Проти переконань

Зоя могла звести з розуму кожного. Щось було у ній таке чортівське, що туманило розум, як дурман. Висока, гнучка, рижоволоса й зеленоока, як русалка, з лицем, що нагаду­вало колір березової кори, вона мала в собі в рівних до­зах щось з вогню і льоду, лебедя й пантери, величавої ко­ролеви і дикої циганки. Вабила й не допускала, ніби під­давалася, а в той самий час лишалася неприступною, як скелистий вершок гори, вкритої вічним снігом. Такою, при­наймні, знали її всі, за виїмком одного Ігоря та ще хіба отого фармацевта... О, але Ігор знав її до кінця! Може тому й любив її подвійно, що не відчував ніяких пут на їхніх взаєминах. Вони кохалися, належали одне одному з власного бажання. Чого ж треба було більше?

Так Ігор створив собі якесь штучне переконання й три­мався його цупко, намагаючись не вдивлятися глибше в правду, і згодом випадок зник з пам'яті. Але тепер він знову пригадався, і Березовський не міг більше себе луди­ти[2]. Скільки ще можна було тягнути цей роман? Ще рік, ще два? А тоді? Припустімо навіть, що у Зої виникло б природне бажання — жити разом, не криючись, і мати дітей — себто, називатися подружжям. І як би виглядало таке подружжя? Він — скромненький "учітєлішка" гео­графії з кількома сотками місячного заробітку, а вона — талановита жінка, перед якою широко відкриті двері до кар'єри, до слави і... до тисяч рублів. Чим би він був при боці відомої піаністки? Мав би своєю мізерністю притем­нювати її блиск? Чи, взявши цю ж справу з іншої сто­рони, вона мала б своїм блиском ще більше підкреслити його сірість? Ігор скоріше дав би себе четвертувати, ніж би мав погодитися на таку жалюгідну позицію!

Інший варіант: Зоя для усунення різниці в подружжі зрікається свого покликання, своєї кар'єри і свого призви­чаєння до безтурботного життя, в якому зросла і вихова­лася. Вона годиться на мізерію, обмежується до найнеобхіднішого і ретельно числить щодня кожну копійку, щоб дотягнути до наступної виплати. Вона бігає з кошиком на базар, стоїть в чергах, перефарбовує, церує й перешиває старі суконки, миє підлоги, пере білизну, варить, вовту­зиться з брудним начинням, клопочеться дітьми... Чи ж це була б та Зоя, яку він любить? Ні, це була б зовсім інша, зовсім чужа й незнана Ігореві людина. Поминаючи той факт, що на таке життя вона ніколи не погодилася б, він, навіть коли б і погодилася, не допустив би до того ні­защо! Ні, ні! Для Зої звичайний учитель не пара. Їй потріб­но видатного науковця, мистця, або іншої якоїсь партій­ної шишки, когось такого, хто дав би становище в суспіль­стві, хто забезпечив би їй можливості дальшої посвяти му­зиці, ну, і... хто дав би гроші. Ігор того всього обіцяти не може, і тому вони, раніше, чи пізніше, мусіли розійтися.

А, зрештою, коли б навіть і міг, то тепер не схотів би.. Сьогодні він зрозумів Зою до кінця. Коли б він був таким, як вона, — можна було б зійтися знову, і то зійтися на ціле життя. Ігор також міг би продатися, вступити в партію — і для нього відкрилася б дорога для наукової роботи, до університетської катедри, про яку він мріяв і в снах і на яві. При своїй інтелігенції і він міг би осягнути дуже багато І піти дуже далеко. Міг би також виїхати до Москви, бо ж Москва з давніх давен полює на кожну видатнішу особис­тість, обдаровує її ласками і горне до себе. От хоч би як і Зою. Але Ігор на це не піде.

