Частину дороги в протигазах. Щоб "жизнь мьодом нє казалась".
На полігоні присісти не дають і на хвилину. На обід пайка менша ніж завжди. Польова кухня на більше не справляється. Їсти хочеться – палку гриз би.
Після цілого дня муштри дають трохи передихнути перед нічними стрільбами. Аби руки відпочили й не тряслися, коли цілитимеш у мішень.
Взводний садовить солдат на галявині, де вже немилосердно докучають комарі, сам іде з сержантами на горбок. Там комарів менше, бо продувається й звідти солдатам не буде видно, як їхні командири будуть ножика зубами тягнути з землі, коли хтось програє. Гра така… Спочатку ніж кидають із різних частин тіла, а потім, у кого він менше разів встромився в землю, того карають.
Підлеглим же належить займатися політичною підготовкою, щоб "дурня не валяли". Один читає газету "Правда", яку спеціально для такого випадку носить у сумці взводний, а всі інші слухають. Командири спитають, про що написано в газеті. Не обдуриш, не заснеш, бо гірше буде.
Коли ж тут Шпінькінський "с горада Варонєжа" тихцем повідомляє:
– Відєлі тут нєдалєчко кукурузу?.. Єйо ужє жрать можна… Я знаю... Моя бабка в сєлє живьот – там всє такую єдят.
Слова: "можна їсти" діють магічно. Взвод схоплюється з місця й летить у поле. Кожен ламає-хватає по оберемку недозрілих качанів і спішить на галявину політпропаганди.
Я сходжу з розуму з усіма, хоча кукурудзу бачу не вперше, і в селі як не як виріс, а не до баби в гості приїжджав. Гризу молочні недоспілі зерна й відчуваю, як швидко наповнюється голодний шлунок.
Хвилин через двадцять від початків кукурудзи тільки цурпалки валяються.
По цих залишках взводний миттєво вираховує, що відбулося за його відсутності:
– Вот жє гади! Нєспєлой кукурузи наєлісь! Ещо какой зарази схватят! Патом, нє атбєрьошся праблєм!
Якийсь час він роздумує, а згодом приймає єдине можливе радянсько-командирське рішення:
– Взвод, встать!.. Бє-го-ом! Бє-го-ом!.. Марш!
Сержантам:
– Гнать іх, гадов, пака нє стошніт! Кому дурно нє станєт – пускай пальци суют в рот!
Другим разом, ніби й шансів наїстися не було. Я зі своїм відділенням прийшов у їдальню після караулу. Неділя. Наша рота пішла в кіно. Ми ж запізнилися, чим сильно розстроїлися. А тут ще й їжі нам залишили дуже мало. Здавалося б – невдача... Коли ж підходить дєд-повар. Вирішив нам свято зробити. Каже:
– Салагі, добавкі хатітє?
Ми хором, не вірячи в щастя:
– Давай!
Не знаю, чи їв я ще так багато коли-небудь у житті. Повар все підносив і підносив. Спочатку хліб і суп, а потім кашу-кашу й ще кашу, затим компот: все смачніше й смачніше. Не свято він нам робив, а позбиткувався над молодими. Може й не хотів цього, а може хтів побачити, чи не лопнемо.
З-за столу ледь піднялися. Йти не могли. Двох забрали в санчастину.
Здавалося б, повинні проклинати повара, а – ні. В розмовах не раз дякували, бо коли ще прийдеться так живіт набити. А смакота їжі весь час згадувалась на голодний шлунок, неначе щось неперевершене.
Людина знаходить собі задоволення й підстави для радощів скрізь, навіть у тюрмі чи в армії. Мав я й приємні хвилини під час служби.
Одним разом запідозрив у мене ротний фельдшер коросту-чесотку. Щоб нікого не заразив, помістили в бокс-ізолятор. Чотири стіни, чомусь без вікон, ліжко – і більше нічого. Ні книжки, ні газети, ні жодного заняття чи спілкування. Їжу дають через віконце, двері замикають іззовні. Раз на день заходить хтось у білому халаті й дає мазь, аби лікувався. Контролює, щоб добре намазався, оглядає, чи не пройшла хвороба. Протримали в цій камері-одиночці днів зо три, а потім виписали, бо нібито захворювання не підтвердилося. Якраз вчасно, оскільки я від скукоти почав боксувати зі стінкою через подушку. Звуки моїх ударів розносилися по всьому ізоляторі, почали до мене заглядати через віконце, чи бува не з'їхав із розуму на самоті:
– Ей, маладой, ти там в парядке? Мозгами нє поєхал случайно?
На всяк випадок вирішили мене перед випискою продезінфікувати. Посадили в санітарну машину й повезли десь далеко по "гораду-Масквє". Зупинились у чомусь схожому на баню, якщо пам'ять не підводить – десь на Хорошевському шосе, одяг мій здали в прожарку, а мене направили під душ зі спеціальним розчином. Через деякий час випустили на вулицю, сказали чекати санітарів. Ті не спішили – засіли з колегами грати в "дурня". Я пішов собі спокійно гуляти московськими вуличками, на яких тільки-тільки з'являлися перші ознаки осені. Було тепло надворі й на душі. Крапля свободи без жодних ознак чогось армійського, після трьох днів самотнього ізолятора – давали мені стільки задоволення, що я порівняв себе з іменинником:
"Стій!" – кажу собі. "А я ж хто сьогодні?"
Так і згадав, що сьогодні в мене день народження. Де взялися в моїх кишенях двадцять копійок, і як вони туди потрапили, та як до цієї пори не випали – для мене й зараз загадка. Ніби з неба впали. Це ж не просто копійки, це ж ціле багатство, з яким можна розкошувати – королям не сниться. Я купую собі пачку улюблених шоколадних вафель "Артек". Хай мені хтось скаже, що буває краще пригощання на день народження, і що буває саме такий день у когось кращим. Не повірю… Нізащо... Бо я відчуваю себе не на сьомому – аж на десятому небі.
