А вже звідти, разом із донесеннями інших агентів, а також із дипломатичною поштою, вони й переправлялися до Рима. Проте до рук Одіні донесення потрапляли вже розшифрованими і подеколи навіть розтлумаченими.
Цього разу капітан повідомляв, що на Запоріжжя прибули гінці від гетьмана Сулими, який ось уже два роки рейдує зі своєю "флотилією річкових кораблів", наводячи жах навіть на гарнізони таких могутніх османських твердинь, як Азов і Кафа. Втім, навряд чи фон Штаффен став би пориватися з такими відомостями до апостольської столиці, якби не певні чутки, які неминуче повинні насторожити не лише кардинала Одіні, але й герцога де Невера. Серед подніпровського козацтва і вічно бунтівливого українського селянства поширюється поголос про те, що, повернувшись із Дону, гетьман Сулима одразу ж ударить на польську фортецю Кодак.
Поки що навіть нема певності, що цьому "пострахові османів", цій "шаблі, освяченій Римом", як називають гетьмана мусульмани, відомо про існування такої поспіхом зведеної твердині. Проте очевидно, що, піддавшись настроям козацько-селянського плебсу, гетьман і справді здатен повести своє воїнство на штурм цього кордонного форпосту Королівства Польського.
Суть цього застереження агент фон Штаффен поки що не роз'яснював, очевидно вірячи, що Одіні сам здатен збагнути небезпеку для його задумів, яка криється в антипольському виступі володаря папської медалі. Замість того, щоб і далі підживлювати християнський натиск на європейські плацдарми Стамбула, гетьман має намір збройно роздмухати чергове повстання, яке здатне перерости у велику козацько-польську війну і неминуче ослабить обидва християнські народи.
— Ви вже надіслали повідомлення про успішні походи Сулими герцогу де Неверу? — поцікавився у помічника.
— Без вашого благословення подібне дійство просто неможливе. Доконаний факт.
— На жаль, тепер у цих стінах і не таке можливе, — пробурчав кардинал-хранитель, натякаючи на відомі огріхи помічника.
— Тільки не в історії з гетьманом Сулимою, — запевнив його молодий, тридцятирічний єпископ, вихованець двох єзуїтських колегіумів.
— То надішліть герцогові це повідомлення, але без побоювань фон Штаффена щодо нападу на якусь там польську фортецю. Зрештою, гетьман поки що не нападав на неї, і навіть не погрожував нападом, хіба не так?
— Доконаний факт, ваше високопреосвященство.
— А графу фон Штаффену передайте, нехай спробує підступитися до Сулими через своїх агентів із середовища січових козаків та священиків. Особливо через священиків, ясна річ, православних, оскільки в католицтво наш полковник перейти не зміг би, козаками це було б розцінено, як зрада віри і січового лицарства. Тож ці агенти мають нагадати гетьманові, що не для того Рим освячував його шаблю папською медаллю, щоб він стинав нею голови щирих католиків. Якщо для військової слави йому бракує здобутої фортеці, нехай рушає до берегів Османії, адже в турків їх до дідька. Що ж до поляків, то нехай має їх за союзників.
— Нехай навіть мовчазних і таємних, — визнав єпископ слушність його порад. — Одначе зауважу, що для багатьох і в Римі, і в Варшаві, та й для самого герцога, залишається загадкою, чому ви так наполегливо, впродовж багатьох років, цікавитеся долею саме цього козацького полководця.
— Визнайте, Можен, що, передусім, це загадка для вас.
— Але навіть цей доконаний факт не притуплює гостроти запитання. То все ж таки, чому саме Сулима?
— Тому що освятити Римом і золотою папською медаллю іншу "козацьку шаблю" такого ж ґатунку нам із вами, єпископе, вже навряд чи вдасться. А саме на неї маю намір опиратися, відроджуючи, з мовчазної підтримки понтифіка, ідею створення європейської християнської міліції та організації останнього, вирішального хрестового походу. Ореол цієї постаті може знадобитися мені і в часи підготовки до конклаву, який обиратиме наступного папу римського. Маючи при цьому за чергового претендента, — хижо всміхнувся Одіні, — кандидатуру одного, тепер уже добре відомого вам кардинала.
8
Того ранку гетьман і сотник дончаків осідлали коней і подалися оглядати флотилію, яка тепер уже, — разом із кількома новими, у Самарській Слободі придбаними, чайками та змайстрованими козацькими теслями плотами, — сягала сімдесяти одиниць. Було серед них і шість чималих плотів, переданих сотнею Уманця, котра сьогодні ж мала повертатися до берегів Дону. Причому на кожному лежало по драбині та по десятку закріплених мотуззям в'язанок.
Зосереджена обабіч двох рибальських причалів та в невеличкому лимані, ця ескадра справляла настільки сильне враження, що, зупинившись на пласкій вершині пагорба, Сулима з іронією передрік: "Якщо завтра я кину ці "галери" під стіни польської фортеці, полковник Маріон, разом з усім своїм гарнізоном, здасться без бою, на милість переможця".
