Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Але вони мають ще якусь звірину, а на додаток заб'ють кількох непотріб­них старих зі свого племени — і вистачить. Кавінь — це не свято їди, а свято пиття.

Данка аж підкидало. Коли б не зв'язані руки, здається, кинувся б на Коему і набив би його не­милосердно. Набив би його за цілковиту байду­жість, з якою він говорив про муссурану, і за цілковитий брак співчуття до нього, Данка.

І Данко величезними зусиллями волі стриму­вав себе, щоб не виявити назовні всієї безодні жаху й. відчаю, що огортали його душу.

"От для кого я гину! — думав собі. — Пес про­явив би безмірно більше співчуття до мене, як цей хлопець... Але що поможе? Коли проявлю страх — то тим самим додам тільки приємности ботокудам. Ні, вмирати треба вміти також! Хай принаймні своєю смертю покажу, що білі чогось варті!

— Данку, — обізвався Коема, — ти вже склав пісню смерти?

— Ні.

— То шкода. Знай, Данку, все, що приобіцяєш ботокудам у тій пісні, всі твої погрози я виконаю! Я помщуся за тебе так, як би не мстився навіть за найвидатнішого мужа племени!.. Я буду їх бити до кінця свого життя! А всі ґваянці, Данку, будуть оплакувати твою смерть цілий день і цілу ніч...

Тут цілком несподівано голос Коеми увірвався, і він гірко і щиро заридав.

Данко не витримав і заридав також, але його прйвів до пам'яти Коема:

— Данку!.. — вигукнув зі страшним здиво­ванням. — Звичай не велить плакати над самим собою.

Але Данко не міг стриматись. Він плакав і хлипав, розмазуючи обличчям бруд по землі, поки не виплакав буйних сліз. Тоді сів і сказав:

— То я плакав за Канту й Жакаре.

— Звичай не велить оплакувати двічі, — строго сказав Коема.

— Наш звичай дозволяє оплакувати померших кожного дня.

— А-а-а! Ну, хіба що так...

— Тепер не заваджай мені, Ранку. Я мушу скласти пісню смерти.

Коема покірно замовк і шанобливо відсунувся далі, щоб не перешкоджати товаришеві в такому поважному зайнятті.

Насправді Данко не думав ні про яку пісню смерти. Він попросту хотів спокою і відпочинку. Облегшивши свою душу сльозами, тепер відчу­вав потребу побути насамоті сам з собою, зі своїми думками.

Але якось мимо його волі ті думки зосереджу­валися саме довкола пісні смерти — тієї пісні, яку по закону всіх індіянських племен співає в'язень перед загибіллю намуссурані. Зміст пісні одноманітний: смертник мусить похвали­тися великим числом своїх перемог над ворогами, вилаяти своїх переможців та пригрозити їм жор­стокою розплатою свого племени. З того виходи­ло, що Данкова пісня смерти, складена на цих засадах, не мала б ніякої вартости: адже Данко досі з ботокудами не воював, лаятися майстерно не вмів і знав, що його "плем'я" не буде мститися. Шкода було навіть силуватися таку пісню укладати.

Надворі галас поволі стих, і в печеру увійшло кілька ботокудів. Вони підхопили Данка і по­волокли його геть, не давши йому навіть можли­вости сказати на прощання кілька слів Коемі. Тільки Фрузя, набравшись раптом відваги, ви­лізла з печери і почимчикувала на всіх чотирьох за своїм паном.

— Мараґіґана!.. Мараґіґана!.. — падали довкола приглушені вигуки.

Данка донесли до оселі, посадили на землі і стали розмальовувати, хоч він лаявєя, кричав і протестував. Та опиратися зв'язаному перед кількома дужими дикунами не було можливости, і Данко врешті-решт скорився.

Його буйні кучері скоро зникли під грубою верствою густої фарби. На тілі з'явилися диво­вижні визерунки, в яких, треба признати правду, ботокуди були також неабиякими мистцями. Так що Фрузя, котра невідступно крутилася біля хлопця і приглядалася до зовнішніх змін його образу, під кінець виявила безмірне захоплення і стрибала з радости, мов навіжена.

