Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Іди спитай Саміра, коли мені не віриш.

Данкові потемніло в очах.

— Двадцять круйзерів один фоґет?! — пе­репитав з жахом. — І скільки ж ти взяв?

— Взяв чотири великих, п'ять малих і двад­цять буска-пе.

Від зухвалого тону Арасі Данка почала огор­тати злість:

— І скільки ж те все коштує? — спитав на цей раз гостро.

— Разом — сто тридцять круйзерів.

— Так?.. Ну, то от що я тобі скажу, Арасі: хай тих моїх п'ятдесят круйзерів пропадає вже, але решту — будеш платити сам! Зрозумів?

Арасі зневажливо потиснув плечима і сплю­нув:

— Не маю нічого спільного з рибою і нічого платити не буду! Я тобі подарував бальон, а ти мене послав по фоґети, і Самір про це знає. Він мені на кредит не дає нічого, а як дав — то тобі. Іди спитай, на кого борг записаний. Адже Бенедіто приходив тебе питати?

Данкові захотілося сісти просто на землю і розплакатися від стиду: "Вісімдесят круйзерів!.. Вісімдесят круйзерів плюс гостина товаришів!!! — крутилося у нього в голові. — І що я тепер скажу татові?!"

Нарешті хлопчина попав у таку лють, що вперше за все своє життя вилаявся поганими словами:

— Ти — свиня, Арасі, і я не хочу з тобою більше говорити!..

— А ти — бурро! Ну, скажи мені, що тако­го страшного сталося?

— Те сталося, що я тепер татові в очі не по­дивлюся!

— Ет, вай-вай на онда! "Не подивлюся татові в очі", — перекривив він Данка. — По­думаєш, велике діло для твого тата сто тридцять круйзерів!..

— Як невелике — то піди заплати, а я тебе більше не хочу бачити!

З тими словами Данко обернувся і пішов геть.

Ішов неуважно, спотикаючись що-кілька кроків, як п'яний, цілком отуманений питан­ням: Де взяти грошей, щоб, заплатити борг? Уже хотів рішитися на продаж якихось своїх речей, як наприклад, кишеньковий ножик, вудки і сіть на рибу, або футбольний м'яч, але відки­нув цю думку і пригадав собі Алісу. Вона на­певне при тій нагоді сказала б: "Так, так, Дан­ку: хто купує те, що не може, потім продає те, що не хоче!" І зрештою, біда не в самому борзі, а в непослусі. Хоч би й був той борг заплаче­ний, то прикрої розмови з татом все одно не оминути. "Ніхто не зробить зла, щоб за нього не заплатив", — сказала б знову Аліса...

Данко прийшов додому, замкнувся на ключ і сів на своє ліжко, стиснувши голову руками.

— Ну, що тепер буде?! — шептав з розпу­кою. — Що буде?! Як же я тепер татові в очі подивлюся?.. Адже тато мене попереджував, тато наказував, щоб я фоґетів не купував!.. Але я був, як мала дитина, як дикун, не витер­пів... Де ж таки — велике диво фоґети! А все через Арасі... Навіщо мені, остаточно, здався той дурний бальон і ті фоґети! Коли б не той бальон, то й Коарасіаба не ворожив би на ньому і не посвячував би мене у свою таємницю... А тепер іще ця клятва!.. Чи ж я маю право на якісь обіцянки й клятви у секреті від тата?.. І що я тільки наробив?.. Що я наробив?! От послухав "приятеля", того нікчемного Арасі!.. Ох, правду казала Аліса: "Поведися з добрими — будеш одним з них, поведися з поганими — будеш найгіршим серед них"...

Але потім хлопець покликав на суд самого се­бе:

— А чи ж справді тільки Арасі винен?.. Чи ж я — маленька дитина, що не має власного ро­зуму? Чи ж я не знав, що у поважних речах не можу брати на себе ніяких зобов'язань, не спитавши батька?.. Ні, я таки винен! Винен! А ще подвійно винен, бо намагаюся свою вину зіпхнути на Арасі. Я ще нікчемніший, як Арасі! Від Арасі не можна багато вимагати, бо ж він — дикун. Але я?.. Ні, я негідний ні татового довір'я, ні татової любови. І коли тато після того не схоче мене більше бачити і нажене від себе геть — то так мені й треба. Так треба!..

