Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Добре... Ви шанує­те цей закон, чи ні? Шануєте. Добре... То ми також пошлемо Коарасіабу на Скелю Неворот­тя. Коли Коарасіаба є невинний — він може повернутися назад...

Довкола загуділо, як у дуплі з дикими бджо­лами. Одні кричали: "Так!", другі — "Ні!", але Убіражара більше не думав:

— Коарасіаба піде на Скелю Невороття! — наказав гостро. — Беріть його.

Та в цей момент спинився рух.

— Ось тут ще є один з нащадків Коарасі! — кричали два ботокуди і волокли за собою ма­лого Арасі. — Він має на грудях знак ґваянціві

— І цього також на Скелю Невороття! — скомандував Убіражара.

Я бачив, як по натовпі щось знову війнуло жахом:

— Арасі на Скелю Невороття?!

— Але ж це ще дитина!

— Закон забороняє на Скелю Невороття за­суджувати дітей!..

— За це прийде кара!

— Страшна кара!..

А мене при думці долі Арасі стиснув такий біль за серце, що я не витримав і закричав:

— Тапуї! Дикуни! Негідники! Так ось яка ваша обіцянка миру?!. Убіражара казав, що да­рує життя всім, хто кине зброю, а тепер засуджує на смерть навіть дітей, котрі не вміють зброї носити!.. Ґваянці, чи ви бачите, до чого дожили нащадки Коарасі?!

Довкола спинився шум. Вже не було більше похилених голів, вже не було більше страху в очах, але натомість серед мого племени проки­дався дух предків і грізними тінями лягав на обличчя.

— Не дамо Арасі!.. — закричали люди.

— Не дамо Коарасіаби також!..

— Убіражара — обманець!..

— Тихо!!! — ревнув Убіражара й витягнув знову свою коробку з дурними сірниками. — Бачите оце?!! Спалю зараз усіх!..

Натовп, що уже був почав натискати до се­редини кола, знову подався назад.

— Беріть їх! — не тратив часу Убіражара. — На скелю з ними!

Ботокуди кинулись на нас густою лавою, окружили і відтиснули від своїх. Арасі кричав і тулився до мене, але я не міг його навіть обняти, бо мав зв'язані руки.

Так, підштовхувані з усіх боків, оточені не­нависними ботокудами, посувалися ми вгору, де виднілася сумна Скеля Невороття. Коли ми вже підійшли до її підніжжя, знову спинився шум, і ми зупинилися.

— Ось тут вони, тут! — кричали ботокуди, показуючи на печеру.

— Морубішаба наказав узяти Іботіру живою!

— Не вбивайте Іботіри!

Я виглянув понад голови ботокудів і дійсно побачив, що коло входу в печеру, яка була при­значена для розмов з духами, стояла Іботіра з танґвапемою в руках.

— Іботіро! — крикнув я, стараючись пере­кричати шум.

Іботіра почула мій голос і кинулась всім ті­лом:

— Куди тебе ведуть, морубішабо? — спитала вона.

— На Скелю Невороття... Чи Ґвапі живий?

— Пробитий списом... Мараґіґана — перед­вісниця смерти вже коло нього!.. — відповіла Іботіра і в той самий момент зробила блиска­вичний випад вперед, опустивши з усієї сили танґвапему на голову найближчого ботокуда. Голова розскочилася, мов спілий гарбуз, ботокуд упав на землю, а Іботіра, забризкана кров'ю, відскочила назад.

Всі стали, мов укопані, в землю: такому уда­рові міг позаздрити кожний муж.

— Оце жінка! — вигукнув якийсь ботокуд.

— Так, — відповів другий. — Недаром Убіражара хоче її взяти собі.

— Славно, Іботіро! — гукнув я.

Ніби у відповідь на мою похвалу, Іботіра знову кинулась на кілька кроків уперед і зно­ву махнула танґвапемою. Заточився і другий ботокуд, упавши до ніг Іботірі.

— За тебе, морубішабо! — крикнула Іботіра і посміхнулася так, що мені стало страшно.

