Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Гаряча сірувата мла висіла над лісами майже до полудня, поки вітри роз­ганяли її, і тоді випливало сонце. Ах, яке воно було сердите і гаряче!.. Навіть сине небо від нього, спалювалося в попіл і, замість блакитно­го, ставало зовсім сірим.

Спрага і голод зробили моє тіло зовсім по­рожнім і, коли зривався вітер, мені здавалося, що мої кості грають, мов сопілки. Але, як би там не було, по упливі одного місяця я опинив­ся в знайомих сторонах. Здивувало мене, що ніде не було нікого видно: ні мужів на полю­ванні, ні дітей та жінок, що збирали овочі, ко­ру, або лічничі зела — нікого. Так, ніби тут ні­коли й не було ніякої оселі поблизу.

Опанований недобрими передчуттями, я приспішив ходу і несподівано побачив Ітапіру, ко­трий сидів над тоненьким струмочком пересох­лого потока. Ми привіталися і мовчки подивилися один на одного.

Ви, білі, любите дуже багато говорити і не дізнаєтесь нічого від свого співбесідника, аж поки він вам того не скаже сам. А ми вміємо читати думки з чужих очей, і нам не треба ба­гато говорити. Побачивши Ітапіру, я вже зро­зумів, що він на мене давно тут чекав і що по­бачив мене раніше, як я його. Зрозумів я та­кож, що від того, чи приніс я клейноди, чи ні — залежить дуже багато такого, чого я не знав. А Ітапіра, тільки подивившись на мене, здога­дався, що я, замість клейнодів, приніс лише якусь потішаючу вістку. І зрозуміли ми обоє, що нам треба поговорити на самоті про дуже поважні речі. Тому я відразу сів біля Ітапіри і закурив.

— Я знайшов місце, де сховані клейноди, — сказав я. — Тільки, щоб їх здобути, мушу взя­ти з собою кілька міцних чоловіків.

— Ти не возьмеш зі собою нікого, Коарасіабо, — відповів Ітапіра. — В оселі дорогий кож­ний муж, бо Убіражара вернувся. Чекаємо на­паду з дня на день.

— Я бачив Убіражару...

— Він вернувся поранений і тепер набирає сил.

— То я його поранив...

— Шкода, що не вбив. Тепер ґваянці боять­ся і кажуть, що Тупан показав справедливість, урятувавши життя Убіражарі на Скелі Невороття.

— Я вже не вірю в справедливість Скелі Невороття.

— Ґваянці тепер ні в що не вірять: ні у своє призначення, ні в Соняшні Клейноди, ні в те, що кажуть духи...

— А я вірю в Соняшні Клейноди! Я сам ба­чив двері, за якими вони заховані! На тих две­рях є наш знак — знак Коарасі. Ці двері під першим водоспадом за островом Ґваїра.

— Ти віриш, але ґваянці не повірять тобі. Ґваянці вірять в Скелю Невороття, і ліпше бу­де, коли ти не скажеш на великій раді, де є двері. Того ніхто не повинен знати...

— Погано, Ітапіро.

— Так мусіло статися, Коарасіабо. Адже, ти пам'ятаєш, що над нами висить прокляття скривдженого спадкоємця Соняіпних Клейнодів?.. Здається, приходить той день, коли ґваянці опиняться під владою ботокудів.

— Хіба ж наші предки не відвернули того прокляття, коли всі три племена зустрілися ко­ло Ґваїри і жили в мирі під владою білих піяґ?

— Здається, ні. Духи ворожать погано.

— Як в оселі?

— Голод, пошесті і невдоволення проти те­бе. Багато хотять миру з ботокудами. Ґварасе має тверду руку... Маєш доброго наслідника... Уба пропала.

— Уба? Жінка Ґварасе?

Ітапіра хитнув головою:

— Напевне вкрали її ботокуди.

— А Арасі?

— Арасі в оселі. Пильнуємо його... На ви­падок твоєї смерти і смерти Ґварасе хтось му­сить залишитися.

— Я вже піду, Ітапіро.

— Йди. Скликай велику раду. Я прийду не­задовго... І пам'ятай, що всі говорять, ніби Убіражара приніс зі собою якийсь небесний вогонь, який тримає за поясом. Наші дуже того вогню бояться.

