– Зазначив чоловік, помітивши факт того, наскільки уважно та пильно молодий фотограф намагався роздивитися цю неймовірну річ.
— Ви навіть не уявляєте наскільки це безцінний екземпляр! – Із захватом промовив хлопець. – Знаю, що заядлі колекціонери були б готові віддати за цей фотоапарат цілий статок.
— Чому ж не уявляю, мій друже, мені це чудово відомо.
— Полюбляєте раритетні речі?
— Так, але не настільки палко, як цим горить мій брат. Він з самого дитинства захоплювався подібними речами, ніколи не дозволяв собі пройти повз якогось ринку та не роздивитися подібної старовини. А коли він став старшим то перетворив це захоплення в свій бізнес, навіть став заробляти певні непогані кошти. Людей у світі з подібними забобонами вистачає, Ви розумієте?
— Так, розумію. – Відповів Миколай та не міг попросту відвести свого погляду від чарівної та неймовірно запашної страви, котру йому якраз встигли винести.
— Особисто мені більше подобалося колекціонувати монети…
— Ви нумізмат?
— Був колись.
— Як відомо колишніх не буває. – Із посмішкою мовив хлопець.
— Можливо і так, а Ви що також захоплюєтесь?
— Ні, дід захоплювався, ще й як захоплювався, до того ж він був знатним філателістом… але для мене це просто ще один зв'язок із ним.
— Розумію Вас. Для мене дід також був набагато більше ніж просто дідом, а коли пішов то…
— Здавалося, що пішла сама частина власного духу.
— Саме так.
Дивно наскільки зовсім різні люди, здавалося б навіть з різних світі, можуть настільки щиро та відверто зрозуміти один одного всього обмінявшись парою добрих фраз і попросту помовчати, без слів приходячи до взаєморозуміння настільки чітко та ясно, що між вами вже стирається сама межа незвіданого.
— Всі ці фотографії – це Ваша робота? – З неймовірною зацікавленістю запитав Миколай.
— Ні, це все брат. – Гордо мовляв чоловік. – Я в своєму житті не бував далі за Кордову та й навіть туди потрапив випадково ще в шкільні роки.
— А Ваш брат?
— Цьому Loco (безумцю) ніколи не сиділося на одному місці. Він все життя шукав пригоди, постійно волів подорожувати та на ці самі подорожі витрачав і витрачає все що має. Як тільки його не вговорювала родина хоча б трохи збавити гальма, познайомитися із кимось, одружитися, завести дітей чи просто спробувати знайти в житті щось інше, він завжди відповідає так: "моя єдина любов – свобода, а спогади – мої діти". Тут йому видніше… але пройдуть роки та це йому або ж набридне, або ж попросту з'їсть з середини, знаю по собі. Мрія та жага до них – є тим шляхом, котрий створений для лічених одиниць. Більшість вважає, що зможе чудово зрозуміти де в них межа, але в думок немає кордонів, так само їх не має і мрій, тому людині ніколи не буде достатньо того, чого вона досягає. Чи не так?
— Важко не погодитись. – Глибоко замислившись відповів молодий фотограф. – Але ж він живе своє єдине життя, живе так як бажає, за своїми правилами, за власним бажанням.
— І це його право, але рано чи пізно зупиняються всі, а бажання що йдуть із самих глибин ніколи. Подумайте над цим, мій друже. – Доброзичливо та переконливо мовив чоловік, після чого відволікся на нових гостей в його закладі.
Ця розмова ще тривалий час буде переслідувати хлопця, але поки що він дозволив собі відкласти її нікуди інакше, як в архів власної ж пам'яті. Він розрахувався із паном Хуаном та зі щедрістю залишив йому чайових. Тепер, коли шлунок був повний, а голова бажала легкості, він був готовий підкорювати те місто, яке захоплювало його все більше і більше з кожному новою миттю, все більше розпалюючи вогонь його серця.
***
Варто було тільки вийти в місто, як хлопця одразу ж огорнула неймовірна легкість. У Буенос-Айресі Миколай відчував, ніби потрапив у світ, де час мав своє власне ритмічне пульсування, а саме серце міста вбирало у себе мелодії танго, що несли в собі вогонь пристрасті та тепло самого тутешнього духу.
З кожним кроком цими вуличками, вкритими відтінками старовинного архітектурного шарму він відчував, що стає частиною цього неповторного танцю міста, а з пришестям вечірнього часу зірки над Буенос-Айресом мерехтіли яскравіше, аромат кави та вітри, котрі доносили неймовірні чуття запашних страв крокували за ним, ніби вітаючи його у свої обійми на кожному кроці по місті.
Перехідні звуки гітар і солодка гіркота вина, котре він із насолодою скуштував в одному з тутешніх закладів разом із Божественної смакоти стейком, прислухавшись до поради пані Ермільди, створювали симфонію, в якій кожен акорд розповідав про таємниці міста і його життя, якщо не про таємниці самої країни.
Блукаючи центром, Миколай побачив палкі танці на вулицях, де пари вирували у бадьорому ритмі, змушуючи хлопця відчувати те, як сама його душа теж входила у цей енергетичний вихор, а сам він перетворювався ні на кого іншого, як на учасника барвистого танку суцільної страсті та емоцій.
Це були дуже красиві люди, різного віку, котрі самі собою доводили всім та кожному, що для того, щоб жити тим життям, яким ти бажаєш жити достатньо самого лише бажання, головне вміти відчувати момент і насолоджуватися тим, що є навколо, розуміючи що більшого, на справді, і не треба для відчуття справжнього щастя.