Упевненості гетьманові додавало й те, що отаман Самарської Слободи і трьох сусідніх поселень Федір Коцюба зумів згуртувати для нього майже сотню охочих, серед яких найбільше виявилося місцевих "приблудних", котрі поприбивалися сюди з бозна-яких країв. І старання свої цей старий, але кремезний і лютий з виду запорозький рубака пояснив просто: "Якщо полковника-француза, разом із його драгунами, не задушимо до зими, то фортецю свою він розбудує так, що навесні драгунські сотні попередушують усіх нас". Тому й сотником призначив свого сина Ореста, колишнього січовика, котрий майже п'ять років прослужив у реєстрі, — такого ж кремезного та до люті суворого, як і сам. А ще дав гетьманові в провідники рибалку з місцевої артілі, який добре знався не лише на Самарі, але й на всій отій частині Дніпра, в яку вона впадає, — з усіма їхніми порогами, плавнями, острівцями та заплавами.
— Чесно кажучи, я не зізнавався хлопцям, що під стіни фортеці ми не підемо, — хитрувато всміхнувся отаман дончаків, широким помахом нагайки обрамлюючи "плотську флотилію", яку впродовж трьох останніх днів його воїнство споряджало у тихій лісовій заплаві. — Щоб не лінувалися, а майстрували плоти, як для себе.
— Іноді й самого себе обдурювати доводиться, — визнав мудрість його рішення Сулима, — аби, наче біса з великого грішника, виганяти з себе ледацюгу.
Прихопивши з собою повстанську сотню Коцюби, гетьман провів дончаків до розлогого узвишшя на вигині річки, якого місцеві називали Печенізьким Станом. Та, щойно козацькі старшини прощально креснули шаблями, як із узлісся по той бік Самари виринув гурт вершників.
— Дозор ординців! — гукнув запальний повстанський отаман. — Тут неподалік — брід! Ударимо по них лавою, поки не підійшли основні сили!
Проте зіркий гетьманів джура вчасно остудив його своїм улюбленим слівцем, за яке і прозвано його "Кабицею":
— Кабиць! У татар коні не такі огиристі. Ці ж, он, як басують. Наші гінці з Січі вертаються, кабиць, на Печенізький брід ідуть.
— Але ж самі йдуть, без січового коша, — зауважив Тугай.
— Тепер січовики вже знають, куди мають прийти, — прощально помахав булавою гетьман услід козакам Уманця. — Й обов'язково прийдуть. На святу мсту лицарство скликаю.
Зустріч видалася бурхливою. Ще тільки долаючи брід, полковник Шило, який очолював посольство, вже встиг повідомити гетьмана і товариство, що два курені запорожців, на чолі з Бурлуком, пливуть на своїх чайках у бік порога.
— Уже пливуть?! — вражено перепитав гетьман, що аж ніяк не сподівався на такий стрімкий виступ запорожців.
Гінці та чільні старшини спішилися й увійшли до поставленої обіч причалу просторої повітки. Ті ж козаки, що залишилися поза нею, одразу ж відчули: у ці хвилини вирішується і подальша доля їх мандрівного чорноморського війська, і доля січового товариства, а можливо, й усього краю.
Що ж до Сулими, то він добре знав, як довго "запрягають" січовики, перш ніж зголошуються на відкритий виступ проти Речі Посполитої, за якого неминуче розбурхується чергова "домова війна", а в тилу повстанців так само неминуче виникають загони перекопського мурзи, ногайців, або й османів. Одначе докоряти січовій старшині за цю помірковану непоспішність не варто. Перш ніж ввергати Україну в чергову війну з Польщею, яка, до того ж, перебувала у якомусь там примарному мирі з Османською імперією, справді треба було все зважити і добряче обмізкувати. Аж тут раптом такий поспіх січовиків, такий бунтівний азарт кошового отамана!..
— І вночі січовики мають таємно наблизитися до острова Ятагана, — повідомив тим часом Шило.
— Проте довго залишатися там непоміченими вони не зможуть, — зауважив Сулима, — тому й нам слід виступати негайно.
— Полковник Бурлук тієї ж думки. Гарнізон і бранці драгунів продовжують укріплювати вали та засіки. А головне, пластуни попереджають, що комендант Маріон вимагає від коронного гетьмана підкріплення, про це вони дізналися від узятого в полон хорунжого, що командував роз'їздом. Так, поки що гарнізон Кодака складається лише з якихось трьох сотень драгунів, але ж фортеця здатна ввібрати в себе до тисячі шабель.
— Аж так? — поважно повів підборіддям Сулима.
— Існує ще одна придибенція, — підкріпив докази старшого гінця Сотник, який досі мовчазно дослухався до розмови полковників. — Той-таки хорунжий сказав, що до війни зі шведами у коронного гетьмана Конєцпольського справа так і не доходить. І що основні сили війська, котрі перебувають зараз під його орудою десь у прибалтійських землях, восени, мабуть, повернуться з цього походу[48], й отоді поляки зможуть кинути на допомогу гарнізонові стільки полків, скільки захтять. Ще й при гарматах.
Кілька хвилин гетьман сидів, уклавшись ліктями на стіл і підперши кулаками скроні. Він мовчав, і це було мовчання полководця, що зважується на переможну битву, котра, одначе, здатна спровокувати погибельну — причому не лише для його війська, але й для й для величезної кількості іншої людності, — війну. І хоча безсловесні роздуми Сулими явно затяглися, ніхто зі старшин не насмілювався втручатись у них.
— Ні, брати мої шабельні, — нарешті проказав він, обома кулаками грюкнувши по столу, — мабуть-таки, не судилося нам розминутися з драгунами полковника Маріона. Де це бачено, щоби шляхта вибудовувала свої фортеці під січовими валами?!
— Як поставили, так і зруйнують, — напророкував кремезний вайлуватий джура, як завжди стоячи біля входу.