Будем питати людей, може хтось підкаже де знайти. Хоча є в нас у селі один чоловік, кажуть має такий смалець. Чи то правда – не знаю, але люди говорили, шо він кілька років тому кудись далеко ходив за цим, до якихось знайомих мисливців. Приніс, чи ні – треба взнавати, та дуже вже він хотів знайти той смалець, нібито сухоти ним лікує. То я – про Андрія Гавтишукового. Чоловік він – неприступний, чужого не хоче, але й свого не дасть. Випросити буде важко, підхід тре знайти.
Прийшлось В'ячеславу знову йти до Дусі, за допомогою. Зустріла, ніби нічого з ними не було. Однак більше по краплі глоду не пропонувала, жартівливий-кокетливий тон змінила. Добродушно спілкувалася, проте, не так, як до походу в ліс за багном. "Мовби шось зламалося в ній, мабуть, вирішила не відбивати мене в законної жінки. Хоче залишитися чистою-порядною, не пускати гріх до серця?" – подумав Славік. – "Але, як тут зрозуміти?.. В чужу душу не заглянеш".
– Дусь, ти ж на мене не злишся?
– Чого це маю?.. Я знову рада тебе бачити, але сам знаєш – занесло нас…
– Є таке… Давай забудем!.. І тему поміняєм!
– Згода!
– Я тут чого зайшов… Потрібно мені якось до Андрія Гавтишукового підібратися, він мене зовсім не знає, напевно, тільки малим бачив, не запам'ятав. Я на їхньому кутку рідко бував, в хату до нього ніколи не заходив. А він, кажуть, трохи відлюдькуватий, мені ж треба дещо випросити у нього, боюсь відмовить. Може прокладеш кладочку?
– І хто тобі таке сказав про дядька Андрія?.. Зовсім неправда... Ніякий він не відлюдькуватий. Просто сам давно живе, родичів не має, вік уже такий, шо – ого-го!.. З твоєю бабою рівня. Односельці рідко заходять, хіба сусіди часом. От і склалося хибне враження. А я, коли до нього навідуюсь по своєму, фельдшерському, то часом зо дві години пробуду. Розповідати вміє – заслухаєшся. Таку пам'ять має, не в кожного молодого. Не переживай – домовлюся!.. А краще разом підемо, у мене в цю середу плановий обхід одиноких престарілих, то давай до компанії!.. Я своє зроблю, а тебе залишу. Там вже, як вийде – перебалакай про своє. Головне не спіши, розговори добре старого, постався привітно, тоді точно не зможе відказати.
– Дякую!.. Як з тобою добре діло мати!
– Жаль тільки, шо ти пізно до такого дійшов!
Дядько Андрій довго не відкривав хвіртку, мабуть, не чув, що до нього прийшли. Дуся мусила гукати на всю вулицю, лише тоді вийшов.
– Шо це ви, Андрію Петровичу, не відкриваєте, спите серед дня, чи шо? – запитала в дядька Дуся.
– Та ні, за хатою був, там у мене грядочка невеличка – гребуся, нікого не жду, то й не прислухаюся.
– Я цього разу з В'ячеславом обхід роблю, захотів з вами поговорити, історії ваші послухати. Пустите?
– А чом ні!.. Заходьте! А ви чоловіче наш будете, чи приїхали звідкись?
– Наш я, наш… Внук Сяньки Чубухової, пам'ятаєте таку?
– Як її можу забути, колись на вечорниці разом ходили, файна дівка була – на все село. Давно її не бачив, з двору нікуди не виходжу.
Дуся зміряла старому тиск, поставила кілька питань, і покинула чоловіків. Славік зачепився за ті вечорниці й втяг дядька Андрія в розмову.
Після довгих спогадів про молоді літа й парубкування перейшли до найболючішої та найважливішої теми літніх людей – про здоров'я. Коли дядько Андрій розповів про свої чисельні болячки, В'ячеслав підібрався до головного:
– А чим же лікуєтеся, якшо не секрет?