Буенос-Айрес зміг стиснути його своїми обіймами, розкриваючи нові горизонти і пробуджуючи внутрішню чутливість до краси і гармонії, наче рідного, познайомивши його із тією гармонію, до якої він так довго прагнув і ось, нарешті, не просто зміг до неї доторкнутися, а дійсно зумів її знайти.
Хоча, можливо в цьому, окрім всього іншого, відігравала свою роль казкова краса аргентинських дівчат, котра була попросту неповторною, як саме місто.
Все своє життя Миколай думав та вірив в те, що на світі не було чарівніших жінок за тих, котрих він просто на просто міг зустріти блукаючи по вулиці вдома, але куди б він не відправився, істинна краса чарівних дів слідувала за ним, разом із самою любов'ю.
Вони вражали своєю елегантністю та загадковою привабливістю, яка випромінювала як природну пристрасність, так і невимушену впевненість, котра відбивалася у їх пристрасному погляді.
Занурюючись все глибше і глибше в культурний контекст, краса тутешніх дівчат розкривалась перед Миколаєм з зовсім різних боків та мала свій власний, виразний колорит.
Їхні очі відбивали пристрасть та таємницю і унікально виразний колір самої сутності підсилював загадковість погляду. Гострі лінії їхніх обличь та природна грація підкреслювали вишуканість стилю та невимушену красу, котра чарувала кожного, наче вони були самим міфічними німфами. Волосся, деякі об'ємні та пливучі, нагадували серебристі промені місяця, що освітлювали вулиці міста в ночі. Дівчата віддавали перевагу стильному одягу, який поєднував в собі класичні елементи та елементи сучасної моди. Кожна з них була цілковито унікальною та попросту вражала як вишуканістю, так і відкриттям самої для нового, що тільки те й робили, що доповнювало їхню неповторну красу, роблячи їх не просто спостереженими, а головними акторами великого театру суспільства.
Загалом, треба зауважити, що люди, котрі оточували Миколая не тільки в Буенос-Айресі, а й протягом всієї подорожі, вражали чарівністю свого характеру та способом життя.
Було в них щось неперевершено привітне, як у їхньому ставленні до життя так і у самісінькій атмосфері, що заповнювала повітря навколо них.
Усмішка була для них не просто виразом обличчя, але й способом передачі позитивного настрою. Люди розмовляли між собою з великою відданістю та теплотою, ділилися історіями і враженнями, немовби запрошуючи Миколая у коло своєї відкритої громади. Вони володіли особливим мистецтвом приймання гостей та сама по собі їхня гостинність виглядала як ритуал, що розкривався в обіймах, посмішках та буденних розмовах.
Люди тут були доволі відкритими у своєму зіставленні з реальністю, а особливо реальністю відносин, які до часу були більш спокійними і нагадували про важливість цінування кожного моменту.
Сама ця чарівність людей тут проявлялася в їхній готовності жити та відчувати кожен момент, будь то танго на вулиці, обід у сімейному колі або просто розмова за кавою на площі. Це створювало неповторний дух місця, в якому Миколай відчував, що кожна зустріч — це не просто знайомство, а подорож у світ спільної радості та доброзичливості.
В такі моменти завжди здається, що сам світ перетворюється на всього лише маленьку кульку, де кожен, якщо і не знає один одного, то безперечно десь бачив свого ближнього: чи прогулюючись в парку, чи блукаючи мальовничими вуличками або ж просто тримаючи свій шлях в незвіданому напрямку знаходячись в громадському транспорті знайшовшись із людиною один єдиним поглядом, в якому було більше розуміння ніж будь-де. І варто було хлопцеві опинитися на краю світу, як навіть тут в обличчях людей він вбачав щось знайоме, те що попросту фізично аж ніяк не міг бачити в своєму житті, але все одно впізнавав їх, ніби бачив кожного дня з самого дитинства дорогою додому.
Пані Ермільда не жартувала, коли попереджала Миколая про факт того, що аргентинці далеко не кращим чином володіють англійською мовою, що викликало невеличку дилему у молодика на шляху до готелю, оскільки мобільний телефон, в якому був рятівний перекладач, сів і довелося на пальцях пояснювати таксисту куди саме хлопцеві потрібно дістатися.
Благо в Миколая був подібний досвід під час подорожі до Єгипту, з компанією добрих друзів, тому хлопець не розгубився, ще й таксист гармонійно увійшов у його положення, та вони, нехай і не без нюансів, але все ж таки змогли зрозуміти один одного і врешті-решт дістатися туди, куди було необхідно.
До готелю, якраз, прибула невеличка групка туристів з Азії, яку пані Ермільда одразу ж поспішила обслугувати як найліпше, навіть не помітивши того, як поміж неї тихо собі промайнув щасливий від прогулянки містом, але водночас трохи втомлений блуканням Миколай, котрий після зі дзвону з ріднею та парою друзів, дозволив собі відчути всю чарівність традиції під назвою siesta.
Однак перед тим, як цілковито та віддано зануритись у міцний та здоровий сон Миколай дозволив собі спокуситися на одну помилку, яку ми часто допускаємо лежачи у ліжко: він дозволив собі трохи подумати і настільки поглибився у ці самі роздуми, що ледь не загубився у власному мисленні.