— Як бачу, є серед нас зрадники, які наві­дуються до ботокудів і приносять звідти різні брехні.

— Є, звичайно, і зрадники. Коли скличеш велику раду, може вдасться їх викрити і пока­рати. Старіші мужі стоять за тобою. Йди.

В оселі зустріли мене криками:

— Коарасіаба прийшов!

— Коарасіаба повернувся!

І зараз же з усіх ок повибігали люди. Всі дивилися на мене з тривожною цікавістю, але одночасно уникали моїх очей. Видно було, що плем'я знало про мету моєї подорожі і так са­мо, як Ітапіра, вичитало вже про її невдачу.

Я поспішив до своєї оки, де Іботіра, жін­ка мого молодшого сина, приготовила вже для мене кусничок печеної риби та кілька сухих бананів.

— Більше ми не маємо нічого, морубішабо, — сказала вона.

Я з'їв те, що було, і наказав Ґварасе опові­дати. '

— Погано, батьку...

— Знаю.

— Убіражара вернувся.

— Знаю.

— Наші бояться небесного вогню, що його приніс Убіражара...

— Знаю.

— Я сказав, що ти пішов по Соняшні Клейноди, і, коли принесеш їх — ми не маємо чого боятися ні Убіражари, ні його небесного вогню.

— А коли не принесу?

Ґварасе подивився на мене винувато:

— Я був переконаний, що ти їх принесеш, батьку!

— Погано, Ґварасе! Адже досі ми не бояли­ся ботокудів, хоч і не мали клейнодів.

— Досі, батьку, ботокуди не мали небесного вогню...

— А тепер мають? Хто про це сказав?

— Всі говорять.

— А перший хто сказав?

— Перший — Кажю. Він дуже хоче миру з ботокудами.

— Ага!.. Ну, йди скликай велику раду. Бу­демо радити... Про Убу нічого не чути?

— Ні. Я думаю, що то Кажю її викрав для ботокудів.

— Мусимо відібрати! Йди скликай людей.

Коли Ґварасе вийшов, я спитав Іботіри:

— А де ж Ґвапі, Іботіро?

— Як звичайно, десь робить стріли, або спи­си, морубішабо. Тепер треба буде багато зброї.

— А ти не боїшся ботокудів?

— Хто, я? — злісно блиснула очима Іботіра. — Я нічого не боюся, навіть небесного вогню!

— А коли ботокуди схотять тебе вкрасти, як Убу?

— Мене не вкрадуть живою, а з мертвої яка комусь користь?

— Волієш вмерти?

— Для жінки навіть молодшого сина морубішаби Соняшного Волоса краща смерть, як життя серед ботокудів!

Так сказала Іботіра, а я тоді подумав, як уже не раз думав, що саме вона, а не лінива і не­поворотна Уба мусіла стати жінкою і матір'ю морубішаб ґваянців.

Коли я на великій раді сказав, що мусимо відразу виповісти війну ботокудам і вбити Убіражару, спинився крик. Одні були за мною, але більшість — проти. Я дав волю говорити одним і другим, а сам тільки прислуховувався до їхніх слів. Нарешті заговорив Кажю:

— Слухайте, ви, піяґи, і ви, мужі ґваянські'. Ви пам'ятаєте, який був присуд над Убіражарою? Сам Ітапіра сказав; "Коли Убіражара не­винний — він може повернутися назад". Й Убі­ражара повернувся! На Скелі Невороття Тупан показав невинність морубішаби ботокудів, ко­трий прийшов до нас з миром. Хто ж поважить­ся тепер зламати закон? Хто посміє виступити проти справедливости присуду Тупана? Убіра­жара не тільки не загинув, але повернувся з небесним вогнем, який дістав на Блакитних Го­рах. Він тепер може цим вогнем спалити всю Долину Іґурей і нас з нею. Але Убіражара доб­рий. Він не хоче нас палити. Він і далі хоче миру. І так сказав Убіражара: "Хто з ґваянців кине зброю переді мною — буде моїм прияте­лем. Хто буде воювати проти мене — згине. Тепер погані часи і чим буде більше бранців у війні, тим ліпше для ботокудів". Тому, ґваянці, краще мирімся.

