Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Правда, мисливці вже не були голодні, але й помітнішої якоїсь здобичі не впіймали. Тому йшли невеселі й похнюплені та все нарікали на недоброго Анянґу, котрий так попсу­вав їхню виправу.

Аж перед вечором другого дня після пам'ятної бурі, коли вони вже оглядалися по дорозі за ви­гідним місцем для нічлігу, Аракень, котрий мав справді дуже гострі очі, скрикнув:

— Дивіться!..

Всі почали придивлятися у вказанім напрямі, але не бачили нічого особливого.

— Що там, Аракень? — спитав Інає. — Що ти бачиш?

— Я бачу розламану гору. Гляньте, он свіжа земля...

Тепер і решта, придивившись добре, побачила дійсно височенну гору, що світила до заходу го­лим зрізаним боком, немов би її хто відрубав со­кирою.

— О!.. А це — то вже напевне жарти злих духів! — скрикнув Інає. — Тільки Каапора ра­зом з Кайпорою може щось таке зробити. Ходім ближче, подивимося...

— Інає, а Каапора?.. — боязко озвався Журіті.

— Не бійтеся: Каапора тільки вночі має силу. Ходім!.

І всі п'ятеро приспішеним кроком звернули до зруйнованої гори. Для того мусіли зробити добрий кусень зайвої дороги, але явище було занадто цікаве, щоб на нього не подивитися з близька.

Помалу-помалу віддаль між індіянами й го­рою скорочувалася. Від шпиля до половини та гора була заллята гарячим промінням сонця і світила червоним боком свіжого обвалу, ніби кривавою раною. На нижню її частину падала чорна тінь від протилежного боку яру, а з гус­того лісу, що котив свої зелені хвилі дном про­пасти, підносилися вже вогкі сиві випари.

Вже небагато лишалося цікавим мандрівни­кам до ціли, як раптом сталося щось надзвичай­не: десь вгорі, ніби під самим небом, розітнувся ледве чутний, але й не менше трагічний та розпучливий крик, і, якийсь дивний предмет, блис­нувши в скісних проміннях сонця, щезнув за високими верховіттями лісу. І хоч звук того кри­ку не був сильніший від комариного, чуйні вуха дикунів відразу піймали в ньому ноти людського голосу.

Індіяни поставали, як укопані.

— Каапора!.. — вишептав зблідлий Моема.

— Сасі, — поправив його Інає. — Тільки Сасі[15] вміє штовхати людей в пропасть... Аракень, ти маєш добрі очі: впала то людина, чи ні?

— Я бачив, що впала людина, — відповів Аракень.

— І я! І я!.. — закричали хлопці.

— Ходім ближче! — наказав Інає.

— Страшно, — відповіли юнаки.

Справді, вони нічого не боялись, але злі духи навівали на них жах.

— Не бійтеся, — заспокоїв їх Інає. — Злі духи нападають тільки на самотну людину і то тоді, коли вона поранена. Нас багато, і ми здорові — не бійтеся...

Підбадьорені трохи словами Інає, а все ж і не без певного недовір'я, юнаки почали обережно пробиратися вперед. Але з кожним кроком вони ставали все відважніші і незабаром забули про всякий страх. Так не минуло й півгодини, як всі п'ятеро, переборовши перешкоди з вивернутого коріння, поламаного гілляча і великих брил зем­лі, зблизилися до місця випадку. Врешті, поба­чили й те, чого шукали: в глибокому м'якому болоті, утвореному в наслідок дощів, лежала людина. Цікаві юнаки, випередивши свого про­відника, добігли до мети раніше і, позагрузавши мало не по коліна в болоті, окружили тіло. Що це було саме тіло, а не згорток заболоченої оде­жі, свідчила хіба сама голова, бо ні тулуба, ні рук, ні ніг не було видно.

— Що там? — спитав Інає.

— Людина, — відповіли хлопці хором і роз­ступилися перед дідом.

