Але в голову йому стрелила спасенна думка.
— Справді! — вигукнув, ніби забувшись у захопленні, й почав пильно придивлятися до Клари. — Але ж це просто неймовірно!.. І чому ж ти мені раніше того не сказав?!
— Я ще раз питаю, чого вам треба? — спитала спантеличена начальниця, ніяковіючи під Ігоревими оглядинами.
— Ах, це зовсім дві різні справи!.. — почав Ігор..— Але дозвольте сісти... Ви курите? — підсунув цигарки. — Ні? Перепрошую... Так, так, зовсім різні справи:.. Але друга справа — дрібничка. А от головна... Тільки не гнівайтеся, прошу вас... Я називаюся Ігор Березовський, а оце мій товариш — Євген Веретелюк... Мій брат — художник Аркадій Березовський, який, як ви напевне чули, три роки тому назад на всесоюзній виставці в Москві одержав золоту медалю за свою картину...
— Ах, так? — просіяла Клара Абрамівна. — Звичайно, чула!..
"Дідька ти лисого чула! — подумав Березовський. — Я й сам такого не чув!"
— Так от, — продовжував вій уголос, — йому дали велике замовлення на нову картину "Сім'я Народів". Він працює над нею вже два роки і майже скінчив, але бракує йому однієї постаті. Це мусить бути тип, — розумієте? — ТИП! І от з тим типом нещастя: брат ніяк не може його знайти. Він у розпуці. Їздив у різні кінці Радянського Союзу, шукав, робив різні шкіци[48] — і все невдоволений. Я був у нього в січні і бачив — чудесна картина, але одне місце досі порожнє. Оце пару днів тому назад одержав листа, в якому брат пише, що вибере один зі своїх шкіців і перенесе на картину. Не може більше чекати, бо в липні мусить замовлення скінчити. Сто тисяч, — розумієте?! — СТО ТИСЯЧ одержить...
Ігор замовк і закоханими очима дивився на Клару Абрамівну, а вона паленіла від приємности.
— І все ж... — почала зовсім м'яко і несміливо. — Не розумію...
— Не розумієте?! — здивувався Ігор. — Та ви ж, наскільки я відчув з братових пояснень і наскільки я визнаюся в тих справах, є власне вимріяним типом для його картини! І він, — показав на Веретелюка, — мені щойно оце тепер сказав, як ми сюди йшли. Це ж, Євгене, просто злочин з твого боку!..
— Злочин? — приступив до гри Веретелюк. — Ось нас зараз Клара Абрамівна вижене — і буде кінець. Як же це незнайомій людині можна таке пропонувати?
— Що пропонувати? — вдаючи, що не розуміє, спитала начальниця.
— Власне... — ніби зам'явся Ігор. — Я нічого не пропоную, але братові напишу, і він приїде. Тоді хай сам пропонує.
— Але що пропонує?
— Ах, Кларо Абрамівно! З братом інакше говорити, а інакше зі мною. Але, думаю, що брат буде просити вас позувати...
Клара Абрамівна розтопилася остаточно і, не говорячи ні "так", ні "ні", почала випитувати про всякі подробиці "чудесної картини". Ігор плів, що йому на язик прийшло, поки врешті в кімнату не просунувся Тєрєнтій Кузьміч — помічник начальниці — з пачкою нових бланків під пахвою. Порівняно до пишної Клари виглядав, як роздушена і висохла блощиця — такий був жовтий і худий.
— Ну, — підвівся Ігор, —не будемо вас затримувати...
— Чекайте, — зупинила його начальниця. — А яка ж та друга справа?
— Ах, це вже дурничка! Тут наш товариш хотів, сьогодні записатися, але я чув, що ви вже до кінця дня ні шлюбів, ні розводів не реєструєте?
— На жаль, ні... Але для вашого товариша зробимо виняток, — великодушно усміхнулася Клара. — Вони ще тут? Тєрєнтій Кузьміч, покличте їх сюди!
І щойно тоді почалося!..