За яких півгодини розмальовування скінчи­лося, Данкові розв'язали руки і ноги, а натомість накинули один зашморг на шию, а другим обв'я­зали його довкола пояса і погнали на окару.

Перед оселею довкола широкої площі, розчи­щеної і заметеної з нагоди свята, густим ланцю­гом стояли ботокуди, а трохи оподалік на висо­кому горбочку збилися в купу перелякані і збен­тежені ґваянці.

В центрі окари лежало дві купи дров, наго­товлених для вогнища. Поміж ними на віддалі яких 4-5 метрів між собою було закопаних два грубих стовпи з просверленими дірами на зразок вушок від голки. Поруч лежав грубий шнурок — муссурана.

При вигляді того всього Данка обняв тоскний, смертельний жах.

В'язня підвели до Убіражари, що сидів на роз­стелених шкурах, оточений піяґами та видатні­шими ботокудами. Всі вони були розмальовані від голови до ніг, а в Убіражари під подувами вітру тремтіли на голові барвисті пір'я величез­ного акванґапе.

Почалася церемонія муссурани.

Смертника насамперед мали ображати і висмішувати.

— Ти сьогодні, — почав Убіражара, — мав по­казати нам свою силу. Показуй! Ми чекаємо...

Як лише Данко побачив перед собою розмальо­ваних канібалів і почув насмішливі слова Убіражари, його страх минув безслідно, уступивши місце сліпій ненависти.

— Коли б я тільки показав свою силу, буґре, — голосно сказав хлопець, — то і ти і все твоє нікчемне плем'я посліпло б і поглухло б на міс­ці! '

— Ха-ха-ха! Коли ти такий сильний, то чому ж дав, щоб тебе зв'язали?

— Ха-ха-ха! — відповів Данко. — Коли ти бог вогню, то чому ж досі не спалив ґваянців?

— Ще прийде час на них!

— Ні, не прийде, ботокуде! Прийде смерть на вас всіх через твою дурну голову!

Ботокуди мали звичку в таких випадках кри­чати всі разом, щоб якнайбільше дошкулити в'язневі образливими словами. Але на цей раз всі були занадто приголомшені і занадто заці­кавлені дивним хлопцем, а тому мовчали. Отже, Данко мав можливість говорити так, щоб всі його чули.

— Ти дурний, буґре, — продовжував він, — і все твоє плем'я дурне, коли вірить, що ти бог вогню. Скажи, звідки ти взяв той вргонь, яким лякав плем'я?

Убіражара волів би, щоб слова Данка покри­валися загальним криком, але, на його преве­лику злість, ботокуди стояли нерухомі й німі.

— Мені Тупан дав небесний вогонь! — крик­нув він голосно.

— Брешеш! Я знаю правду: коли тебе ски­нули, як здохлого пса, зі Скелі Невороття, ти не забився, а встав і пішов у ліс. Там ти зустрів білих людей і випросив у них білі палички, що загораються, коли їх потерти. У нас кожна мала дитина вміє здобувати з них вогонь.

Убіражара відчував, що ґрунт під його авто­ритетом починає хитатися, і страх стиснув йому серце.

— Досить! Досить!.. — закричав і зірвався на рівні ноги.

— Ні, не досить! — кричав і собі Данко. — Де той твій небесний вогонь? Покажи його! Дай сюди, хай я побачу!..

— Не покажу! Не дам!..

— Не покажеш, бо не маєш!.. Чуєте, ботокуди, і ви, ґваянці, цей буґро не має більше ніякого вогню!.. Бийте його і женіть геть!..

Серед дикунів наступило велике замішання. Ґваянці заметушилися, а з рядів ботокудів поси­палися окрики:

— Покажи йому цей вогонь, морубішабо!..

— Покажи!..

— Ми вже бачили і знаємо. Хай він також побачить!..

— Тихо!!! — ревнув Убіражара таким голо­сом, що всі відразу заніміли. — Коли ґваянці ру­шаться з місця — розіб'ємо танґвапемою голову Ранкові!.. А ви, — звернувся до ботоку­дів, які тримали Данка, — покажіть в'язня племени.