Густий натовп ботокудів далі напирав на пе­черу, а Іботіра вискочила знову і знову поло­жила того, котрий підійшов найближче.

— Чи добре б'є жінка молодшого сина морубішаби? — крикнула мені Іботіра так, ніби вона грала в якусь веселу гру.

— Добре, дочко!

— А ось ще! — крикнула Іботіра і поклала четвертого ботокуда.

Далі мені вже не дали дивитися і знову по­пхали вперед. Рушаючи з місця, я почув, як в печері заплакала голосно дитина і пригадав собі, що мав іще одного внука, котрий народив­ся незадовго перед тим, як я вирушав у подо­рож на острів. У тяжких мандрах забув про нього, але аж тепер зрозумів, що Іботірині си­ли подвоює ще й любов до маленького Ранку, котрого вона невідомо коли і як успіла під гра­дом стріл перенести і сховати разом з поране­ним чоловіком у печері. О, вона добре боронила ту печеру, дуже добре!..

Потім нас привели на Скелю Невороття, роз­в'язали мені руки, як велить закон, і зіпхнули в пропасть. Малий Арасі, рятуючись, вчепився мені руками за шию, а я, розв'язаний уже, міц­но обняв його, і так ми полетіли.

І, дивно... Чомусь тоді, коли земля щезла з-під моїх ніг, я знову пригадав собі білого Тупана. Вже не кричав, бо не мав сили, а тільки подумав: "Коли білий Тупан урятував мене на водоспадах Ґваїри, то врятує й тепер". І від то­го мені зовсім перестало бути страшно, тільки час-від-часу боліло, коли я ранився об гострі каміння...

І так я злетів з Арасі зі Скелі Невороття...

***

Старий Коарасіаба урвав оповідання і сидів, як статуя, висічена з каменю, заціпенівши від того болю, що його викликали щойно переказа­ні спогади.

Данко, занетерпеливлений цією мовчанкою, так як би йому несподівано закрили сторінку дуже цікавої книжки, легенько торкнувся ста­рого за плече:

— Ну? — сказав він благально. — І що далі?

Коарасіаба провів рукою по обличчю і зітх­нув.

— Та далі ти вже знаєш: я довго блукав лі­сами і шукав десь бодай якогось маленького ро­ду ґваянців, котрі відгубилися, коли Саракура шукав дороги в Долину Іґурей. Але не знайшов нікого. Не схотів помогти мені тоді і білий Ту­пай, хоч я до нього багато молився... І були б ми загинули, коли б не падре Вісенте... Така, Данку, моя таємниця... І тепер ти, коли виро­стеш, підеш в Долину Іґурей, знайдеш Ранка і скажеш йому, де треба шукати клейнодів. Пам'ятай: перший водоспад нижче острова Ґваїра, або шукай на самому кінці острова. Там десь мусить бути засипаний землею вхід до печери Великої Кобри... Ти підеш, Данку?

— О, Коарасіабо! Ще перед тим, як я це знав, я вже тобі пообіцяв! — гаряче сказав хлопець. — Але коли б я навіть раніше відмовився, то тепер, знаючи все, я неодмінно пішов би! І я піду, Коарасіабо, неодмінно піду! Я сам помо­жу Коемі шукати клейнодів, хоч би й мав при тому згинути!

Коарасіаба знову поклав руку Данкові на го­лову:

— Добре, мій сину... Але, пам'ятай: в дорозі можуть тобі перешкоджати. Стережися злого Сасі. Він залюбки робить подорожуючим збитки і може привести до загибелі. Добре було б, коли б ти заприязнився з Макашерою: він доб­рий і любить мандрівників... Коли знайдеш Коему — підете по Соняшні Клейноди обидвоє. Ти поможеш йому, бо він... Він дикун, Данку, хоч і нащадок Коарасі, а ти — вчений. Разом вам буде лекше знайти клейноди... От, коли б ще Ітапіра жив!.. Може, й живе... Він старий, дуже старий, такий як був мій покійний батько. Та піяґи довго живуть... Може, й Ітапіра живе.

