Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Не турбуйся.

Коли сонце зовсім похилилося на захід, дали знати, що під частоколом знову стоять ботокуди.

Жібоя, Данко і всі інші ґваянці пішли до бра­ми.

— Чого хочете? — спитав гнівно Жібоя.

— Хочемо знати, хто є той білий хлопець, котрий у вас гостює! — домагався Убіражара.

— Він вам уже казав, що дізнаєтеся завтра, — відповів Жібоя. — Ідіть геть!

Але ботокуди були вперті і не відступали.

— Покличте Кам'яну Рибу!.. — гукали вони.

— Чому не вийде Кам'яна Риба?!

Тоді наперед виступив Данко і звернувся до Убіражаои:

— По якому закону ти, Убіражаро, приходиш до чужої оселі питати про її гостей?

— По закону права! — крикнув Убіражара. — Я — морубішаба обидвох племен і бог вогню!..

Безличність ботокуда роззлостила Данка, і він постановив собі відповісти також безличною брехнею:

— Ага, так?.. — крикнув Данко, почуваючи, що у нього від хвилювання перетинається голос. — Тоді я кажу, що ти — брехун! Ти не є богом вогню, бо богом вогню є я! Чуєте всі?.. Я, Данко Сокіл, є білим богом вогню і завтра покажу вам свою силу! А сьогодні — тікайте звідси чимдуж, бо спалю всіх!..

Не лише ботокуди, але й ґваянці від страху подалися далі від страшного гостя, і тільки один Убіражара залишився на місці. Тепер він був переконаним, що білий хлопець також має сір­ники і може похвалитися добуванням "небесного вогню" перед обома племенами, в той час, коли Убіражара більше сірників не мав.

— Я не боюся твого "небесного вогню"! — шепнув тихо Убіражара Данкові. — Я знаю, що ти брешеш!

— Ти нічого не знаєш, ботокуде! — так само тихо відповів Данко. — І зі мною тобі буде тяж­че дати раду, як зі всіми індіянами. Марш звід­си!.,.

Убіражара погрозив кулаком і відійшов, а схвильований і сердитий Данко вернувся до оки. Сів мовчки біля Жібої проти вогнища і за­думався. Коема гойдався в гамаку, Жібоя курив люльку і до чогось прислухався. Данко зрозу­мів, що він чекає приходу сестри.

— Жібоє, — обізвався Данко, — чи не вислав би ти кілька мужів навпроти Кам'яної Риби? Я боюся, щоб з ними не трапилось якоїсь поганої пригоди....

Жібоя похитав толовою:

— Ні. Вони завтра, або післязавтра будуть тут.

— Звідки знаєш?

— Знаю. Знаю, як ти йшов. Ти зробив багато зайвої дороги. Кам'яна Риба пішов до Соняшного Волоса — два дні. Коли несуть щось тяжке, му­сять іти довше ще два дні. Завтра, або післязав­тра будуть тут.

Данко подумав, що ці розрахунки людини, ко­тра вміла рахувати тільки до десяти, не позбав­лені логіки.

— Добре, — сказав. — Але все ж варто було б вислати допомогу.

— Не можна! — твердо сказав Жібоя. — Кам'яна Риба не казав. Мужі потрібні в племені для охорони Ранка.

Ранок усміхнувся при тих словах і сильніше гойднув гамак.

Гамір в оселі стих, стихло і в халупі. Всі троє мовчали, і кожен думав щось своє. Глибокий спокій лиш інколи порушували сухі, короткі тріскоти дров у багатті, та шелест тростяної покрівлі оки, яку нехотячи кудовчив сонний вітер. ІІоза тим панувала нескаламучена нічна тиша, і тому Данко аж здригнувся, коли побачив навпроти себе Іботіру. Вона з'явилася, як тінь, і стояла пригноблена і розгублена.

— Іботіро, ти?! — схвильовано шепнув Дан­ко. — Принесла?..

Іботіра похитала заперечливо головою:

— Дупло старої татажуби порожнє...

— Що?! — схопився, як опарений хлопець. — Що кажеш, Квітко?!.

— Дупло порожнє, — тихо повторила Іботіра.