— Правда, краще мирімся!.. — загукали одні.

— З людожерами не може бути миру! — від­повіли другі.

— Хочете, щоб нас ботокуди половили зі зброєю в руках і поїли, як вони роблять зі сво­їми бранцями?!

— А ви хочете, щоб вас пожерли обеззброє­них?!

— Убіражара сказав, що дарує життя і при­язнь усім, хто не буде проти нього воювати!.. — знову крикнув Кажю.

Тоді я встав і наказав усім замовчати.

— Тепер, ґваянці, говоритиму я! А хочу ска­зати, що не вірю ні в небесний вогонь, ні в те, що мир з ботокудами принесе нам добро. Це все неправда!

— Правда! — крикнув Кажю.

Я підійшов до нього і став з ним лице-в-лице:

— Звідки ти знаєш про це, Кажю?

Кажю скрутився, як гадюка, і спустив очі в землю:

— Це всі знають, — відповів він тремтячим голосом.

— Ні, не всі знають, а тільки всі повторю­ють те, що ти говориш. Питаю ще раз: звідки знаєш про обіцянки Убіражари і про небесний вогонь?

Кажю почав трястися всім тілом і вже не відповідав нічого.

— Мовчиш? — продовжував я. — Ну, то я говоритиму за тебе. Отже, це ти сієш страх се­ред ґваянців! Ти ходиш потайки до ботокудів і приятелюєш з ними! Ти вкрав для них Убу! Ти є зрадник, Кажю, що є найтяжчим злочином серед ґваянців! І ми за це скараємо тебе на муссурані, бо ти більше не ґваянець, а ботокуд! Ні, ти є ще гірший від ботокуда: ти є буґро ботокудів! Ти є ганьбою нащадків Коарасів!

— Правда, правда! — закричали присутні. — Він є буґро Убіражари!

— Він ходить до ботокудів уночі!..

— Він хвалився, що Убіражара віддасть йо­му свою сестру!

— Нашої дівчини він не може купити!

— Бо не має, за що!

— Ледащо! Сам для себе їжі не здобуде!

— Коли діти щось знайдуть у лісі, то він на­падає на них і відбирає!

— На муссурану з ним!

— На муссурану Кажю!

Всі вже забули і про небесний вогонь, і про Убіражару, і про мир з ботокудами, а бажали тільки одного: смерти Кажю. І не дивно: всі були голодні, злі й налякані, а тому бажали на комусь помститися. Я вже хотів наказати зв'я­зати зрадника, як несподівано з-за корчів і де­рев зафурчали стріли з прикріпленим до них вогнем і вп'ялилися в тростинові стіни і паль­мові стріхи ок .

— Ботокуди! — заверещало відразу кілька­надцять голосів.

— Убіражара! — підхопили цей крик інші.

— Тікаймо!

Перше, ніж я вспів сказати слово, в селищі спинилося ціле пекло: заголосили жінки, скли­каючи дітей, закричали діти, шукаючи матерів, завили на вид вогню собаки, кидаючись попід ноги. Навіть ті відважні мужі, що тримали за мною, розгубилися і бігали, немов малі хлрп'ята, з одного боку в другий.

— Ґваянці!!! — закричав я, скільки було си­ли. — Беріть зброю!!! Ставайте до оборони!!!

Та мого крику ніхто не чув. Шал страху все­лився в ґваянські серця і відібрав їм розум. Ні­хто не думав про зброю, про оборону. Всі хоті­ли тільки сховатися, або втікти. Але ні тікати, ні ховатися не було де. Ботокуди окружили нас з усіх боків і засипали стрілами. Пересохлі оки, підпалені вогненими стрілами, запалали відразу, немов великі вогнища, а крики, і пере­полох від того ще побільшилися. Одні бігли до своїх халуп, шукаючи укриття, другі тікали з них, рятуючись від вогню, а всі разом вили, збивали одні других з ніг і гинули від ворожих стріл.

Я з розпукою дивився на своїх людей і поба­чив уперше, що вони дійсно зледачіли за довгі роки спокійного життя і що вони нічим не на­гадують своїх відважних, войовничих предків, про котрих я стільки наслухався від батька і від піяґ.