Коарасіаба, ласкаво проводячи шерсткою ру­кою по Данкових кучерях, мріяв уголос:

— І підете з Ранком, знайдете Соняшні Клейноди, а з ними лежить багато-багато блис­кучих каменів та діямантів. Клейноди забере Ранок для ґваянців, а решту — ти можеш за­брати собі, Данку, як заплату за труд. Скарби індіянам непотрібні...

— О, Коарасіабо! — образився Данко і відсу­нувся навіть від індіянина. — Для золота й дія­мантів я не піду! Я піду тому, що маю борг пе­ред тобою і тому... і тому, що я дуже люблю тебе, Коарасіабо!..

Данко, сам не знаючи, чому, раптом обняв Коарасіабу і мало не розплакався з незрозумі­лого зворушення.

Була вже пізня ніч. У містечку поволі вмов­кав галас, рідшали вибухи, зате частіше тупо­тіли вулицею поодинокі й групові кроки людей, що верталися з святкування Сан Жвона до­дому...

Похмілля

На другий день Данко прокинувся пізно. Гля­нув на годинник і мерщій схопився з ліжка: він уже проспав снідання в монастирі. Це було прикро. Звичайно, можна щось з'їсти і вдома, можна, зрештою, обійтися і без сніданку, але отець Вісенте буде невдоволений. По договору з батьком, Данко був зобов'язаний приходити до монастиря чотири рази денно і там їсти.

Нервово одягаючись і умиваючись, хлопець одночасно пригадував собі всю нічну розмову з Коарасіабою і відчував якийсь неприємний хо­лодок в грудях, якийсь тягар, що отруював ба­дьорість ранкового настрою. Йому навіть хоті­лося, щоб усе те, що він чув і пережив учора, було тільки дивним сном, який би не давив йо­го свідомість нерозважно даної клятви.

Виходячи, побачив Коарасіабу на ґанку під дверима і здригнувся.

— Добрий день, Коарасіабо, — привітався він з тремтінням у голосі.

— Добрий день, — відповів Коарасіаба. — Ти довго спав, і я не міг відійти від дому.

Данко чомусь злякався, що індіянин затри­має його і почне говорити про вчорашнє, а тому поквапливо сказав:

— Я спішуся, Коарасіабо. В монастирі на­певне вже поснідали.

Та Коарасіаба ані не думав затримувати Данка, ані взагалі не дав по собі пізнати, що у їхніх взаєминах виникло щось нове. Тільки хитнув головою і сказав:

— Іди, іди. Лиш замкни хату і візьми з собою ключ, бо я також іду: один чоловік просив мене до хворого...

Данко поспішно замкнув хату, вхопив ключ і вийшов з подвір'я.

Проходячи повз Саміра, де, як звичайно, сто­яло при шімароні кілька чоловіків, він прига­дав собі фоґети, і на душі йому стало ще важче.

"Треба забрати в Арасі решту і заплатити Самірові за капіле і цукерки", — подумав уго­лос і приспішив ходу.

На щастя, отець Вісенте кудить виїхав, а дру­гий священик сидів з дітьми в школі, отже, за спізнення не треба було виправдуватись. Ско­ренько випивши каву, Данко вийшов на вулицю і побачив несподівано Арасі.

— Добре, що бачу тебе, Арасі, — сказав він, привітавшись. — Прошу, віддай мені решту грошей, бо я маю заплатити Самірові те, що йому завинив учора.

Арасі заложив руки в кишені й протяжно свиснув:

— Пушшя ля ґерра!.. А я чекаю на тебе, щоб ти пішов доплатити за фоґети.

Данко остовпів: .

— Доплатити за фоґети?!! — скрикнув він. — Але ж тобі ще мало лишитися тридцять круйзерів!..

— Ет, вай пентіар макако![69] За скіль­ки ж ти думав справді купити фоґетів?! За двадцять круйзерів? Я б не пішов навіть смітитися. За двадцять круйзерів можна було ку­пити тільки один гарний фоґет, або чотири ма­леньких.

— Так?!!

— А певне, що так.