Ледве вспів Тєрєнтій Кізьміч відкрити двері й закликати молодят, як його збив з ніг натовп, увалившись з коридору до кімнати:
— А це що за порядки?!
— По "букві З"[49] дієте?!
— Ми вже півдня тут стовбичимо, а ви собі по знайомству пускаєте?!
— Давай записувать за чергою!..
— Вийдіть зараз же! Вийдіть усі до одного!... — заверещала Клара.
— Не вийдемо! Реєструй у порядку черги!..
— До завтра не вийдемо! Коли так, то так! Клич міліцію!..
І закипіло: люди штовхалися, сварилися, намагаючись встановити порушену чергу, кінчали свої остаточні порахунки ті, що прийшли по розвід, плакали ті, які прийшли реєструвати смерть, верещала Клара Абрамівна, гримав пресом об стіл засохло-прозоро-блощичний Тєрєнтій Кузьміч — правдиві Содом і Гоморра!
Під загальні прокльони і цинічні дотепи Василь і Надійка таки записалися першими, а тоді ціле товариство, супроводжуване ворожими поглядами, вигуками і нарочито "припадковими" штовханцями, ледве-ледве видерлося на вулицю.
— О, гатуйте мою дуфу! — вигукнув Ковалюк, обтираючи зіпріле обличчя. — Вдруге нізащо не буду женитися!..
— Чому ж не будеш? — зовсім поважно сказав Євген. — То воно з непривички страшно. А потім, як втягнешся, — піде все одно, що по маслі...
Всі засміялися.
— Але ж ми ще молодих не поздоровили! — пригадала Зіна і поцілувала Надійку, бажаючи їй щастя. Потім потиснула руку Василеві.
— А мене не поцілуєш? — зробив обережну міну Василь.
Стоячи посеред пішоходу, товариство жартувало. Веретелюк ліз цілуватися до Надійки, до Зіни і до Марусі.
— Там така тіснота була, що я справді не знаю, хто з вас женився... — казав. — Може й мене оженили? Я щось там підписував, то, може бути, що якраз підписався, де належалося молодому...
— Точно, дядьку Євгене! — закричав Мишко. — Записали вас із Зіною! Я — свідок! Поздоровляю вас із тим, що винесли ребра цілі. Але, скажіть мені, за що я постраждав? — і показав на груди та манжети сорочки, де не було половини ґудзиків.
Загородили цілий пішохід, і прохожі, минаючи їх, лаялися.
— От навіжені! — кинула якась червонощока молодиця, сходячи за брук. — Така їх нетерплячка розібрала, що на вулиці цілуються. Через місяць по розвід прийдете — не будете цілуватися...
Товариство знову засміялося, але з відтінком ніяковости.
Рушили назад. Веретелюк по дорозі притримав Ігоря і шепнув йому в ухо:
— Цікавий я знати, як то тебе прийме Клара Абрамівна, коли ти прийдеш свій шлюб реєструвати...
Березовський злісно кліпнув очима:
— Щоби мав до смерти відпокутувати кавалером, а до цієї потвори не піду!
— Ага, боїшся!..
— Бриджуся, а не боюся! — поправив Ігор. — І не лишень самої Клари Абрамівни, а взагалі цієї комедії. Обійдуся вже якось без пониження і профанації...
Веретелюк дуже уважно подивився йому в очі й відійшов, не промовивши ні слова. .
* * *
"Кохаю, кохаю, кохаю!.."
Так, Ігор кохав і був коханим. Був навіть щасливим, але не своїм щастям, а тим, що і йому випала в цьому страшному житті одробина радости. Те саме почувала й Маруся, а тому вони обидвоє якось дуже обережно користали зі свого кохання. Дівчина не вимагала освідчин і запевнень в коханні, сама також про нього не говорила, і їхні зустрічі не раз минали без одних обіймів і без одного поцілунку.