— Як?! — загудів невдоволено натовп. — Уже?! Ми ще не натішилися!..

Дійсно, перша точка кривавої церемонії муссурани на цей раз була надто коротка і фактичмо звелася до того, що насміхалися не над в'язнем, а, навпаки, в'язень висміяв і образив переможців разом з морубішабою. І ботокудам це дуже не подобалося.

— Ще!.. — гукали вони.

— Ми ще нічого не сказали ні про нього, ні про його.плем'я!..

Але Убіражара вирішив таки з першою точ­кою скінчити.

— Досить! — гримнув він ще раз. — Я сказав показати в'язня племени!..

Охорона Данка покірно кинулася виконувати наказ: вони вхопили кінці шнурків і потягли хлопця довкола окари, щоб всі могли бачити і оцінити майбутню печеню. Фрузя підбігала за хлопцем крок-у-крок, робила смішні гримаси і, як все, показувала язика. А занімілий від стра­ху і внутрішнього болю Данко покірно обходив площу і молився.

З усіх сторін падали на нього критичні погля­ди і насмішливі слова, але він уже не звертав на них уваги і не чув їх зовсім.

Так. обійшли окару і стали знову перед Убіражарою. Тут з Данка поздіймали шнурки, а Убіражара сказав:

— Тікай!

Данко знав, що так пропонують кожному в'яз­неві, засудженому на муссурану, і що всі смертники з такої пропозиції стараються скористати, хоч втеча ніколи не вдається.

— Тікай!.. Тікай!.. — закричали ботокуди. Але Данко, обвівши поглядом оточену густим ланцюгом індіян окару, зрозумів, що впекти йому не вдасться. Тому, щоб не тішити зайвим видовищем дикунів, став у горду позу і крикнув:

— Не хочу тікати!

— Тікай! — махали руками ботокуди. — Зви­чай велить тікати!..

— Я не шаную звичаїв вашого нікчемного племени і тікати не буду! — відрізав Данко і тупнув ногою.

Ботокудів огорнула лють. Вони загалайкали, закричали, замахали руками, а кілька з них ки­нулися до Данка і почали його штовхати. Та це нічого не помогло. Данко впав, але з місця не зрушився. Тільки перелякана Фрузя писнула і в загальному замішанні кудись щезла…

— Досить! — крикнув Убіражара. — Коли не хочеш тікати — співай свою пісню смерти! Зв'я­жіть його!..

Двоє ботокудів побігли до стовпів, де лежав грубий шнур, підхопили його і перекинули Данкові через пояс. Не зав'язали ґудза[80], лиш обмо­тали раз довкола і потягли до купи дров. Тут уже сиділо кілька невимовно брудних і страш­них на вигляд, старих ботокудок з кам'яними со­кирами і дерев'яними ножами. Обов'язком цих дикунок було — після смерти розібрати трупа і порізати його на кусники. Данка вкрив холодний рясний піт.

— Співай!.. — кричали знову довкола. — Ти маєш право ще на пісню смерти!..

І Данко, сам несподівано для себе, заспівав. Себто, не заспівав, а почав речитативом вигукувати окремі речення, як це роблять індіяни. Мішаючи українські й індіанські слова, він гово­рив про хоробрість свого народу, про дружбу з ґваянцями, котрі колись переможуть і знищать ботокудів. Він співав про те, що незабаром на­стане на землі такий порядок, коли для канібалів-пуру і для дурисвітів не залишиться місця. Співав він пізніше про все, що лиш йому до го­лови приходило, аби тільки виграти час і від­строчити страшну хвилину.

Ботокуди спочатку слухали з увагою і навіть хвалили собі Данків спів, але пізніше, коли це почало занадто довго розтягатися, закричали і затупали ногами, домагаючись кінця.

На знак Убіражари двоє ботокудів вхопилося за кінці муссурани і підвели Данка до купи гіл­ляк: смертник мав на власні очі бачити, як під­палюються вогнища.

Коли вогонь затріщав і поліз по сухих гілляках вгору — наступив останній акт трагедії.