— Примусимо. Вважай, що Кодаку їхньому кабиця.
— Войовничий ти в нас занадто, — пробурчав Павлюк. — Якби ще й на руку такий скорий.
— На світанку сідаємо на весла, — не зважив Сулима на цей словесний герць, — і спішуємося лише за денний перехід від впадіння Самари в Дніпро. Вже позавтра маємо з'єднатися з січовиками, разом придивитися до того дива фортифікації та вирішувати, коли і в який спосіб зводити його до руїн.
* * *
Перше проміння палючого серпневого сонця ще тільки зароджувалося за вигином Печенізького Стану, а над усіма козацькими чайками вже пружилися під східним вітром-степовиком просолені морськими штормами вітрила. Дочекавшись, поки одним із бойових човнів було взято на буксир останній пліт, гетьман скомандував своє звичне: "У похід, брати мої шабельні! У похід!", і десятки голосів "човнових отаманів" відгукнулося на цей клич: "Відштовхуй від берега! У похід! Гетьман уже рушив, і ми — за ним!".
Довіривши вести значно збільшену тепер флотилію своєму "отаман-адміралові" Павлюку, сам Сулима зібрав під гетьманським штандартом усіх кінних козаків. Зо три десятки він залишив на правому березі, а з рештою переправився на лівий, "ординський", і теж повів їх поміж прибережними пагорками до Дніпра. Причому весь час військо трималося так, щоби вершники і "мореплавці" не втрачали одні одних із виду.
— Та, побачивши під стінами Кодака такий флот, полковник Маріон одразу ж зрозуміє, що і фортеці, й самому йому настав кривавий кабиць! — войовничо проголосив джура, піднімаючись услід за гетьманом на прибережне узвишшя, з якого відкривалася вервечка вітрил і "по зав'язку" завантажених, а тому схожих на чумацькі вози на переправі, плотів.
— Якщо комендант справді помітить цей флот, під гарматним вогнем "кривавий кабиць" настане для багатьох із нас, — із незрозумілою похмурістю відповів Сулима. І джурі несподівано подумалось: "Невже передчуває щось лихе?! Не повинен був би. Недарма ж полонені турки називають його "непереможним "гетманом Соліманом"!
9
Останні милі флотилія підходила до гирла Самари попід лівим, болотистим берегом, без вітрил, покладаючись лише на течію і весла. Поки чорноморці маскували свої плоти і чайки в плавнях, до рибальської слободи з п'ятнадцяти осель, у якій Сулима розгорнув гетьманську ставку, прибув із охоронною півсотнею січовиків полковник Бурлук.
Зустріч запорожців із чорноморцями видалася небурхливою, без традиційного метання вгору шапок і пальби з усього, що здатне стріляти. Та все ж, нехай і стримано, але козаки обіймалися і, так само стримано кепкуючи один з одного, розпитували про походи, спільних знайомих та про життя-буття під боком в османів чи в польської шляхти. А ще, як то водиться, жартували, критично — перш ніж виставити на удаваний обмін — оцінюючи одвічно "панську" одежину, чи, рицарську, ясна річ, "у двобої з великим польським воєначальником або й самим трапезундським пашею добуту", зброю своїх побратимів.
В обох загонах уже знали, що належить іти на штурм польської фортеці, а, по степових боях-сутичках гартовані, воїни ці до подібних приступів та кривавих облог завжди ставилися з поміркованою шанобливістю. Тим паче що частину фортечної стіни вже можна було розгледіти з найближчого пагорба. Та й переймалися козаки не так роздумами про те, як здобути фортецю, бо "тільки-но б отамани наказали! Так ударимо, що від ровів та валів їхніх і сліду не лишиться!"; як про те, що відбуватиметься далі. Як поведуться король Владислав IV, його сенат, а над усе — польські магнати, по землях українських сутні, після падіння фортеці?
Отаман січовиків — невисокого зросту, але кремезний, ковальської статури чолов'яга, так одразу й застеріг Сулиму:
— На твій поклик і поспіх, одне слово, на твій алюр, пане гетьмане, я привів з собою лише чотири сотні січовиків.
— Січ не має можливості утримувати великі гарнізони — мені це відомо, — розважливо відреагував гетьман, приховуючи, що розраховував хоча б сотень на шість-сім.
— Річ не тільки в цьому. Кошовий і курінні отамани дуже неохоче пристають на цей твій план-алюр. По-перше, йдеться на осінь, а тутешньої дощової восени та морозної вітряної зими — воювання сам знаєш, яке. А, по-друге, з Дикого Поля на нас неминуче вдарять татари, а, можливо, навіть і турки. Адже рішення про будівництво Кодака сенат і король Польщі приймали під тиском не так магнатів із прикордонних польських земель, як із боку Бахчисарая і Стамбула, які прагнуть ослабити запорозьку вольницю, раз і назавжди убезпечивши від її нападів ханські володіння.
— То й що, на Січі воліють не чіпати фортецю? Наважаться дати полякам так закріпитися на південних територіях, щоб вони понабудовували між Дніпром та Бугом стільки прикордонних фортець, як турки — по Дунаю та по тавридських берегах?
Вони стояли на високому рибальському містку, що, пронизуючи плавні, виходив на відкриті води річки, і дивилися в бік гирла, за яким, трохи нижче порога, ледь-ледь угадувалися обриси високого фортечного валу, що проглядалися у невеличкому проміжку між прибережною скалою і гостроверхим пагорбом. Зараз козацькі отамани нагадували воєначальників, які, стоячи перед укріпленими позиціями ворога, вагалися: кидати на них своє поріділе військо, чи краще відмовитися від цього задуму та завбачливо відійти? Втім, саме так насправді усі їхні вагання й видавалися.