Вони любили ходити вечорами на цвинтар, топтати взористі килими тіней, пришпилені до землі місячними стрілами, і слухати солов'їв. Поклавши руку дівчині на плечі, Ігор щось оповідав, а вона слухала його, мовчазна й зосереджена, не перебиваючи ні запитами, ні зауваженнями. Лишень коли кінчав, просила говорити ще щось:
— Оповідай, я хочу слухати...
— Що ж тобі оповідати?
— Що-набудь. Ти завжди маєш щось цікаве оповісти.
— Тобі не знудилося слухати мене цілий рік?
Вона усміхалася:
— Я б слухала тебе ціле життя: ти такий розумний!..
Він був вдячний за це признання, пригортав її міцніше до себе і починав щось нове. Цінив чистоту своєї дівчини, і навіть у хвилинах, коли скипала кров у жилах, коли уста в жадобі шукали інших уст, — ніколи не дозволяв собі ані на сміливіший дотик, ані на найменший натяк на те, що Кобзаренко свого часу назвав словом "зась". Знав, що Маруся не була Зоєю і вимагала цілком інакшого ставлення до себе. Вона вірила йому, і він мусів довір'я виправдати. Зрештою, не мусів, себто, не робив над собою ніякого примусу, бо молодість і цнота дівчини самі собою викликали пошану і служили їй найліпшим заборолом.
І лишень раз Ігореві зрадили нерви.
Якось то він прийшов саме тоді, коли Маруся кінчала обривати вишні в садку. Вийшла з-поза хати з повним відром у руках, закосичена китичками червоних блискучих ягід, усміхнена, спокуслива, як сама вишня, вщерть налита солодким соком.
— Врешті дозріла й та молода, що оце вперше зародила, — сказала вдоволено.
— Так, дозріла й молода... — повторив безтямно слова, що обвіяли його нараз полум'яним вихром.
Відібрав у Марусі відро, нетерпляче підштовхнув її у півтемні сіни і там, обплівши її дужими обіймами, пристрасно впився в гарячі уста. Світ закрутився і затанцював, жага притьмарила розум, і він підсвідомо чекав миті, коли розсудок згасне зовсім, уступаючи місце чомусь божевільно-солодкому, всевладному і потрясаючому.
— Ой, Ігорю, вишні ж!.. — скрикнула Маруся, хапаючись руками біля вух. — Подушив вишні!..
Дідько б узяв усі вишні, включно з тими, що зародили перший раз! Вони так недоречно стирчать за вухами, душаться від дотику, плямлять рукави сорочки і взагалі привертають природний стан речей, скидаючи чоловіка з неба на землю...
Злий і зніяковілий, Ігор дивився збаранілими очима на поцятковані червоним соком рукави, марно намагаючись второпати, що говорила дівчина про способи виведення вишневих плям на білій матерії.
— Візьмеш поки що татову сорочку, а я тобі цю зараз виперу і висушу, — щебетала Маруся. — Як свіжі плями, то відходять скоро...
Зробив, як радила, але все ще не міг перемогти розгуканого серця, що важко бухало в грудях. Прокляті вишні!..
Маруся тимчасом розпалювала примус, наставляла на нього великий чайник і, нічого не підозріваючи, розважала його розмовою.
— А, ти ж знаєш? — пригадала. — Стешка вже вчора виїхала до брата. Нещасна дівчина, наробила ганьби собі й цілій родині!
Він і сам недавно був такої думки, але сьогодні подушені вишні настроїли його дуже опозиційно.
— Чому ж вона нещасна, і де ти бачиш ганьбу? — спитав повільно, нервово закурюючи цигарку.
— О! — здивувалася Маруся. — Тато тобі хіба нічого не оповів?
— Оповів, але я все ж таки не розумію, при чому тут ганьба, і чому над Стешкою треба уболівати?
Був подратований і хотів у відплату подратувати й Марусю.
Бідна дівчина аж розгубилася:
— Та як?.. — і не скінчила.
А він, мружачи очі й затягаючись димом, цідив слово-по-слову, як то звичайно робив у хвилинах найбільшого хвилювання:
— Що він виявився негідником — не її вина, але вона доказала, що вже в п'ятнадцять років є зрілою людиною.