Насправді, примітивна технологія виготовлення зводила нанівець потуги конструкторів, тому переможні декларації не підтверджувались реальним експортом у розвинені країни. Заводи тримали в штаті багатолюдні відділи технічного контролю, але зарплата контролерів залежала знов-таки від виконання кількісного плану.
"Якість – це коли все зроблено правильно, навіть якщо ніхто не перевіряє", – проголошував Генрі Форд. [26] В травні 1986 вийшла Постанова Центрального комітету КПРС та Ради Міністрів СРСР № 540 "Про заходи по докорінному підвищенню якості продукції". В масштабах країни вводився позавідомчий контроль, відомий під назвою "ДЕРЖПРИЙОМКА". Підприємства зобов'язали розробити цільові науково-технічні програми по підвищенню якості та надійності продукції на 1986-1990 роки і на період до 2000 року. Підкреслювалось, що заводи будуть нести повну відповідальність за якість продукції і її конкурентоспроможність на світовому ринку; відповідність виробів самим суворим вимогам, які забезпечують науково-технічний прогрес. Було задекларовано, що суми, стягнені з підприємств у вигляді санкцій за виготовлення та постачання неякісної продукції, будуть вилучатися з фондів економічного стимулювання трудових колективів. Іншими словами, до працівників замість заохочення був застосований метод залякувань.
Ще у червні 1940 року був виданий Указ "Про перехід на восьмигодинний робочий день, та семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу з роботи".
17 липня 1940 року — Указ "Про заборону самовільного відходу з роботи трактористів і комбайнерів, працюючих в машино-тракторних станціях". Згідно з цими постановами робітники і службовці, які самовільно пішли з державних, кооперативних чи громадських підприємств або установ, а також самовільно перейшли з одного підприємства на інше, притягувалися до тюремного ув'язнення терміном від 2 до 4 місяців. За відсутність на робочому місці без поважної причини робітники і службовці каралися виправно-трудовими роботами за місцем роботи на строк до 6 місяців з утриманням із заробітної плати до 25 відсотків нарахованої суми. Держава фактично їх закріпачувала. Тим не менше, спроби керівництва країни домогтися поставлених цілей, залякуючи і притискаючи людей (тільки за Указом від 26 червня 1940 року було засуджено понад три мільйони осіб) не дали бажаного результату. [40]
"Будь-яка куховарка здатна керувати державою" – оголосив свого часу В. Ленін, і його спадкоємці все вигадували на ходу. Попервах, Вищими Органами державної влади на території зруйнованої Російської імперії стали місцеві Ради Народного Господарства (раднаргоспи), які в період НЕП-у були замінені галузевими трестами, синдикатами і об'єднаннями. У період 1930 років усе це було ліквідовано, натомість були створені союзні і союзно-республіканські галузеві народні комісаріати, замінені у 1946 році міністерствами. На відповідальні посади призначалися випадкові люди, які проявили себе "палкими революціонерами, відданими більшовицькій партії", але нічого не розуміли у державотворенні. Пізніше партія відновила галузеве упорядкування держави, створивши відповідні Ради Народних Комісарів. Невдовзі після закінчення Другої світової війни на декілька років усі повноваження передали територіальним органам – Радянським Народним Господарствам (Раднаргоспам), щоб зрештою в 1965 році їх ліквідувати і повернутися до створення більше сотні галузевих Міністерств. І хоча цей принцип зберігся до кінця існування СРСР, кількість Міністерств, їхній склад і повноваження безперервно змінювалися і доповнювалися додатковими Державними Комітетами.
Тим не менш, доводиться визнати, що від тридцятих до шістдесятих років минулого сторіччя за рахунок грабування селян, церков, музеїв і приватних колекцій та жорстокої насильницької експлуатації трудового населення, соціалістична індустріалізація зростала шаленими темпами, і здавалося що, ось-ось, і комунізм в окремо взятій країні буде збудовано. Але термін його настання пересувався від з'їзду до з'їзду. На перший план видерлося гасло "наздогнати і перегнати Америку за основними показниками на душу населення", і ця задача повинна була бути виконаною за наступні 10-15 років.