— Там нема нічого.

— То ти не там шукала!.. Цього не може бу­ти!.. — з розпукою заговорив Данко.

— Шукала, як ти казав: стара татажуба біля трьох каменів, з-під яких б'є джерело... Ми всі знаємо це дерево, — потиснула плечима Іботіра і втомлено сіла біля вогнища.

Данкові здавалося, що очі Коеми й Жібої про­колюють його розпеченими штилетами, і він, як божевільний забігав по халупі.

"Що тепер буде?.. Що буде?! Покажуся брехуном перед індіянами... Зрештою, хіба ж я не брехун?.. Хіба ж я не заявив з такою самовпевністю, що є білим богом вогню?.. От. тепер маю!.. І що я скажу завтра, коли прийде Убіражара зі своїм племенем?.. Як покажуся їм на очі?.."

— Ні, цього не може бути! — крикнув ще раз вголос. — Ти добре шукала, Квітко?

— Шукала. Шукала поблизу татажуби. Нема. Там був хтось...

Страшна догадка осінила голову Данка:

— Ботокуди!.. Я бачив ботокудів!.. Це — вони!.. Жібоє, дай мені свого списа і лук... Я піду сам подивитися.

Жібоя навіть не підвів голови.

— Бери, — сказав байдужо. — Коли вернеш­ся?

— Вернуся до сходу сонця.

— Іди. Ми будемо чекати тебе...

"Будете чекати... — подумав гірко Данко. — А що ж я вам поможу? Хіба тільки своєю поя­вою ще більше роздражню ботокудів... Ах, і пощо я вихопився з тією похвальбою?!"

І він, вхопивши списа й лук, мерщій подався з оки, щоб не бути під обсервацією допитливих поглядів господарів.

Вийшов за браму і подався навпростець через густу темінь. Був такий пригноблений почуттям стиду, що не вважав ні на що, не крився і не дивився по сторонах. В цю хвилину був би на­віть радий, коли б зустрів смерть. Уява завтраш­ньої зустрічі з ботокудами хльостала його пеку­чими батогами і гнала вперед.

Так біг може з чверть години, поки холодне нічне повітря не вспокоїло його розбурханих нервів, і тоді став: '

"Що ж це я роблю? — спитав сам себе. — Чи це розумно? Я вийшов шукати татажуби, от­же, мушу робити так, щоб її знайти, а не бігти Бог-зна куди!"

Він зупинився і почав міркувати.

— Данку! — раптово почув коло себе тихень­кий оклик і мало не зімлів від несподіванки.

— Данку, ти не туди йдеш!.. Ходи за мною! Я знаю, де росте татажуба, — шептав далі знайомий голос.

— Ранку! — аж заломив Данко руки. — Що ж це ти зробив?! Та тобі ж не можна навіть з оки виходити, не то що з оселі!..

— Обридло! — сердито вишептав Коема. — Цілу ніч і цілий день все в гамаку і в гамаку. Годі! Я тепер взяв і втік!

— І за це тебе покарають.

— Закон племени не велить карати морубішабу... Ходи сюди, в цей бік!..

Данко хотів ще щось сказати, але Коема смик­нув його за руку і наказав:

— Цить! Не говори ні слова!.. Лука віддай мені, а собі залиши списа.

Ці слова були вимовлені так владно, що по­стать молоденького морубішаби, молодшого від Данка на два роки, ніби виросла і відразу змуж­ніла.

Пішли далі, але через кілька хвилий Коема зупинився і невдоволено покрутив головою.

— Ти так ходиш, що під тобою земля трясеть­ся, — сказав до Данка. — Чи ти й справді такий важкий? Цить!.. Не говори!.. Ти і говориш так дивно, що тебе далеко чути...

Данко аж тепер відчув, що й справді не вміє говорити тихо. Його найтихіший шепіт, котрого він і сам не чув добре, розходився луною довко­ла. А Коема говорив досить виразно, але вмів надати голосові такого тембру, що він розчи­нявся і пропадав відразу на місці. Це було мис­тецтво, яке вимагало довгої школи, а може й спадковости.

