Вона знала напам'ять Страсти Христові по всіх чотирьох Євангеліях і що Страсного Четверга, повертаючись увечері з Церкви додому зі запаленою від страсного вогню свічкою, приносила відбитку живого болю на блідому личку, а в синіх очах — сліди сліз і якогось такого глибокого натхнення, що будило в нас тривогу.
На п'ятнадцятому році життя Пшеничка дістала "Кобзаря", читала його день і ніч і плакала так, що аж розхорувалася. Її взагалі захоплювали великі речі й великі люди. Вона читала й перечитувала літописи з батькової бібліотеки, Житія Святих, молилася до постатей княгині Ольги і Жанни д'Арк, і часто просила дівчат співати пісню про Бондарівну. Любила робити порівняння з мітичними постатями і часто ходила задумана зі збірником грецької мітології в руках.
Ми чомусь усі думали, що Пшеничка врешті вступить до монастиря, і всі помилилися: після закінчення гімназії вона висловила своє бажання — вступити за прикладом Антона на медичний факультет. Але не довелося їй бути лікаркою, так само, як мені священиком.
Скінчивши духовну семінарію, я чекав на щасливий випадок, який би скінчився шлюбом, а потім і висвяченням. А тим часом жив удома і помагав батькові.
Однак, щасливий випадок не нагоджувався, натомість вибухла революція, і події, які вона принесла зі собою, закрутили мною так, що я перестав бути господарем власної особи. Я, мої брати та ще наш найщиріший приятель з дитячих літ, син поміщика зі сусіднього села — Святослав Чеп-Ходоровський пірнули з головою у вир політичного життя. Створення Центральної Ради, з'їзди і конгреси в столиці, торги з Тимчасовим Урядом — все це нас хвилювало, викликало палкі дискусії й заступало собою всякі особисті справи.
Я практично жив у Києві й приїздив додому лише для того, щоб поділитися новинами, взяти чисту сорочку й "сидора"[19] з харчами, яких у столиці вже бракувало. Вдома доводилося вислуховувати нарікання на дурну політику соціалістів, на сваволю дезертирів з фронту й усякої голоти, розагітованої більшовицькими пропагандистами. Що можна була на це сказати? Мене і мені подібних соціалістичні еківоки[20] й імпотентна поведінка уряду доводили до одчаю, але нас за наші погляди вважали ретроградами, консерватистами і ще Бог-зна чим. А справа організації Вільного Козацтва викликала проти нас нечуване обурення.
Та ми не дуже прислухалися до наших єдинокровних, а по духу московсько— і більшовицько-думних, братчиків і робили своє. Я часто покидав столицю та їздив то на Волинь, то на Полтавщину, то аж на Херсонщину, і скрізь на мій заклик відгукувалися сотні здібних та енергійних людей, які ставали в лави Вільного Козацтва, щоб боронити спокій і правопорядок у розбурханій революцією Батьківщині.
І саме в час таких поїздок я познайомився з Жоржем (ох, Жоржем!) Крюком. Проїжджаючи через наше повітове місто в базарний день, я побачив мітинг і завернув туди. Одягнений у солдатську шинелю, Жорж стояв посеред натовпу на возі, розмахував руками і шпарко промовляв. Треба признати, що посідав дар красномовства, вмів убрати дешеву демагогію в добру форму і володів секретом — здобувати собі симпатії. І лишень досвідчена людина могла пізнати в промовцеві того "героя" з "Інтернаціоналу", який бувши "рабом і нічим", спалахнув раптом бажанням "стати всім" і "збудувати новий світ", як це співалося в комуністичному гімні. Видно, добре поінформований про відносини в повіті, Крюк говорив з прозорими натяками на певних осіб, у тому числі й на нашу родину.
— Спитаю вис одверто, — кричав Крюк по-московськи, — кому належить земля у вашому повіті, у вашій губернії — в цілій Росії?! Поміщикам, дукам, попам! А хто на ній працює? Багатії, експлуататори?! О, ні! Навіщо їм? За них працює безземельний наймит і малоземельний селянин! За кошт поту і крови цих трудящих жирують і багатіють нероби, так точнісінько, як жирують і багатіють капіталісти за кошт визискуваного фабрично-заводського робітника! Що ж мають за свою працю трудящі? Мозолі, злидні, темноту і п'янство! А що мають попи, поміщики і капіталісти? Мають розкіш! Вони живуть у палацах, вони вчені, бо посилають своїх дітей вчитися за границі, вони далі скуповують землі, будують млини, гатять ставки, випасають худобу — все коштом трудового народу!
Глянув довкола вдоволеним оком переможця, передихнув і крикнув:
— Годі! Земля — селянам, фабрики та заводи — робітникам! Хто вміє працювати — той буде господарем!
І ще щось там у такому дусі.
Коли він скінчив, його винагородили досить рясними оплесками, а я підійшов ближче і спитав:
— А ви, громадянине, хто будете за станом?
— Я — пролетар! — голосно і гордо відповів Крюк.
— І багато вас визискували капіталісти?
— Я не був таким покірним і сліпим, щоб дати себе визискувати!
— Гм... А на хліб — як же заробляли? Ходили красти?
В юрбі почали сміятися, і Жорж підскочив зі злости.
— Це не ваше діло! — крикнув.
— Ага! — засміявся я. — Не моє діло? А яке ж діло вам, Москалеві, що ви приходите на чужу землю і починаєте лаяти чужих людей? І ви не поміщик, не піп і не капіталіст, то яке маєте право про них говорити?