Та, уявивши собі картину, коли тато вижене його геть, Данко відчув себе таким бідним і са­мотнім, що розплакався, як мала дитина. Йому було жаль і тата і себе, і він так страшно хотів, щоб у цей момент хтось його приголубив, пожа­лів, сказав якесь потішаюче слово, як це ко­лись робила його добра, дорога мама.

Пригадавши маму, Данко простягнув руки до портрету, який колись дав зробити Ґроссбах і який постійно стояв на столику коло ліжка, і почав жадібно вдивлятися в дороге обличчя. Але йому видалося, що мати сьогодні не така, як завжди, а якась інакша, скорбна, сувора.

— І ти гніваєшся на мене, мамцю, правда? І ти також уже більше не любиш свого Данка?.. Так, не варта його любити, бо він — пропаща душа. О-о-о!..

До Данкового жалю раптом приєднався ще й спогад про сумний похорон матері на морі, і він розридався вже на повний голос.

У двері несподівано хтось постукав. Данко схопився, пішов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:

— Хто там?

— Це я, Данку, — почувся голос Арасі. — Відкрий.

Данко знову відчув приплив ворожости до свого недавнього товариша і відповів:

— Не хочу! Я вже раз сказав, що не буду з тобою говорити.

— Ет, дурний! Я прийшов тобі щось гарне сказати... Відкрий!

— Не. хочу слухати від тебе ні гарного, ні по­ганого! — відрізав Данко.

— Ну, й не слухай! Коли волієш кліпати очи­ма перед татом за довг у Саміра — не слухай і "вай плантар батата"![70] Допобачення...

Згадка про довг змінила Данкове рішення і він, відчинивши двері, висунувся надвір.

— Е-е-е! — засміявся Арасі, побачивши Данкові заплакані очі. — А ти вже й розкис? За­мість того, щоб щось придумати — він рюмсає, як Аліса. Ну, годі, годі... Скажи, хочеш заро­бити грошей, щоб заплатити борг?

Данко обтер очі й недовірчиво подивився на Арасі.

— Чого ж ти дивишся? — спитав нетерпели­во Арасі. — Питаю, чи хочеш заробити грошей?

— Як?

— Та дуже просто: переїхати Парану туди і назад.

— Чого?

— Оце! "Як"? "Куди"? "Чого"?.. Та просив один кайпіра[71] йому якісь пачки перевезти до Мато Ґроссо. Він дочку заміж видає і там щось накупив у Саміра. Частину просив, щоб я перевіз, а частину візьме сам, як вертатиметь­ся увечері. От я й прийшов тобі сказати, щоб ти поїхав разом зі мною.

— Я нікуди не поїду!

— А то чому?

— Бо не поїду. Тато мені заборонив з дому далеко відлучатися.

— А борги робити не забороняв?

— Борг ти зробив.

— Все одно... І чого ти такий смішний, Данку? От послухай: по-перше, перевеземо пачки і заробимо сто круйзерів, по-друге, я колись був на острові Бандейрантів і знайшов таке місце, де напевне закопаний єзуїтський скарб.

Данко відразу ожив:

— Скарб?!

— Еге, скарб. Падре Вісенте його шукає в монастирі під муром, а він — на острові Бандей­рантів.

— А чому ж ти його раніше не пробував від­шукати? — спитав недовірчиво Данко.

— Та все якось так, то те, то це, то не мав з ким їхати. А самому воно трохи ризиковано. От, поїдемо з тобою вдвох...

— Я не поїду. Шукай собі когось іншого.

— Ну, от знову!.. Щоб перевезти пачки, то я можу й Бенедіто взяти, а скарбу шукати му­шу тільки з людиною довіреною. Ні?

Розмова про скарби нагадала Данкові вчо­рашню ніч, і він спитав:

— Ти вчора довго був коло Саміра?

— Та до самого кінця. Або що?