Минуло ще з півгодини. Данко вже поколов ноги і порядно обдряпав стегна, але не ойкав, не стогнав і не нарікав. Мужньо і витривало йшов за Коемою, стараючись ступати легко і цілою стопою.

Раптом Коема зробив знак і впав на землю. Данко пішов за його прикладом і підсунувся на животі ближче. Коема торкнув його за лікоть, показав кудись перед собою і почав нюхати.

— Ботокуди! — обізвався так тихенько, що Данко скоріше догадався, як почув. — Ми впали в засідку.

Данкове серце відразу обернулося в холодний молоток, що вдарив лише раз і зупинився. Він з заздрістю слідкував за Коемою, котрий вже на­кладав стрілу на тятиву, в той самий час, коли спис був зовсім непотрібний. Адже для того, щоб метнути списа, треба стати на ноги і зробити роз­мах, а цієї можливости якраз не було.

Низьким акордом бренькнув лук, і зараз же у відповідь хтось дико рикнув у корчах. Це пе­реконало Данка, що вони дійсно попали в засід­ку, бо досі він не чув і не бачив нічого. Та, ледве Коема випустив першу стрілу, як довкола хлоп­ців відразу виріс цілий частокіл квадратових, приземкуватих, немов грубі пеньки, людських постатей.

— Бачиш, бачиш?! — не криючись більше, гукав Коема і пустив одну стрілу за другою.

Але Данко, правду сказавши, мало бачив. Він скочив на ноги і без вибору кинув свого списа в ланцюг тіл, відразу пробивши там одну щербину. Хтось крикнув і впав, а на його місце вискочив інший, і за кілька секунд обидва хлопці вже кор­чились у ціпких та спритних руках.

Не можна сказати, щоб перемога обійшлася ботокудам дешево: молоді одчайдухи вбили трьох, а й пізніше, коли їх в'язали, роздавали немилосердні стусани ногами, кусали за руки, поки не опинилися, сплутані по руках і ногах, цілком безборойними.

Кров заливала Данкові мозок і сліпила його очі. Він кричав і погрожував, обзиваючи ботокудів різними образливими словами. Однак, коли над ним похилилося злодарне обличчя Убіражари, — відразу замовк.

— О-го-го! — зареготав Убіражара. — Маємо не тільки зеленого морубішабу, але й самого бо­га вогню!.. Тепер слухай мене: коли ти бог вог­ню, то можеш мене вже спалити, але, коли я бог вогню, то я тебе спечу на печеню. Що ска­жеш?.. _г

— Що я скажу?.. — з ненавистю вицідив крізь зуби Данко. — Скажу те, що говорив рані­ше: ти ботокуд і обманець, а я є богом вогню!..

На розшуки

Знову навалилися зливою різні новини на убо­ге Санто Антоніо, позбавляючи мешканців, спо­кою, сну і охоти до праці.

Представники влади, репортери, комівояжери торговельні фірми, а то й просто цікаві шукачі пригод і наживи заповнили всі вільні кімнати манастиря, Посту Опіки і приватних будинків. Протягом кількох днів було розкуплено багато парцель[74], що раптово скочили потрійно в ціні, і на деяких уже зводились нові дімки[75].

Часописи цілої Бразилії греміли статтями під інтригуючими і приваблюючими наголовками про таємничі події в Санто Антоніо, і нікому досі не знана оселя, закинута в пралісах, готова була через раптове збільшення населення перетвори­тися в муніціпальний центр і створити на мапі нову адміністративну одиницю.

На велику досаду Саміра, який досі був оди­ноким власником склепу[76] на широку округу, по­біч і навпроти нього відкрилося два інших, біль­ших і багатших склепи. Досада його, впрочім, бу­ла безпідставною, бо торгівля йшла так добре, як ніколи досі.

Отця Вісенте, Сокола і Коарасіабу вже заму­чили і зашарпали кореспонденти та фоторепор­тери, так що останніми днями вони замикалися і старалися не показуватися нікому на очі.

В Долину Іґурей вже вийшла військова експе­диція, яка при помочі радіо тримала постійний зв'язок з Санто Антоніо та з іншими поліційними станицями.