– Різне є в мене знадіб'я, зілля всякого маю, настоянки…
– Помагає?
– Трохи помагає.
– Кажуть смальцем бобровим добре натиратися, сильну дію має.
– І таке маю… Без нього ніяк не обходжуся.
– А моїй бабі Сянці так тепер із ногами сутужно – зовсім вже не ходить, ледь-ледь по хаті може човгатися. Хтось порадив їй аби тим смальцем ноги натирала, то трохи відпустить. Якби ваша ласка…
– Хм… Другому комусь не дав би, а Сяньці не відмовлю… Кажу ж: разом на вечорниці бігали, як тут відкажеш... Шо ж я, совісті не маю?
Недаремно Дуся казала про дядька, як про гарного оповідача. На дорогу він вирішив поділитися з В'ячеславом історією, сказав, що не може в собі тримати, раніше про таке боявся комусь розповісти – посадили б, а тепер нові часи, вже можна, то нехай люди знають.
– В 1941-му був я свідком великої трагедії, страшного кривавого злочину радянської влади, про який мало хто чув, мало хто відає. Тоді доля закинула мене в Черкаси, якраз почалася війна з німцем, наші стали відступати. Я не про совєтських начальників, а про простих солдатів, простих людей – вони точно були нашими. У Черкасах тоді був міст через Дніпро, не повіриш – дерев'яний. По ньому пішли валками, суцільною масою: змучені пришиблені солдати, згорьовані біженці, які покинули свої домівки, селяни гнали худобу, на возах везли ранених, боєприпаси, різну всячину. І от в якийсь момент, коли німців і близько ще не було, енкаведісти зірвали й підпалили міст із усім живим, що йшло по ньому. Тисячі й тисячі людей опинилися в пеклі, на моїх очах горіли, волали-кричали до самого неба. Падала в річку й топилася сила-силенна народу в перемішку з худобою. Страшнішої й масивнішої смерті ніколи не доводилось мені бачити. Скільки жив і жити буду – перед очима ця жахлива картина. Такого людожерства світ не бачив.
Андрій Петрович не міг зупинитися, розповідав і розповідав, згадуючи найменші деталі кривавої акції-диверсії. З боку здавалося, що він ніби дивиться якесь кіно й переповідає його зміст. Коли скінчив свою оповідку, надовго замовк, його трясло, немов у трансі.
– Моторошну картину ви мені намалювали, – приглушеним від сильного враження голосом промовив В'ячеслав. – Я читав, шо подібне було й в інших місцях, в Запоріжжі, приміром, але про Черкаси перший раз чую.
Йдучи від дядька Андрія, В'ячеслав заглибився в роздуми. "Це ж скільки я вже чув про подібне, скільки читав про таке. Виходить, радянська влада в багатьох місцях робила все, аби вбити побільше своїх, в першу чергу українців, неначе виконували якусь нелюдську програму, робили страшне велетенське жертвоприношення. Де взялися на землі такі бузувіри, така демонська сила?..".
Багно змішали зі смальцем бобровим і поставили в льох. Мало настоятися три-чотири тижні в темному, прохолодному місці.
В'ячеслав тим часом повернувся до хазяйнування. Прийшла пора землю копати, сіяти, садити. Баба Сянька не допомагала, ноги перестали зовсім слухатися. Сиділа на сонці під хатою й давала внуку поради – що й куди краще в землю тикнути. А він старався. Ще ніколи не отримував такої насолоди від землі. Коли ходив по ній вже теплій, нагрітій обідішнім сонцем, вчував якусь силу, яка йшла в тіло. Баба Сянька сварила: "Не сідай на землю, не ходи босим, ше рано, ше земля сира —простудишся!". Не слухався, наче малий хлопчак, відчував, що не зашкодить собі, ніби серцем таке вчував.