Інає схилився над потерпілим, провів рукою по його обличчі та грудях і, встановивши, що людина жива, розпорядився обережно витягнути її з болота й перенести у вигідніше місце.

— Обличчя індіянина, а одежа білих, — мур­мотів собі під носом старий, здивований тим всім, що сталося.

Але ж яке безмежне було його здивовання, ко­ли він, взявши оглядати незнайомого, відкрив ширше на його грудях сорочку і побачив на них витатуюваний кружечок сонця і промені довко­ла нього. В першій хвилині Інає аж здригнувся і прикрив знак долонею, а потім розгублено сів на землю.

— Що, що, що?.. — питав він, озираючись на хлопців.

Та хлопці не могли на це "що?" нічого відпо­вісти, як рівно ж не розуміли, що саме так схви­лювало їхнього провідника.

Однак Інає не чекав відповіди. Він зірвався на ноги і закричав:

— Журіті, пильнуй цього юнака! А ви, решта, зводьте захист, приготуйте вигідну постіль, роз­кладіть вогонь і подбайте про вечерю! Скоро, ско­ро!.. — і, не даючи більше ніяких пояснень, Інає побіг уздовж потока, зиркаючи туди й сюди та зриваючи на ходу листя різних рослин.

Незабаром він вернувся з цілим оберемком різ­ного зілля і, поки хлопці спинали з гілляк курінь та розпалювали вогнище, заходився коло чужин­ця, взявши собі до помочі Журіті. Щоб здобути сік з різного роду лікувального коріння і грубих листків, Журіті "молов" їх власними зубами і випльовував до висушеної гарбузової шкіри, що правила за посуд. Інає вправними руками проми­вав рани непритомного юнака, прикладав до них розтерті зубами Журіті ліки і поверху обв'язу­вав свіжими, вогкими листками.

— Кості цілі, — бурмотів при тому. — Так, всі кості цілі, але всередині напевне все повід­ривалося... Гм!.. Упасти з такої висоти — мож­на повідривати все... Журіті, піди принеси кіль­ка апепу[16]. Дамо йому напитися з водою.

Журіті миттю виконав наказ і за хвилину ви­сипав перед Інає з десяток зрілих жовтих овочів.

Після півгодини різних заходів Арасі (а це ж, як читач догадався, був ніхто інший, тільки Ара­сі) тяжко зітхнув і помалу розплющив очі. Був такий кволий і почував себе так погано, що не мав навіть сили розібратися у всьому, що діяло­ся довкола нього. Бачив голих чоловіків, знав, що це індіяни, але чому він серед них опинився, що вони роблять і що можуть з ним зробити — йому було зовсім байдуже. І тому, коли схилене над ним старече, поморщене обличчя спитало: "Хто ти?" — не пробував навіть зробити зусил­ля, щоб відповісти. Хотів спокою. Хотів, щоб ніхто його не зачіпав, щоб нічого не питав, бо від кожного найменшого руху, від кожного зву­ку відчував щось подібне до ударів молота зсе­редини черепа. Ах, як у нього все жахливо болі­ло!.. А на додаток ще й та незносна отяжілість у всьому тілі, що, здавалося, втискала його в землю і давила на мозок!.. Ні, він не міг не то що говорити, а навіть повік втримати, і заплю­щив очі.

Інає, чекаючи відповіди, пильно дивився йому в обличчя, але потім похитав головою і наказав перенести його в зіп'ятий уже курінь і покласти на грубо настеленій траві.

— Треба дати йому відпочити, — звернувся до хлопців. — А завтра зробите ноші. Понесемо цьо­го юнака до себе в оселю.

— Навіщо він нам? — спитав Аракень.

— Він наш, — відповів старий.

— Він — білий, — заперечив Асір.

— В нього тільки одежа білих, але він — наш, — упевнено повторив Інає. — Він той, кого я шукав довго, довго...

