч ставив машину в закритому дворі райкому. Ніби, чого ще від нього хотіти? Пальне для автомобіля видавали дуже мало, то користуватися машиною виходило не часто, у своїх справах ніколи не застосовував. Їду собі раз на тиждень в обласне управління, по дорозі читаю, підписую документи. На водія й дорогу уваги не звертаю, бо часу не маю. Коли ж одного разу відволікся від своїх паперів, глянув на шофера, то мало не випав на дорогу, бо був він не просто напідпитку, а добряче п'яний. Як почав говорити – язик заплітається.
Я до нього:
– Шановний, шо ви робите? Ми ж розіб'ємся! Хіба ж можна за кермом бути таким п'яним?
– Не переживайте, – каже до мене водій. – Я помаленьку сунуся, за тролейбусом, на автоматі, на досвіді. Довезу. Мені не в перший раз.
– Як то не в перший, ви шо частенько такий, раніше теж їздили в такому стані?
– Бувало.
– І куди я дивився, як міг не бачити?
– Куди-куди… в папери свої, ото й далі собі дивіться, а я помаленьку-помаленьку…
Доїхали наче на розбитих склянках. Я то точно так себе почував. Як припаркувалися, забрав ключі, відправив водія додому. Тільки відійшов від машини він гукає на все місто:
– Стійте, стійте! Підождіть, шось хочу сказати!
Став.
– Ну чого вам, – питаю.
– Пляшку в машині забув.
– Повну?
– Та повну.
Вертаюся, видаю пляшку.
Тільки відійшов, знову кричить, і то так, що всі люди на гамірній міській вулиці оглядаються, думають, може щось трапилося.
– Ну, шо ше?
– Стаканчика забув.
Ще й третій раз вертався – за "папиросами".
Як з'ясувалося, водій мій був час від часу в "глухому запої". З попередніх робіт його виганяли за таку слабість, а до пенсії йому доробити залишалося близько року. Довелося тримати такого. Я попросив його сина, щоб старався виводити батька з запою після вихідних, а як не виходило, то щоб син його підміняв, коли виникала гостра необхідність у автомобілі. Так і перебивалися з цим "досвідченим" шофером. До пенсії він не доробив. Я звільнився, а нова начальниця одразу вигнала його з роботи.
Водії були виключенням із правил. Всі наші працівники були порядними, чесними, працелюбними і хоч отримували дуже малу зарплату, але хабарів не брали. Все було на виду. Ніколи я не бачив ніяких подарунків, крім цукерків, або фруктів.
Мені одного разу дали пляшку коньяку. За те, що після роботи їздив до старої баби в село опитувати свідків, аби підтвердити її стаж для пенсії. Свідками були сусідки, теж дуже старі баби. Після того, як дали свої покази й поставили підписи в протоколі, вони тихенько шарпали мене за рукав, думаю, що давали знак: не все чисто в тих їхніх показах. Я не звернув на те уваги, бо підписи ж вони поставили, а бабу було трохи жалко. Без пенсії, одинока, одною ногою вже там, де грошей не потрібно. Закрив очі.
Пляшку взяв, але на другий день подарував її знайомим, щоб не муляла очі й не давила на совість.
Пам'ятаю, що якось отримав коробку цукерок за те, щоб швидко розглянув справу. Цукерки взяв, справа і так йшла без затримки, оскільки в ній були зібрані всі документи, а пенсіонер незалежно від моєї участі отримував максимальну пенсію. Більше цукерок не отримував.
Як проробив років зо два, зустрів на вулиці свого однокурсника, вірменина. Той ще в університеті був небідною людиною. Десь прочув, що я працюю в соцзабезі і через мою установу пенсіонери забезпечуються автомобілями. Просто так тоді автомобілів у вільному продажу не було. Навіть маючи гроші купити "Жигулі" чи "Волгу" було неможливо. Тому забезпечений однокурсник запропонував мені вигідну угоду – я йому допомагаю купити "Волгу", а він мені подарує за це "Жигулі". Таке для мене було немислимим і недопустимим. Навідріз відмовився, чим дуже здивував вірменина:
– Ти мєня нє понял, дарагой. Я тібє "Жигуль" безплатно. Просто так, без дєнєг, а ти мнє – "Волгу". Я, за всьо дєньгі платіть буду. Панімаєш?
– Панімаю, але не по цим дєлам я. Вибачай!
– Нічево ти нє панімаєш. Странний ти какой-то.
Сказати, що я був дуже вже правильним і чесним на роботі – було б неправильно. Через знайомого інваліда я купив у салоні для інвалідів дефіцитні норкову шапку й меблі. Чогось незаконного для цього не робив, але таким чином скористався своїм службовим становищем. Цей знайомий інвалід пізніше просив у мене прискорити чергу на автомобіль, але я нічого не зробив. Довго було ніяково і прикро, що допомогу отримав, а сам ніяким чином не віддячив.