За першої нагоди Славік ходив на заболочене озерце – рибу вудити. Зранку вибирався до сходу сонця, з холодною росою, коли тільки-тільки починало сіріти. Від води йшов туманець, зрідка квакали жаби, на середині водойми билася велика риба, додавала рибацького азарту. Інколи йшло – витягував плотвичку й карасиків один за одним, а другим разом ніби хтось пошептав погано – закидай не закидай, хоч би раз клюнуло. Зате спокою… Задоволення… Аж через верх. Тішився-єднався з водою, очеретом, запахом риби, болота. Все таке з дитинства знайоме, рідне. Хороше!.. Відірватися не можна!
А воно вже й літо розцвітало. Зі споришем, подорожником, кропивою, ромашкою, васильками, соняхами, з бджолиним гулом, з громом-блискавицею, зливами, сонячними дощами, веселкою. І ще стільки, стільки всього – живого, кольорового, солодкого, пахучого… Літо – молодість світу… Як же хочеться, аби воно не кінчалось, якби не покидало, трималось вічно.
Славік злився з цим літом, загорів, зміцнів, і немовби скинув десяток прожитих років.
Нарешті прийшла пора діставати бадун. Баба Сянька відкривала гладишку з таким хвилюванням, наче колись вперше заміж виходила. Що то воно буде?.. Вийшло, чи не вийшло?.. Добре запам'ятала дідів рецепт, чи щось наплутала?.. І головне з головного: поможе, чи даремно старалися?
В'ячеслав теж весь внутрішньо напружився, мовби рибу велику тягнув із озера та сильно боявся, аби не зірвалася, аби удача привалила.
Баба Сянька внука до бадуна не допустила. Вирішила спершу сама спробувати. Ану, як не поможе, ану, як не на користь, а на шкоду вийде. Скрутить, або отрутою в кров піде. Їй то що… І так віджила своє, а внука наражати не варто, йому жити й жити. Лише на кінчик нігтика взяла, втерла під коліном і пішла до ліжка полежати, відпочити од хвилювання, зосередившись, чекати, чи подіє.
Славік крутився біля хати, не міг ні за що взятися – з нетерпінням чекав результату, що баба Сянька скаже: подіяло, чи ні. Однак пройшло більше двох годин, а баба не одзивалася, з хати не виходила. В'ячеслав розчарувався, втратив надію. Така задумка була, так хотілося, аби вийшло, аби отримати чудодійний засіб, а воно – не туди. Пішов до озерця, щоб трохи втихомиритися та відійти від почуття поразки-невдачі. Заліз у воду й став купатися. Пірнав, лопатив руками водну гладь, перетинав озерце вздовж і впоперек, лежав-спочивав на спині, втомившись від дужих рухів. Теплінь і ласкавість води так освіжила тіло й голову, що на якусь хвилю забув про бабу Сяньку. Повернувся аж, коли темніти почало. Відразу вирішив йти спати, з бабою не балакати, аби їй серце не рвати, бо теж, мабуть, розчарована, настрій собі підірвала. Така ж надія була, що на ноги зведеться.
Проте баби Сяньки в хаті не було. В'ячеслав спочатку подумав, що може теж висунулась якось на вулицю, на свіже повітря, щоб, як і він, відійти від невдачі, але поряд із хатою баби не знайшов. Тепер злякався: якби чогось поганого не сталося, може отруїлася, може хтось проходив мимо, поки він був на озері, та забрав бабу в село, до фельдшера – спасати. На всяк випадок став гукати що є сили. Відзивався лише близький вечірній ліс – луною схожою на передражнювання. І жодного іншого звуку, мовби повмирало все живе. Вирішив бігти в село – іншого місця, де б могла бути баба, не вбачав. Понісся, мов за ним із палкою бігли.
У фельдшерському пункті не світилося. Зрозуміло, прийом хворих давно закінчився, як і робочий час.