— Свою відповідь, гетьмане, я вже дав тим, що привів добірний загін запорожців, у якому жодного молодика, всі — старі досвідчені рубаки. А ще тим, що хоч завтра, під алюр, готовий вести їх на приступ. Але на такий же алюр треба слати гінців на Черкащину, Київщину, Чернігівщину, на Поділля... Треба піднімати людей і готуватися до великої війни, хоча, знову ж таки, на зиму дивлячись, потрібної кількості козаків та селян ми не зберемо. Та й ті, що таки зійдуться, постануть перед нами в благеньких одежинах, лише з косами та ціпами в руках.
— Запорізька Січ хіба не з тих-таки селянських знарядь, аж до вил і сокир включно, зароджувалася? А тепер, он, про неї в усьому світі знають. Ось і ми з бойових кіс[49] почнемо. І не тільки. До сотні рушниць та пістолів, о п'яти легких гарматках-фальконетах, трофейно привезли з походу. Чимало зброї добудемо в фортеці. А, щойно піде чутка про падіння Кодака, бунтівливе поспільство саме рушить до нашого табору.
Поки Бурлук збирався думками, щоб відповісти, гетьман устиг прикинути, що міркуваннями його січовик не вдоволений. Так, у мовчанні, вони зайшли до світлиці слобідського отамана, в якого квартирував зараз Сулима, і схилилися над накресленою Характерником схемою фортеці.
— Вона, що, й справді виглядає саме так? — засумнівався полковник. — Якщо вірити цьому малюванню, маємо справу з великою і могутньою твердинею. Тільки й того, що — кажуть — кам'яних стін нема, самі лише глибокі рови та частоколи на високих валах.
— Чи така вона насправді, спробуємо переконатися завтра на власні очі. Вночі, під світанок, вирушимо на розвідку. Ви з Павлюком та кількома іншими старшинами-чорноморцями оглянете фортецю зі степу, а я спробую добутися до валу ось цією, — постукав пальцем по паперу, — дніпровською скелею. З виду вона неприступна, але Характерник стверджує, що будівельники фортеці проклали по розщелині потайну стежину, яка веде до берегової кринички. Та й утікати по ній уночі останнім захисникам твердині теж буде зручно.
— Гаразд, поїдемо подивимося. Хоча, якою б ця фортеця не видавалася, а без гармат, алярмом, штурмувати її — все одно, що дідькові на роги сідати. Коли я служив рейтаром в Австрії, одну з альпійських фортець з гарнізоном бунтівників наша артилерія безперервно обстрілювала впродовж двох діб. Із дванадцяти жерл; то залпом, то по одинці, без будь-якої спроби піхоти дістатися стін. Тоді я запитав їхнього капітана, навіщо він витрачає стільки ядер і пороху, адже оборонці давно поховалися в підвалах та гротах і жодної шкоди ця пальба їм не завдає. І старий австріяка відповів: "Ще й як завдає! Ось уже впродовж трьох діб вона виснажує ворога, позбавляючи його спокою і сну. Коли наші піхотинці увірвуться на стіни, бійці гарнізону повзатимуть попід бійницями, наче сонні мухи". Ось таким алярмом і брали — де фортецю, а де замок чи укріплений табір.
— Прибережи ці свої рейтарські оповідки для сусідських молодичок, полковнику. Ми не в Австрії й облогових батарей у нас поки що не водиться. А з тією "арматою", котру маємо на чайках, втягнемося хіба що в тривалу облогу, під яку до Кодака прибудуть загони драгунів, реєстровців і шляхетського ополчення.
— Та й на валах у поляків армата куди потужніша, — визнав Бурлук.
— Тому брати її будемо вночі, по-пластунськи, з першого приступу — через рів, на вали, і в шаблі... Тільки таким, як ти кажеш, "алярмом" і будемо діяти. Проте остаточний план штурму прикинемо по тому, як на власні очі побачимо, що там насправді намудрував на березі Дніпра фортечних справ майстер де Боплан.
— Мозолями нашого ж таки селянства, — додав отаман січовиків.
10
На світанні Сулима з десятком пластунів висадився неподалік вигину Дніпра, до якого підступав східний вал фортеці, і, наказавши веслярам заховати чайку у плавневій протоці, скрадаючись, де берегом, а де мілиною, повів, услід за Характерником, свою групу до нагромадження скель і величезних валунів. Десь поміж них, як запевняв провідник, від фортечного перелазу до запінявілих річкових бурунів вела потайна стежина.
Хоча шлях цей Характернику вже був знайомий, все одно просувався він неспішно, сторожко оглядаючи берегові заплави та розсипи валунів, за якими розпочиналася гряда сірих скель, у розщелинах котрих де-не-де чорніли невеличкі чагарники та приземкуваті благенькі сосни.
Звечора Сулима уважно оглянув це, на перший погляд, неприступне узвишшя в підзорну трубу, і тепер із подивом відзначав, наскільки різниться те примарне видиво, яке відкривалося йому в скельцях труби німецьких майстрів, од суворої величі дикого каменю.
— А ось і потайна фортечна криничка, — стиха проказав Характерник, виглядаючи з-за скельного пасма, яке прикривало "водопій" польських драгунів од стороннього ока. — Вода в її джерелі божественна.
— Ось і потайна...