Юнаки обмінялися здивованими поглядами.

— Кого ж ти шукав? — знову спитав Аракень.

— Я шукав наших братів... Хто ми є, діти?

— Ґваянці, — відповіли хором хлопці.

— Так, ми — ґваянці. А цей юнак мусить бути з роду морубішаб Соняшної Династії. Він має знак сонця на своїх грудях.

— Ми маємо свого морубішабу, — похму­ро сказав невдоволений Асір.

— Аірі не має того знака, — похитав головою Інає.

— Можна зробити знак, — продовжував своє Асір.

Інає розсердився і штовхнув непочитального юнака в груди.

— Ти — дурень! — сказав злісно. — Знак можна і тобі зробити, але від того ти не станеш справжнім морубішабою!..

Інає рідко сердився, але, коли сердився, то тоді не питав винних, чи невинних і роздавав стусани всім направо і наліво, як, зрештою, робили всі чоловіки в племени. Тому всі хлопці, ніби змови­лись, один за одним вислизнули з куреня.

В яру вже було темно, але вгорі, над берегами кручі, ще горів соняшний передвечірок.

— Нагору! Ходім нагору! — крикнув Журіті і, не чекаючи відповіди товаришів, поп'явся, як ви­вірка, крутим боком провалля.

За ним з веселими криками кинулась решта, і кожен, стараючись показати свою зручність і си­лу, намагався першим досягнути вершин.

Незвична людина мусіла б затратити на таке спинання кілька годин, але молоді індіяни, ціле життя яких було свого роду спортовою школою, побороли крутий схил за яких чверть години і майже одночасно вихопились на гору. Поставали, захекані й веселі, радісно розглядаючись довко­ла по сіро-рожевій бані неба і по безкрайньому килимі лісу, що стелився вниз від них, заламу­вався у глибоких зморшках, повитих легеньки­ми туманами, немов куревом невидимих кадиль­ниць. Сонце вже більше, як до половини, пото­нуло за зубчатим мереживом виднокругу, і зда­валося, що воно топиться від власного тепла і скапує вогненними краплинами кудись у безвісті. В його прощальних пурпурових відсвітах стояло на вершку гори чотири кремезних юнацьких постаті, ніби вилиті з бронзи, як зразки юности, здоров'я і сили.

І от знову Аракень, той що мав гострі очі, по­славши погляд на північний захід, скрикнув:

— Буріті[17]! Буріті горить!

— Де? Де? — загукала решта.

— Он там, в наших сторонах! Чи не наша осе­ля дає знак?..

— Де? Не видно проти сонця! Ми не бачимо!

— Але я бачу! — кричав схвильований Аракень, вдивляючись в далечінь, де ледве видною спіраллю здіймався в небо димок. — Ходім до Інає, скажемо йому!..

Мов пущені з пращі, юнаки коміть головою ко­тилися вниз і прибігли до Інає ще більше задиха­ні, ніж тоді, коли зіп'ялися на гору.

— Буріті горить в наших сторонах! — крикнув Аракень.

Старий відразу схопився на рівні ноги і ви­скочив з куреня. Але, повівши очима по потем­нілому вже небу і змірявши висоту стрімкого провалля, тільки махнув рукою.

— Пізно вже, — сказав. — Завтра рано мусимо скоро йти.

— А може то десь у ґваранців горіло? — ви­словив згодом Моема.

— Я не знаю, — відповів Аракень. — Далеко дуже, і сонце в очі світило.

Запах смачної печені, що розходився з куреня і дразнив чуйні ніздрі, а за ними і здорові шлун­ки юнаків, припинив дальші здогади та припу­щення, і незабаром всі четверо, вкупі з Інає си­діли довкола вогнища і уминали на обі щоки на­півсире м'ясо. Навіть досвідченому і суворому Інає тривожна вістка не попсувала апетиту, хоч обличчя його насупилося більше, як звичайно.