— По-перше, я не Москаль, а руський, як і всі ви тут! — загарячився Крюк. — А по друге, національність значення не має, бо пролетаріат не має батьківщини!
— Виходить: пролетар — босяк! — крикнув хтось.
— Скажи ліпше — байстрюк! — додав інший голос, і натовп почав реготати.
— Я говорю в імені трудового народу! — аж надсаджувався Крюк, намагаючись вдруге вилізти на попереднього коника.
— Та яке вам діло до трудового народу, коли ви до нього не належите! — і собі крикнув я.
— Це — провокація! — репетував Жорж, посинілий від зусилля. — Це — провокація! Я на самому початку заявив, що є пролетарем!
— Паничу, паничу! — загукали мої односельчани. — Лізьте й ви вище, щоб чутніше було! Лізьте!
Не чекаючи моєї згоди, кілька сильних селян вхопило мене попід пахи і силоміць висадило на прикочений від кузні, нескінчений віз.
— О, знайшли кого слухати! — запротестував чийсь неприязний голос. — Він перший з тих, що Вільне Козацтво створили, щоб свого добра берегти!..
— Він нам зараз десяту заповідь пригадає — знаємо вже!
— Ба, ні, не знаєте! — сказав я. — Коли ж хочете знати — слухайте!
Коли крики вляглися, я почав:
— Люди, моя мова буде коротка: всі наші справи ми мусимо рішати самі!
Наступила тиша, з якої вихопився той самий неприязний голос:
— Хто "ми"? Попи, чи пани?
— Українці! —— відповів я.
Знову стало тихо, а я продовжував:
— Смішно, люди, що ви слухаєте оцього пролетаря! Що він розуміє в земельних справах? Що він взагалі розуміє в нашому житті, коли й мови нашої не знає?! Кричить тут проти поміщиків. А хто ж пороздавав безмежні простори нашої землі, ще й з людьми на ній, своїм вислужникам, як не той уряд, мовою якого говорить оцей "пролетарій"?! Наші були царі, чи московські? Порядки наші були, чи московські? Закони наші були, чи московські? По школах наша мова була чи московська? І тепер, коли нам врешті по двох з половиною віках вдалося так-сяк осягнути свій уряд, приходить оцей Москалик, чи пролетарій без роду-племені і починає вас вчити, а ви стоїте, роззявивши рота, і слухаєте. І не соромно вам?! Не маєте свого розуму? Не маєте іншого місця, що по базарах справи обговорюєте?! Ще ніде і ніколи ніхто на базарах законів не видавав. Закони видає уряд. Наш уряд є в столиці — Києві. Український уряд! І він вже видав Універсал про землю. Та тепер найважніше не земля, а уряд — про нього треба думати! Втримаємо свій уряд — будемо мати такі закони, як нам треба, а, послухаємо цього Москаля — знову будемо під чужим урядом і чужими законами.
— Цей уряд, що є тепер у Києві, такий самий буржуазний, як і царський! — перебив мене Крюк.
— То ви, пролетарію, царський! — відповів я йому. — Так само нахабно лізете в чужі справи, як і московські царі лізли!
— Я не Москаль!
— А якого ж лиха по-московськи говорите?!
— Правда залишається правдою, незалежно від того, якою мовою вона висловлена!
— Звичайно. Але вам ліпше буде, коли поїдете до Петрограду і скажете Троцькому з Леніним, що Україна не хоче більше московських порядків: ні буржуазних, ні більшовицьких — ніяких!
— Нам такий уряд буде добрий, який землю дасть! — перебив нашу суперечку вигук із натовпу.
— Та, чуєте ж, землю уряд дав, але ділити не дозволяють!..
— Універсал видали, а Вільне Козацтво на сторожі поставили, щоби до поділу не дійшло. Хитро!
— А як же ти думаєш землю ділити? Сам?
— Поділимо й самі, не бійтеся!
— Поділите! Два сусіди за межу судяться, брати за пліт помиритися не можуть, а він буде сам усю землю ділити!
— Він трьом свиням їсти не розділить, а землю береться ділити!
— Знаєш же ти хоч, по скільки землі на душу припаде?
— А чому уряд не ділить?
— Почекайте, не можна всього зразу!
— Чекати? Чого чекати? Земля — найголовніше!
— Поки сонця дочекаємося, роса очі виїсть!..
Крики росли, люди штовхалися й сердилися все більше. В когось уже й шапка з голови злетіла, в когось і кров з носа потекла. І немало я накричався, не мало й розумніші говкали, поки трохи заспокоїлося.
— Ну, — сказав я, — ще й до поділу не дійшло, а ви вже б'єтеся. Ей, люди, люди, чи не соромно вам?!
— Та бо, паничу, болить воно нас, пече! — признався якийсь дядько по щирости. — Нам уже в голові помішалося. Один говорить одне, другий — друге, а десятий — десяте. Кажете ви — ніби й ваша правда, каже той пан — його правда, а ми, люди прості, не знаємо, кого слухати. Тільки ж що правда, то правда: несправедливість у нас велика, і треба, щоби хтось за робочим людом обстав.
— За трудящим тільки трудящий постоїть, а пан за паном руку тягне! — вкинув Жорж Крюк.
— Ви, дядьку, — звернувся я безпосередньо до селянина, — коли б побачили, що топиться у воді один український пан і один Москаль-мужик у лаптях, — кого б кинулися перше рятувати?
— Та ніби... — почухався за вухом дядько. — Воно, хоч і пан, а таки свій...
— Добре, господарю! — похвалив я. — В цій хвилині ви велику правду сказали! А зараз я вам покажу другу правду, щоби ви знали, кого слухати...