Я неодноразово незаконно користувався списаними посвідченнями інвалідів для проїзду в поїздах зі знижкою на 50% від вартості білетів. Поїздами їздив разів п'ять на рік – додому й до тещі. Це давало мені змогу економити власні кошти, яких у мене тоді було обмаль. Коли я подавав у касу посвідчення інваліда, мені завжди було трохи соромно, але продовжував таке робити. Це дуже нагадує відомого героя Ільфа та Петрова, який теж керував "горсобєсом", який крав і йому було соромно.
Набравшись з часом досвіду, я став почувати себе впевнено і дозволяв собі різні нахабства. Приймав непопулярні рішення, йшов проти встановлених правил чи вказівок начальства. Про такі мої замашки знали і в районі, і в області. Мені хотілося геройства.
До цього трохи спонукав мене мій товариш по навчанню в університеті. Його розподілили слідчим у відділ міліції. Там він стикнувся з проблемою: люди йдуть із заявами про дрібний злочин, курей у них покрали чи білизну, що сохла на вірьовці, вимагали найти злодіїв.
Начальник міліції наказував їхні заяви не реєструвати, бо винних все рівно не знайти.
Немає заяви – то немає і розшуку. Став мій товариш перед дилемою, що йому робити: і людям помогти хочеться, і проти начальника не попреш. Думав-думав та й додумався. Став заяви не класти в стіл, а відносив на пошту та направляв власним коштом, замовним листом на адресу міліції. В райвідділі замовну кореспонденцію змушені реєструвати й таким чином заявам давали хід. Начальник довго не міг второпати, що сталося з населенням, звідки у людей така грамотність настала.
Наш відділ видавав пенсіонерам санаторні путівки. В основному в санаторії, що не були дуже популярними. Але часом і в дуже відомі, попасти в які тоді було нелегко. Пенсіонери записувалися в чергу і їх визивали, коли путівки приходили з обласного відділу. У нас давно на черзі стояли дві колишні вчительки, які мріяли хоч раз попасти на ПБК (південний берег Криму). За декілька років їхня черга не підійшла, тому що таких путівок нам не приходило.
Коли в черговий раз я забирав путівки в області, то мене попередили, що серед них є дві на ПБК. Але вони не для загальної черги, а спеціально для певних непростих людей. Працівники обласного апарату сказали, що путівками цими займається особисто заступник начальника. Той якраз прийшов недавно на роботу і мене ще не знав. Раніше працював на високій партійній посаді, де завжди була міцна дисципліна, слухняні підлеглі.
Я отримав путівки, розписався за них і заявив, що розподілю їх строго за чергою. Обласні колеги вже трохи знали мене, знали що я можу так поступити, тому, щоб не мати проблем з начальством, почали мене вговорювати. Я не згоджувався. Поставив умову, знаючи, що вони мають п'ять таких путівок і розуміючи, що всі ці путівки для блатних людей:
– Або давайте мені не менше п'яти путівок на ПБК, або все буде згідно черги!
– Тоді будете самі розбиратися з нашим замом! Ми йому так і доповімо!
– Доповідайте, а я поїхав до себе!
По дорозі вирішив відразу спалити всі мости, щоб не було можливості для відступу. Приїхав у свій відділ, визвав відповідного інспектора й наказав йому негайно виїхати за місцем проживання колишніх вчительок та вручити їм путівки до санаторію на ПБК.
Через декілька хвилин в моєму кабінеті пролунав дзвінок. Обласний зам:
– Що це ви не виконуєте наказів керівництва? Чому допускаєте самоправство?
Я включив "дурника":
– Нічого такого і на думці не мав.
– А чому путівки відмовляєтесь розподілити так, як вам сказано?
– Напевно, щось не так зрозумів. Я вже розподілив їх згідно інструкції.
– Як то вже? Коли ви встигли?
– Встиг. Старався як швидше виконати свої обов'язки.
– Здається, ви насміхаєтеся наді мною. Мене про таке попереджали. Казали, що ви на таке здатні.
– Що ви, що ви, я і не збирався.
Через годину до мене відвідувачка. Ще з дверей бере бика за роги:
– Тут для мене путівки прийшли.
– Так ви ж у нас на чергу навіть ще не стали.
– Яка черга? Мені в області обіцяли. Спеціально для мене виділили.
– Нічого не знаю. У мене інструкція. Як там сказано, так і зробив.
– Ви смієтеся чи що? Яка інструкція? Путівки для мене та мого чоловіка були призначені.
– Не можу нічим допомогти. Я вже їх видав згідно черги.
Жінка довго не йме віри, що я наплював на своє начальство. Грозить, що зітре мене в порошок і розлючена виходить.
Залишаюсь в кабінеті сам, чекаю, що буде далі.