Та річ навіть не в цім. Поки ми не здобудемо польської фортеці, ні один значний повстанський загін до нас не прибуде. І городові козаки, і селянство давно зневірилися у бунтах і повстаннях, після придушення яких одразу ж ставало зрозуміло, що керівники їх од самого задуму не бачили жодних шансів на перемогу.
— Але ж ти — не якийсь там бунтар, у якого, крім хмільної люті на панів, нічого за душею немає, — спробував переконувати його Павлюк. — Який козак не знає-відає, хто такий Сулима? Якщо й віднайдеться такий — ординський аркан йому на шию! Може, хоч тоді второпає, що Сулима — гетьман нереєстрового козацтва, і що на лезі його шаблі — десятки походів і перемог. Самі лише походи на Азов якої слави гідні! Та й починаєш ти не з гуртом селян-утікачів, які й шабель у руках до пуття тримати не вміють, а з добірним, вишколеним і гартованим військом. То за ким козацтву та селянам-бунтарям ще йти, як не за Сулимою?
— Поки не візьмемо Кодак, — не дуже впевнено вдарив гетьман кулаком по столу, — ніяких гінців у слобідські полки не посилатиму. І селяни, й козацтво так натерпілися від бунтарських поразок та шляхетських каральних загонів, що на три покоління вистачить. Цього разу про початок повстання ми сповіщатимемо, стоячи на валах могутньої польської фортеці. Першої, але не останньої, здобутої нами фортеці. Тільки тоді до табору нашого потягнуться охочі з усієї України.
— Та воно б добре, якби ж то не останньої, — несподівано зітхнув Характерник, змусивши гетьмана, який саме ставив свій підпис під листом, на хвилинку відірвати погляд від паперу і поглянути на нього. Вслід за ним насторожився і полковник Павлюк.
— Щось передчуваєш? — нашорошено запитав Сулима, знаючи, що декотрі з характерників уміли не лише минуле прочитувати, але й зазирати у день прийдешній.
— Як передчуваєш, то кажи, аркан ординський тобі на шию, — підтримав його полковник.
Характерник невдоволено покректав, бо не любив коли хтось примушував його "циганити" на власну долю. Завжди пояснював при цьому, що не ворожбит, і гаданнями по долонях та на картах не займається.
— Як казав у таких випадках викладач нашої семінарії, "в усьому, про що вже відаю і чого ще не знаю, тільки на волю Господа й уповаю".
— Ти в блуд школярський нас не вводи, — суворо попередив Сулима. — Як щось відчуєш, попередь.
— Не попереджатиму, — рішуче похитав головою Чорній. — Все одно ж не повіриш, ще й голову накажеш відтяти, як прибічнику шляхти, який хоче відвернути тебе від праведної мети. — Сулима здивовано поглянув на Характерника, потім на старого, досвідченого вояку Павлюка. — ...Або як "чорному гінцеві", котрому сам аллах велів відтинати голову за чорні звістки.
— Як чорному гінцеві — так надійніше, аркан ординський тобі на шию, — незворушно визнав Павлюк.
— Та й не для того гетьмани з усіма військами своїми за шаблі повстанські беруться, аби за порадою віщунів та характерників назад у піхви їх вставляти, — остаточно виправдав цю небезпечну відмову Характерник.
— Не для того, тут я з тобою згоден, — хрипким басом відказав Сулима. — Тим паче, що за шаблю цю, повстанську, ми з полковником Павлюком і всім товариством запорізьким уже взялися.
Підвівшись із-за столу, він пройшовся відведеною йому у "гостинному домі" Печеніга кімнатою і зупинився біля вікна. З нього видко було мис, обліплений човнами, вервечка яких зникала за вигином ріки; і стіна лісу по той бік Самари, край якого стояла мисливська хатина. Саме тому, що підступи до хутора Печеніга з усіх боків прикривалися густим лісом, навіть розвідники татарські рідко навідувалися на нього, тому що завжди намагалися триматись відкритих місць, усіляко уникаючи лісових хащ.
— Не з усім козацтвом, пане гетьмане, не з усім, — вирвав гетьмана із замилування краєвидами Чорній. — Щойно зважишся на повстання, як проти тебе виступить стільки українських козаків, що вжахнешся. їх буде тисячі — тих, котрі так і не визнають у тобі "гетьмана милістю Божою". І нічого тут не вдієш!
— Скільки б їх там не виступило, жахатися не буду.
Сулима знав, що, в усі часи і за всіх повстань, завжди знаходилося чимало реєстрових, городових і надвірних козаків, а також українських драгунів на польській службі, котрі готові були виступити разом із королівським військом проти повстанців. І таки справді виступали, "умиротворюючи" буйні українські голови та українськими ж таки шаблями. Проте зараз це його не лякало.
— Жахатимешся, гетьмане, жахатимешся. Не так силі цих своїх воріженьків, як їхній підступності, — завершив свою думку Характерник, викликавши цим рішуче невдоволення полковника Павлюка. Проте сам Сулима стоїчно промовчав.
Полишивши садибу Печеніга, він спустився стежкою на берег річки і заходився оглядати вже підлатані та законопачені човни, яких чорноморці обшивали зараз в'язками очерету. Заготовляли ці "очеретяники" по найближчих заплавах і переправляли на спеціально збудованих нешироких, але довгих плотах, які, власне, і викликали в нього зараз прискіпливий інтерес.