— Не всі ще упідлилися, моя зрадлива королево, — звертався він в думках до Зої, — існують ще такі, для кого батьківщина є одинокою і які лишаться вірними їй до кін­ця, в щастю, чи нещастю. В нещастю особливо. А ти, Зоє, зрадила її й пішла до ворога. Ти не розумієш того, що від ворога приймається терпіння, утиски і навіть смерть як речі природні. Але ласку можна прийняти тільки як ганьбу. А ти прийняла її. Я думав, що ти маєш справжню гор­дість, і помилився. Ти безчесна, Зоє. І саме тому ми по­винні розійтися. Ми вже розійшлися. Розійшлися назав­жди, і я не вернуся до тебе нізащо і ні при яких обстави­нах. Кінець, Зоє, кінець!..

Вже недалеко виходу з кладовища, Березовський вдру­ге зустрів дівчат. Та, в рожевій суконці, стояла на стежці й нетерпеливо гукала кудись в корчі:

— Варю, я не можу більше чекати! Мені ж вечерю та­тові треба зварити, там десь досі й курчата почали вила­зити, а я стирчу отут біля тебе. Ходи!

— Є! — радісно обізвалася з корчів Варя.

— Що "є"?

— Та конвалії. Тільки якась холера вирвала усі розцвілі й витолочила. Лишилися самі пуп'янки...

— Ну, то лишайся зі своїми пуп'янками, а я вже таки йду, слово чести!

— Та чого ти кип'ятишся? — вилізла з корчів Варя. — Я вже також іду. — Тут вона помітила Березовського й за­сміялася вголос: — О, диви, хто йде!..

Друга дівчина, побачивши Березовського, кинулася з несподіванки, змішалася страшно і, обернувшись, скоро пішла вперед.

Найменше, чого хотілося в даному випадкові Ігореві, це — починати розмову, та ще з цими міщанками, але чем­ність все ж не дозволяла пройти мовчки, і він кинув якесь слово, якого за хвилину вже й сам не пам'ятав. Дівчина в рожевій суконці, замість відповіді, тільки прискорила ходу, але її товаришка відразу підхопила Ігорове заува­ження так активно, що від неї попросту неможливо було відчепитися.

— Сподобалися вам фіалки, товаришу Березовський? — спитала хитро й розтягнула свого широкого рота від вуха до вуха.

Зблизька її обличчя скоріше було подібне до м'яча з непофарбованої червоної гуми, бо корчилося, розтяга­лося, роздувало щоки і натягало уста з подиву гідною ела­стичністю.

Ігор глянув на неї трохи іронічно, трохи здивовано.

— Ви прекрасно поінформовані, — сказав спокійно. — І звідки ж ви знаєте, що мене звуть Березовським?

— Пхі!.. — засміялася Варя і на цей раз розтягнула обличчя вздовж. — Ціле місто знає, що ви називаєтеся Ігорем Березовським.

Що не кажіть, а самолюбство — велика річ, і Березов­ський при згадці про таку популярність ледве стримав ви­раз самовдоволення на своєму обличчі.

— Наше місто, нівроку, дуже голосне, — відповів з удаваною байдужістю.

— Не місто, а ви, — поправила Варя.

— Чому ж саме я? Думаєте вас не знають?

— Мене напевно не знають так, як вас.

— Помиляєтеся, — пожартував, не зміняючи однак поважного тону. — Навіть я знаю, що вас звуть Варварою.

— Ой, брехло з вас! — вульгарно рубнула Варя, і її червоне обличчя зібгалося в усмішці, мов затягнена на зашморг торба. — Чули, як мене товаришка кликала і те­пер граєте комедію.

Вона була негідна, щоб на неї ображатися, але Ігор відчув, що починає бліднути від образи, і злости.

— Ви завжди такі ввічливі? — спитав холодно і гор­довито.

— З тими, що брешуть — завжди! — відважно роз­махнула руками Варя. — Скажете, може, що знаєте також, як і мою товаришку звуть? Ага, не знаєте!..

— Знаю! — кинув недбало Ігор.

— Ну, як?

— Галя.

— Ква-ква-ква! — переможно розсміялася Варя. — Оце вгадали!

— Не Галя? Ах, вибачте, я помилився. Я хотів сказати: Маруся.

