Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Його тіло було знечулене, свідомість — спараліжована, а холод води з кожною хвилиною все глибше просякав у надра виснаженого орга­нізму і обривав нитку за ниткою зв'язки між ду­шею й тілом.

Струм води, що ллявся далі згори, падав на його правий бік, коли був слабший; коли під на­тиском сильнішав — перебігав через тіло і падав на ліву сторону, щоб за хвилину знову вернутися направо і по дорозі ще раз пройтися по всьому тілі. Але Данко не помічав того і лежав нерухомо, як і камінь, на якому розпростерлося його безвладне тіло.

Та ось якась досить велика риба, захоплена потужним виром води, впала йому просто на об­личчя, тріпнулася з переляку і вдарила його сво­їм пружним, лоскотливим хвостом по очах. Цей тріпотливий живий дотик справив на оціпенілого хлопця враження електричного струму і відразу вернув його до життя. Він кинувся точнісенько так, як і риба, і, перше, ніж успів щось зрозумі­ти, сів. Свідомість, вирвана з кайданів приголом­шення, запрацювала, і аж тепер він перелякав­ся.

— Боже! — гукнув на весь голос. — Що ж це зі мною? Де я?

Він з жахом розплющував очі в цілковиту те­мінь, але не бачив нічого, тільки чув, що на ньо­го ллється згори вода і рокоче, спливаючи кудись вниз біля його ніг.

Нагадав про електричну ліхтарку і почав ви­добувати її закляклими пальцями з глибокої, злиплої від мокроти кишені. Добув.

— Господи, чи ж світить?..

Від хвилювання ледве намацав ґудзичок, при­тиснув його — і радісно зітхнув: ліхтарка світи­ла.

Та, ледве повівши нею коло своїх ніг, Данко скрикнув і мало не впустив лямпки з рук. Був це не так крик переляку, як великого здивован­ня, бо ж мерців Данко не боявся, тим більше не боявся костей. А те, що він побачив, було власне кістяком людини, розпростертої хрестом ницьма на великій камінній плиті. Кістяк лежав перед також камінним тетраподом[102], на якому стояло срібне Розп'яття, два свічники і розкрите єван­геліє, густо припале порохом.

Схилившись над кістяком і присвічуючи собі ліхтаркою, Данко переконався, що бачить перед собою тлінні останки священика єзуїтського ор­дену, якого смерть застала в глибокій молитві. Пізнав це по залишках одежі, що де-не-де зали­шилася, по зовсім добре збережених сандаліях і по вервичці, котра лежала біля пучок лівої руки.

— Упокой, Боже, душу раба твоєго!.. — перехристився Данко. — Що ж закинуло в це підзе­мелля священика?

Відповідь на своє питання хлопець знайшов, коли пильніше роздивився довкола. Він побачив, що знаходиться у великій печері, стіни й скле­піння якої творила суцільна маса якоїсь твердої гірської породи. Її нутро, нерівне й вкрите чис­ленними виступами та зморшками, видавалося заразом старанно виполіруваним, бо виблиску­вало і мінилося при кожному дотику світла. До­лівка, вкрита тепер намулом і водою, мала роз­колину, і в цю розколину стікала вода, що вли­валася до печери з великого отвору, промитого високо в одній зі стін. Навпроти цього отвору в другій стіні, але вже внизу, виднівся ще один хід, і в нього також збігала вода, що перелива­лася через розколину в долівці, в стороні, проти­лежній до тетраподу, в глибокій ніші, до якої вело п'ять, чи шість висічених у скелі східців, стояло на підвищенню дві великих, кованих мід­дю скрині.

Зацікавлений Данко, обережно ступаючи по воді, підійшов до тих скринь і спробував їх від­чинити. Замків на них не було, але від давносги й сирости тяжкі віка поприкипали до своїх місць і видавалися нерухомими. Данко поклав ліхтарку на віко одної скрині і взявся обома ру­ками за скоби другого. Напружився кілька разів, шарпнув, і — скриня відчинилася.

Коли Данко присвітив і заглянув до середини — у нього запаморочилося в голові: скриня на три чверти була виповнена самородками золота й злежаним, як змокріла сіль, золотим піском, що блищав спокійним, гордим блиском.

Данко боявся поворухнутися, бо йому здавало­ся, що ця мана може щезнути з його очей.

— Таке багатство!.. Таке страшне багатство! — шептав, очарований. — Кому ж воно нале­жить?.. Чи не є це все скарби ґваянців, як ка­зав Коарасіаба?.. Напевне так... Напевне тут лежить кістяк того священика, що пропав без­слідно підчас остаточного розгрому ґваянської оселі... Коли так — то тут мусять бути і Со няшні Клейноди. Ану, подивлюся до другої скрині...

І Данко заходився підіймати друге віко.

Намучився і впрів добре, поки осягнув свого, але те, що побачив, перейшло всяку уяву: друга скриня була до половини засипана дорогоцін­ними каміннями різної величини, а зверху на них лежали... Соняшні Клейноди...

— Так, — ствердив Данко і захлиснувся від хвилювання. — Оце ж вони! Це ж ті знамениті Соняшні Клейноди — причина слави і нещасть племени ґваянас!.. Це ж — той скарб, який тепер може рішити долю Коарасіабиного внука Коеми і цілого племени!..