— Товстіші в'язанки робіть, хлопці, і на борти нашивайте густіше, — порадив гетьман, оглянувши кілька вже готових до подальшого плавання чайок, а тоді знову наблизився до звільнених від очерету плотів. — Якщо збити два такі плоти, — запитав у Чорнія, — вистачить для того, щоб?..
— Не вистачить, — не дав йому доказати Характерник. — Щоб вони слугували містками через рів, потрібні три, а ще надійніше — чотири плоти-містки подібної довжини. Тільки майструвати їх треба вужчими і легшими, майже як штурмові драбини. Втім, самі драбини теж знадобляться.
— От і звели, полковнику, — звернувся гетьман до Павлюка, — щоб козаки змайстрували зо два десятки таких плотів та драбин, які на цих же плотах і перекинемо під стіни Кодака.
— Так і накажу, гетьмане. Ліси тут густі, деревини багато, не те, що в запорізьких степах, а хлопці у нас умілі. Водночас і хмизу заготуємо з сотню в'язанок, щоб під час штурму хоча б в одному-двох місцях закидати ними рів.
Одіні рішуче відсунув у бік сувій пергаменту й ошелешено подивився на фреску "Таємної вечері", під якою мінився фарбами та ликами "іконостас" кардиналів. Саме тих кардиналів-попередників, котрі, як і він, у різні часи мали право іменуватися "secretaries major", тобто великими секретарями секретного ватиканського архіву, очолюючи при цьому "camera secreta", оту утаємничено таємну палату римської курії, проникнути до якої мріяло не одне покоління шпигунівхристопродавців із різних країн світу.
Вже, мало не на смертному одрі, передаючи секретний архів Святого Престолу, його попередник Роберто Джоліно наказував: "Заклинаю вас, Одіні: завжди пам'ятайте про підступні пергаменти з таємних "палестинської" та "апокаліпсної" скринь! Пильнуйте їх та оберігайте від людського ока. Саме в них зберігаються письмена, до яких не повинен мати доступу, — довго тряс він у повітрі кістлявим перстом, — жоден понтифік. Так-так, навіть сам папа римський не має права посягати на таїну цих писань, оскільки й для папи вони теж суворо заборонені!".
Й ось тоді новоявлений кардинал-хранитель, задав Джоліно запитання, до якого теж не мав права вдаватися: "Ким... заборонені?!" Й одразу ж відчув, що це просте, як стільниця секретарського столу, і воістину благе запитання виявилося для кардинала Джоліно не лише несподіваним, але й відступницьки підступним. Бо й справді, хто, у Ватикані чи поза ним сутній, здатний заборонити щось подібне самому папі?! Та, водночас, ні при Павлові V Боргезе, який свого часу призначав Джоліно, ні при його наступникові Григорії XV, ані при нинішньому духовному правителеві Маффео Барберіні, що висвятився під іменем Урбана VIII, навіть на думку нікому не спадало поцікавитися, хто і коли заборонив понтифікам[47] знайомитися з таїнами "палестинської скрині".
Мало того, схоже, що не замислювався над цією таїною і сам хранитель. Та все ж, виринувши з коматозної задуми, Джоліно прорік: "Заборонили ті, хто піклується про духовну соборність папи, тому що кожен із цих пергаментів здатен похитнути віру папи не лише в божественність походження рабина Ісуса, але й у вертепну легендарність самого християнства. Ми для того й приставлені до "палестинської скрині" а також до всіляких апокрифічних манускриптів та інкунабул, аби вберегти понтифікат від апокаліпсису віри".
"Чому ж усі ці пергаменти й досі не знищено?" — поцікавився Одіні.
"Тому що, завдяки "палестинській" та "апокаліпсичній" скриням, кардинали-хранителі, які завжди є таємними радниками папи, знають, про що в тих "іудиних письменах" ідеться насправді".
"По-біблейському завбачливо".
"Щойно ми знищимо оригінали, як віднайдуться такі апокрифічні фальшивки, що їх "духовні споживачі" відвернуться не лише від Ватикану, але й від Христа, від самого постулату непогрішимості віри".
Тепер, ознайомившись з одним із таких пергаментів, кардинал Одіні змушений був визнати: "щур таємної палати", як називали поміж собою Джоліно ватиканські службовці, мав рацію: непосвяченим у таїнства Апостольської Церкви до цих анналів краще не підступатися. Вражений своїм відкриттям, він знову взявся за сувій, аби перечитати деякі місця, але несподівано пролунав мелодійний дзвінок, яким помічник хранителя сповіщав, що на нього чекає, якщо не сам папа, то хтось дуже поважний...
— Надійшла "соколина пошта" від нашого нунція у Празі, — повідомив помічник великого секретаря Секретного ватиканського архіву, — який, у свою чергу, передав повідомлення нашого агента капітана фон Штаффена, з Рутенії, з польської фортеці Кодак.
Одіні відродив у пам'яті контури "Мапи християнського світу" і подумки подивувався тим відстаням, які довелося долати донесенню Штаффена, перш ніж воно досягло канцелярії кардинала-хранителя.
— Повідомляє про успішне завершення османського походу гетьмана Сулими?
— Саме так, про успішне. — Єпископ Можен давно відав, з якою прискіпливістю намагається стежити кардинал-хранитель за перебігом битв і походів цього козацького полководця, на якого все ще покладав надії, як на майбутнього командувача об'єднаними християнськими військами. — І це вже доконаний факт.
Капітан завжди писав свої донесення на невеличких клаптиках паперу, та ще й зашифрованими особливим ватиканським тайнописом, які зручно й безпечно було передавати зі своїми гінцями-торгівцями папському нунцієві у Кракові.