Нагадаймо: пропозиція – це бажання і спроможність продавця надавати товари для продажу на ринку. [7]
Але, наситивши країну усіма видами озброєнь, та засобами їх подальшого необмеженого виготовлення; під впливом міжнародної розрядки, перша в світі соціалістична держава зіштовхнулася з непередбаченими економічними труднощами: створені нею машинобудівні виробничі потужності (пропозиція) значно перевищили внутрішнє споживання їх продукту (попит), а для експорту в розвинені країни її продукт не годився. Попри наявну необхідність згортати виробництво машин, знаходячись у лещатах планування за методом "від досягнутого", Пленуми ЦК КПРС щороку проголошували високі темпи зростання економіки взагалі і металообробної промисловості зокрема; підприємствам спускалися завищені плани, а зайва промислова продукція осідала на складах, або відходила у металобрухт. На тлі всеосяжної економічної кризи партійна верхівка кулуарно визнала, що економічна теорія Маркса взагалі не придатна для використання у конкретній господарській діяльності будь-якого підприємства, галузі і держави у цілому. Лідер Комуністичної партії Михайло Горбачов проголосив "Перебудову". В червні 1987 року у Радянському Союзі був прийнятий Закон "Про державне підприємство (об'єднання)", який визначив нові економічні і правові основи господарської діяльності соціалістичних державних підприємств і посилення державної (всенародної) власності на засоби виробництва в промисловості, будівництві, агропромисловому комплексі і інших галузях. Цим законом державне підприємство було проголошено "основною ланкою єдиного народногосподарського комплексу", якому головна роль відводилась "розвитку економічного потенціалу країни і досягненню найвищої мети суспільного виробництва при соціалізмі – найбільш повного задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей" і перекладена відповідальність за соціальне забезпечення працівників з держави на підприємства. При цьому, поряд з незначними ринковими новаціями, закон ревно зберігав командно-адміністративні засади управління економікою держави.
Неспроможність методів керівництва машинобудівною галуззю яскраво ілюструє Постанова Ради міністрів Української РСР від 2 серпня 1989 р. N 207 "Про виробництво в 1990-1995 роках малогабаритних тракторів Т-08 і сільськогосподарських знарядь до них для особистих підсобних господарств громадян і сімейного орендного підряду" (Додаток №1). Насправді "Постанова" більше нагадує рутинну заводську розцехівку виготовлення якогось приладдя, ніж державний документ. З неї витікає, що технічні характеристики обладнання (потужність, габарити, продуктивність, тощо) довірено визначити державним замовникам на власний розсуд, без вивчення реального попиту на подібні вироби. Ані слова стосовно джерел фінансування програми: малося на увазі, що підприємства самі здогадаються, де взяти кошти на підготовку виробництва; не вказані цільові ціни на сам трактор і навісне обладнання до нього. Мені, як заступнику головного інженера заводу "Мотордеталь" довелося приймати участь у підготовці виробництва кожухів фрезерного культиватора, дорученого виробничому об'єднанню "Київтрактородеталь". Можу засвідчити, що креслення, які завод отримав від розробника, не відрізнялися високим технічним рівнем, і не були припасовані до реальних можливостей заводу, які насправді були нульовими. Тож ми виготовляли ті кожухи в ремонтно-механічному цеху, як то кажуть, "на коліні", а основні витрати зносили на собівартість основної продукції. Готові кожухи завод відвантажував у виправну колонію під містом Ладижин, де засуджені прилаштовували до них робочі органи і відправляли до головного заводу ВО "Київтрактородеталь" заводу ім. Лепсе, де до них прикручували трибасті редуктори. Не дивно, що за два роки програма тихесенько сконала, хоча на виставковій площадці при вході у завод років з десять потому ще муляли око перехожих кілька непроданих каракатиць.
"Людина, яка не має права придбати жодної власності, може бути зацікавлена тільки в тому, щоб їсти якомога більше, а працювати якомога менше".
Адам Сміт
Як вже відзначалося, остання, дванадцята, п'ятирічка (1986 – 1990 рокі) закінчилась для економіки СРСР катастрофічно, особливо для машинобудівної галузі. Усе розпочалося з кризи колгоспного устрою сільського господарства. Колгоспи споживали більше ніж виробляли. Працівників у селах майже не залишилось, а залишки тяжіли до присадибних ділянок і домашніх господарств. Колективна техніка – трактори, комбайни, сіялки, жниварки, інше навісне обладнання – виявилась непродуктивною і добивалася за сезон. Колгоспний устрій похитнувся, селяни ж, незадоволені "трудоднями", працювали абияк. Під впливом кризи сільському господарстві почалися руйнівні події у машинобудуванні. Позбавлення колгоспів коштів на придбання величезної кількості сільськогосподарської техніки спершу призвело до її перепродукції і накопиченню на складах, а згодом взагалі до припинення її виготовлення.