Данко з забобонним страхом простягнув трем­тячу руку і провів пальцями по холодних пред­метах. Потім боязко взяв точений зі слоневої кости держак арауе[103] і підніс його вгору. Вели­кий, як куряче яйце, хоч і не зовсім правильної форми діямант, зустрівшись зі світлом ліхтарки, метнув блискавку, а червоні рубіни, підвішені на золотих ланцюжках, немов жива кров, збіга­ли по Данковій руці і загойдалися, глухо й ти­хенько черкаючись один об другий. "Кулак Сон­ця" був оправлений в десять золотих листків, густо висаджених дрібнішими самоцвітами.

Полюбувавшись дивовижним арауе, Данко поклав його назад, а натомість витягнув тяжке акванґапе[104]. Підніс, глянув на "Око Сонця" і відчув, що з ним робиться щось надзвичайне. Цей діямант, багато менший від "Кулака Сон­ця", був такої дивної сили, такої чистоти, ніби увібрав у себе всі соняшні барви і тепер випро­мінював їх, осліплюючи очі і розприскуючись веселками на склистих стінах печери. Глибоке, як безодня, виповнена сяйвом і кольорами, ла­гідне, як захід сонця в морі, і одночасно страш­не, як поганський бог грому — Перун, це "Око Сонця" недаром називалося оком, бо мало в собі дивну живу силу і вміло проникати своїм погля­дом глибоко в душу. Золоте пір'я акванґапе, обсипане, як і в арауе, різними самоцвітами, ви­глядало проти великого діяманту бідним і мізер­ним.

Данко насилу переміг себе, щоб відірвати очі від чарівного каменя, обережно, немов які свя­тощі, поклав акванґапе назад на своє місце і взявся пересипати в руках інші самоцвіти. Найбільшу їх скількість творили діяманти, але було також багато рубінів, шафірів, а особливо аквамаринів. Впереміжку з ними лежали давні золоті монети, ланцюжки, перстені і сережки з великими каміннями.

Данко любувався красою дорогоцінностей, як дитина гарними цяцьками, перебирав річ за річ­чю, забувши про все на світі. І тільки, коли зау­важив, що світло ліхтарки починає слабшати, схаменувся.

— Боже, що ж це я!? — кинувся він. — Дякувати Богові за спасіння і за відкриття та­ємниці, але треба ж і подумати над тим, як звід­си вийти?..

Захопившись огляданням скринь, хлопець не помітив, що до нього знову підкралася велика небезпека і поставила ще раз його життя під знак питання. Вода, що й далі вливалася в пе­черу, забила намулом тріщину в долівці і під­неслася так високо, що вже вкрила камінну плиту і кістяк перед тетраподом. Це означало ні більше, ні менше, тільки загрозу досить страш­ної і очевидної смерти.

Данко миттю поспускав тяжкі віка і метнув­ся шукати якогось виходу. Але дарма. З отвору, через який він потрапив до цієї підземної скарб­ниці, летів бурхливий водоспад, отже, вернути­ся через нього назад було неможливо. Другий отвір в протилежній стороні, що вів кудись вниз, був уже також виповнений вщерть, бо каламут­ні хвилі верталися з нього назад в печеру. Тре­тього виходу не було, і Данкові стало моторош­но.

— Ах, — подумав він з одчаєм, — коли б же я раніше догадався і, замість того, щоб оглядати скарби, побіг тим ходом вниз!.. Він же напев­не веде до тих дверей під водоспадом, про які згадував Коарасіаба. Якби ті двері відкрити, щоб випустити воду, — тоді б тут можна було сидіти безпечно. А так... Що ж я зроблю те­пер?..

І він почав присвічувати у всі боки, шукаючи якогось рятунку. Але світло виснаженої бата­рейки було таке слабеньке, що губилося вже на віддалі одного метра, так що Данко мусів його взагалі погасити, аби не висвітити ліхтарки до кінця. Напомацки добрався до скринь, вліз на них з ногами і, розтираючи чоло руками, почав гарячково думати. Та думки не хотіли в'язати­ся логічно й послідовно. Вони стрибали на різні факти й особи, а особливо на події останніх днів.

Густа темінь, наповнена ревом води, охопила Данка, як кліщами, давила його страшним тяга­рем, переносила його в нереальний світ хаосу. Він відразу відчув, що все тіло його болить, пе­чуть здряпини й рани, що під грудьми немилосерно ссе від голоду, що від мокрої одежі вла­зить аж під серце проймаючий голод. А на до­даток до того всього страшенно хотілося спати.

Спати! Заснути тільки для того, щоб не бачити того всього, не чути, не розуміти!.. Ах, Данко справді був занадто вимучений тими всіми по­діями останніх днів, і його нерви просили відпо­чинку...

Свідомість його почала двоїтися: раз йому зда­валося, що всі пригоди на річці, в печері, в ха­тині на острові з Обою і Пойзе, з Великою Коб­рою і крокодилами були тільки гарячковим ма­ячінням і привиділися йому колись дуже давно. Другий раз знову йому видавалося, що, навпа­ки, неможливим, неймовірним є його сучасне становище. І Данко, щоб перевірити себе, засві­тив ліхтарку.

Та те, що побачив, на жаль, не було маячінням, а було дуже прикрою дійсністю. Вода піднялася вже так високо, що добиралася до по­верхні тетраподу, а водоспад не слабшав ані трохи. У Данка тоскно стиснулося серце. Але він, однак, зробивши над собою зусилля, зсунув­ся зі скринь і обережно побрів через печеру, щоб забрати євангеліє. Не міг допустити, щоб Святе Письмо залляла брудна вода.

Вернувся з ним назад і вже хотів його схова­ти до скрині, але роздумав. Виліз на своє місце, поклав євангеліє на колінах і знову став терти чоло. Коли б міг рухатися і щось робити — по­чував би себе краще. Але нічого в темноті він робити не міг.