— Нічого… І ти пізно вернувся?

— Над самим ранком. Шкода, що ти так ско­ро пішов, бо було дуже весело. Ми вчора бави­лися у весілля кайпіра. Консуела і Рудий Жорже вдавали молодих, а мене перебрали за падре. Наговорив я "молодим" дурниць, яких сам хотів, а тоді сказав принести миску води і Консуелу тільки трохи покропив з руки, а решту вилляв рудому на голову. Пушшя, але ж то реготу було!..

— Ну, і що тобі Жорже сказав?

— Та нічого. Що ж він може сказати, коли я так "вінчав", як хотів? Не має права навіть образитися. Ха-ха-ха!.. Але ти їдеш, чи ні?

— Ні.

Удавана веселість, з якою Арасі розповідав про свою вчорашню витівку, відразу змінилася злобою:

— Ах, ти не їдеш?.. Ну, то сиди і плач. Я поїду сам, зароблю сто круйзерів і буду смія­тися. А ти плач, бо тато тобі фоґетів не подарує!.. — усміхнувся він на кінець уїдливо.

— Арасі, забирайся звідси геть!.. — крик­нув, побліднувши, Данко і затиснув кулаки.

— Та забираюся, забираюся... Тільки чого ти такий упертий? Скарб скарбом, а сто круйзе­рів є певних, і боргу в Саміра можна позбутися.

Данко почав вагатися: все ж таки, заплатив­ши борг, легше буде з татом говорити. Окрім того, хай тато знає, що Данко не тільки робить погані вчинки, але й старається їх направити. Ці вагання не оминули гострого погляду очей Арасі і викликали на його устах невловиму, легеньку усмішку.

— А той кайпіра напевно заплатить? — спитав по надумі Данко.

— Ну, та напевно ж! От їдь і поможеш мені. Ти думаєш, що мені приємно про той борг ду­мати? Ще коли б він дійсно був записаний на мене, то я б собі сміявся. А так, я завинив, а тобі доведеться покутувати... І ми майже шість літ були добрими товаришами, а тепер через дур­них вісімдесят круйзерів мали б зробитися во­рогами? Чи не краще лишитися друзями і на­далі?..

Довірчивий Данко топився від цих слів, як віск, і вже жалував, що так погано думав про Арасі. Арасі ж, дивлячись на нього, наполягав далі:

— Не думай довго, Данку, бо час дорогий. Збирайся, раз-два!

— А човен де дістанемо?

— Човен я маю. Збирайся скоро!..

— Та... — зам'явся Данко. — А що твій дід скаже?

— Дід пішов до якогось кабокля, хто зна куди. Вернеться нескоро.

— А хата?

— О, меу Деус до сеу! Знову починаєш: "човен", "дід", "хата"!.. Ще папугу пригадай! Замикай двері й ходім. До обіду вже недалеко. Чим скоріше вййдемо, тим скоріше вернемося.

— То нехай я хоч чоботи візьму.

— Бери, бери!.. Та ще візьми з собою ки­шенькову лямпу.

— А то навіщо?

— Та на всякий випадок. Побачимо... Як бу­де час, то завернемо ще на острів і подивимося до тієї діри, що я її знайшов. Може, якраз скарб знайдемо. Скоро!

Всередині Данка щось протестувало і крича­ло, щоб він не йшов, але наполегливість Арасі ніби зачарувала його. Він взувався і збирався проти свого переконання, але не міг зупинитися і сказати: "Ні!"

Так, здушуючи в собі протести розуму і яко­гось поганого передчуття, він ще раз оглянув хату, вернувся до своєї кімнати і подивився на портрет матері. Її обличчя було ще сумніше і суворіше, як перед кількома хвилинами, коли Данко просив його пожаліти. Хлопцеві навіть видалось, що мати зробила ледве помітний заперечливий рух головою і поворухнула устами. Та це напевне був просто облудний промінь світла, що сковзнув по склі.

Вже, вийшовши на ґанок, Данко раптом вер­нувся, взяв валізку, в якій лежали гроші за продану хату, засунув її під піч і закидав нарубаними дровами.