Варі мало бракувало, щоб перетворитися в соляний стовп, а й друга дівчина раптом обернулася, злякано ви­дивившись на Березовського.

— Та ну! — вигукнула Варя. — Звідки ви знаєте? Хтось вам сказав?

— Ніхто.

— То звідки ж знаєте?

— Вгадав.

— Як це вгадали?

Вся пригода почала Ігоря веселити.

— Хіба ж це трудно вгадати? — відповів, кидаючи очима на Марусю. — Ваша товаришка подібна до Марусі.

— До якої Марусі?

— До якої? До кожної. До всіх Марусь у світі.

— Ква-ква-ква!.. — знову розреготалася Варя. — Чу­єш, Пулько? Березовський знає всіх Марусь у всьому світі, тільки однієї Марусі Кобзаренко досі не знав. Знайомте­ся ж мерщій, обіймайтеся і плачте в радости! Ква-ква-ква!..

— Варю, — коли не перестанеш так говорити, то, їй-бо, піду геть, — сказала Маруся.

— Ква-ква-ква! — реготала далі Варя. — Дивіться на неї, яка соромлива! А в самої аж жижки трусяться до Бе­резовського. Не правда?

Ігореві було того забагато.

— Ви, Варю, неодмінно хочете зробити все можливе, щоб викликати до себе непошану й антипатію з першого знайомства? — осадив холодним питанням ротату говору­ху. — На вас просто дивитися неприємно.

Знав добре, яку силу зараз має і тон його голосу, і та камінна непорушність обличчя, і та особлива твердість погляду, перед яким скорялися майже завжди всі опонен­ти в особливо гострих суперечках. В кожному разі Варя відразу стратила самовпевненість.

— Та невже?! — вирвалося у неї таке щире здивуван­ня, що Ігор почув себе обеззброєним.

— Правда, Варю, — відповів лагідніше. — Нема ні­чого несимпатичнішого в світі, як вульгарна дівчина. Шануй­те себе трохи, інакше й вас ніхто не шануватиме.

Варя скривилася, присмирніла й ображено віддула гу­бу. Але не на довго. За якусь хвилину вже знову цвенькала й сміялася, ніби нічого не сталося.

Дуже скоро Ігор довідався від неї багато речей: що Маруся — сирота і живе тільки з батьком; що вона є доб­рою господинею, любить розводити курчат і каченят, а тому Варя називає її Пулькою ("Ви ж чули, як каченят кличуть: пуль-пуль-пуль?.. То і я її називаю Пулькою, бо вона — чисто, як каченя"); що вони обидві товаришують ще з раннього дитинства, коли їхні родини мешкали в су­сідстві; що вони тепер вчаться на першому курсі педаго­гічного технікуму, хоч Варя старша від Марусі на два роки, і що вони сьогодні ходили на могилу Марусиної матері, а звідтам завернули на католицький цвинтар по білі фіалки і побачили Березовського.

Поступово Березовський змінив свою думку і про Варю: вона не була ні злою, ні хитрою, лиш простацькою з природи і зле вихованою. Після того, як її Ігор присоро­мив, говорила вже цілком інакше, проявляючи багато щирости і живої, хоч і грубуватої, дотепности.

Так ішли собі й розмовляли зовсім приязно, і навіть Маруся вже не виривалася вперед, а йшла поруч, хоч увесь час мовчала, задивлена вперед якимсь незрячим байдужим поглядом, який особливо вражав Березовського і не подо­бався йому.

Врешті дійшли до роздоріжжя, звідки всі троє мусіли розходитися в різні сторони, і Варя пригадала:

— Пулько, але татові скажи, щоб черевики небезперемінно на завтра були готові. Чуєш?

— Навіщо ж пригадувати? — дивлячись убік, тихо відповіла Маруся. — Тато не любить, щоб йому надоку­чати, коли він і без того завжди замовлення виконує точно.

— А ваш тато швець? — поцікавився Березовський.

— Ого, ще й який! — замість Марусі поспішила від­повісти Варя з такою гордістю, ніби мова йшла про її власного батька.