В казарму приїхали пізно ввечері. Зайшов і став у стрій прямо на вечірню перекличку. Старшина читає прізвища, солдати голосно відгукуються "Я!". Після цього оголошують наряди, покарання. Коли ж чую, викликають мене. Аж похололо в грудях:
"От", – думаю, – "вже на чомусь попався!". "Зараз вліплять пару нарядів!". Часом попастися можна на такому, що й сам не помічаєш: комусь із начальства не відкозиряв, щось не туди поклав, не так зробив. Підстав – море.
Миттєво пробую згадати, в чому провинився, але в голову нічого не встигає влізти. Про день народження геть забув. Казарма з її духом швидко відволікла від ще недавнього святкування. Роблю два кроки вперед і напружено чекаю.
Але ж – ні! Старшина кричить на всю горлянку, що сьогодні, виявляється, у мене іменини, пропонує роті з цим поздоровити. Сотня молодих хлопців двадцять секунд лупить у долоні, ошелешуючи мене рідкісним у армії звуком оплесків, повертаючи до радісного відчуття. Неперевершено!
Так і падаю в ліжко з тими оплесками у вухах та зі смаком "Артеку" на губах. Класно! І більше нічого навіть у думці сказати.
Окремий персонаж у Москві – лейтенант Подгорний. Не здивуюсь, коли згодом до полковника чи генерала дослужився. Подгорний – командир взводу, офіцери вважають його тупим, мов валянок, але служака – такого пошукати. Першим ділом у його службі: "закласти" всіх своїх колег-офіцерів, тайно і явно. Особливо на "собраніі" в штабі, після якого він першим прибігає в роту, хватає свою шинель і кричить до чергового:
– Памагай-памагай, мнє салдатік, бєгом одється, а то спєшу очень!
На бігу вставляє руки в рукава шинелі й вилітає кулею з казарми, аби не попастися на очі колегам, яких тільки що нещадно "пісочив" перед начальством. Назавтра з соромом покінчить, неначе нічого й не бувало.
Він говорить тільки завченими армійськими фразами, мовби народився в армії, не вміє стріляти й робити класно вправи на турніку, як це роблять інші його соратники. На стрільбах-перевірках перед начальством ротний тихенько підміняє його іншим офіцером, щоб рота не завалила екзамен. Той інший все робить за Подгорного, але подяки не отримує. Ще б то! Так воно має й бути, раз ротний на таке іде. Жадний: їсть разом із ротою солдатську пайку, інші офіцери чомусь харчуються в платній кафешці, напевно, їжа армійська не подобається, а офіцерської їдальні в нас чомусь немає. Пайку для Подгорного кухня не виділяє, лейтенант заставляє чергового випросити для себе додатково. Добре, що кухарі вже його знають і милосердствують – додають, а то б не знати, чим його годувати. За таке солдати потайки глумляться над ним: насипають у їжу ложку солі чи перцю. На велике здивування – Подгорний плюється, обурюється, матюкає кухарів, проте, не залишає нічого в мисці.
Офіцери ходять у зеленій армійській формі, однак, мають для оперативних потреб (наприклад: служба на стадіонах під час футбольних баталій) міліцейську форму, таке прийнято у внутрішніх військах. Наш скнара-лейтенант щовечора, після служби, перевдягався в міліцейську форму, аби не платити в громадському транспорті по дорозі додому.
Подгорний перший із взводних, з якими прийшов разом із військового училища, отримав звання старшого лейтенанта. Відразу заявив:
– Патаму, что я лучший!.. Служу по уставу… Начальству віднєй, каво відвігать… Скоро єщо і в академію буду паступать!
То "нічо", що лейтенант Карабов може з автомата, здається, в муху попасти, лейтенант Вахрушев ходить стройовим під прапором так, що в багатьох серце німіє, а лейтенант Лащенко може робити складні вправи на турніку, підвісивши на себе дві гирі по тридцять два кілограми, то – "нічо". Радянська армія любила, на мій погляд, саме подгорних.
Якщо неділя в армії – це "яйця й кіно" (два варених яйця на сніданок, потім перегляд кінофільму, далі все, як завжди), то середа в нас – банний день. В Мінську – день недосипання. Після патрульної служби лягаємо в другій ночі, а вставати потрібно в шостій. Замість восьми годин сну, тільки чотири. Піднявшись, йдемо в строю сонними вулицями в міську баню. Туди тихенько – люди ще сплять, а назад горланим пісню. Якби не так рано вставати – баня була б великим задоволенням.
Інша справа в Москві. Тут митися приходиться в надуманих польових умовах, у величезному наметі. На сто чоловік десять кранів душових і сорок п'ять хвилин для миття. По нормативу. Одне місце під душем займають сержанти, ще в одному вода чогось завжди не ллється, а на інших восьми пробують митися більше дев'яносто солдатів. Кумедна картина!.. Зрозуміло, що ніякого миття – хлюпнеш на себе дві пригоршні води – й намилюйся. Далі так само, старайся пробитися до крану хоч на якусь хвильку – мило змити. Не баня, а збиткування.
– Ей, там спереду, мило з вух зітри, а то дірку проїсть, чим команди слухати будеш? – насміхаються один із одного солдати після такого миття.
– Разгаворчикі в страю атставіть! – обриває жарти хтось із сержантів.
В Москві довелось мені бути учасником військового параду на Червоній площі, сьомого листопада 1979 року, в тодішній головний комуністичний празник – День Жовтневої Революції.