— 3 місцевих, понтійських, як вони себе називають, греків. Професійний мистецтвознавець, котра щойно повернулася зі стажування у Салоніках і на Кріті. Маю намір призначити директоркою цієї галереї. А її нареченного, Анатолія, — хранителем фондів, продавцем та охоронцем. На жаль, поки що в одній особі. Одначе повернімося до відкладених мною картин. Коли ваше ім'я, пане Ігудо, виявиться "розкрученим", їх теж придбають. Ви ж пам'ятаєте давню концепцію злету будь-якого митця: "Першу частину свого творчого буття художник працює на ім'я, другу — ім'я працює на художника". Класика жанру.
— Вважаєте, що моє ім'я вдасться "розкрутити"?
— Чом би й ні? Чим воно гірше від імен багатьох інших неофітів живопису? Вдалося ж свого часу галерейникам втулити в мистецький напрямок, а відтак і в классику, якийсь там багатозначно-примітивний, як палиця в руках горили, "Чорний квадрат", — .стенула плечима Євгенія. — А скільки живописного непотребу пройшло через руки торговців у часи "розгулу антимистецького абстракціонізму"? Розумію, це тема окремої розмови, але ж вона теж назріла. На відміну від сотень сучасних пензлярів, котрі намагаються конкурувати у відбитках реального буття з фотоапаратами, ви в своїх роботах прагнете філософськи осмислювати події історії і сучасності, психологічно наснажувати їх...
— Ви хоча б помічаєте, що кожна ваша фраза — сформований абзац мистецтвознавчого дослідження? Чи принаймні рецензії?
— Визнаю, іноді мене заносить. Але ж, приймаючи з вашої майстерні стільки картин, я зобов'язана вірити в вашу мистецьку зірку, а відтак, у якихось посилах повинна переконувати сама себе.
— Схоже, у нашому світобаченні віднаходиться щось спільне, що здатне стати основою творчої дружби.
— І не лише творчої, — мимохідь підтримала його фон Гретцкі.
— Гаразд, "і не лише..."
— Повертаючись учора, після першого знайомства з вашими роботами, я передусім пригадала картину Кіріака Костанді "Кущ бузку". Пригадуєте: кущ розквітлого бузку на тлі монастирських воріт, під яким, на лавці, у глибокій задумі, сидить старий чернець, який, мабуть же, усвідомлює, що й ця весна йому теж не належатиме; що все своє життя він змарнував у молитвах, так, зрештою, нічого для себе й не вимоливши. Одне слово, це полотно — з тих, біля яких, як і біля ваших, хочеться довго стояти в задумі, а психологічний підтекст його цілком може слугувати сюжетом для новели. Хоча назва картини невдала, можна сказати, бездарна.
— Отже, ви берете у мене всі? — не наважився Авгура вжити слово "купуєте".
— Оптом. Саме так, оптом, хоча я терпіти не можу цей торгашеський термін. І плачу по сто доларів за картину. Включаючи і ті дві, котрі поки що полежать у запаснику. Звичайно ж, сто доларів — це ще не той еквівалент...
— Не треба пояснень. Я згоден, — поспішливо пристав на її умови Ігуда.
Не лише Євгенія, але й помічники її подивилися на художника, як на блаженного.
— Якби вже я й справді виявилася викінченим "шкуродером" — одразу ж прийняла б вашу згоду за остаточне визначення ціни на ці роботи. Але ж хочеться подбати і про ваш добробут. Ми підпишемо угоду, згідно з якою я виплачу вам ще по п'ятдесят доларів з кожної картини, яку, по курсу гривні, буде продано більше ніж за двісті доларів.
— Згоден, це по-божеському. Отримавши таку купу доларів, я почуватимусь позашлюбним сином Рокфеллера.
Цікаво, що він сказав би, подумалося Євгенії, якби побував на аукціоні "Сотбіс", на якому недавно одну з картин Айвазовського продали з молотка за неймовірні два мільйони сімсот тисяч фунтів стерлінгів? Одначе початкуючим художникам на такі аукціони краще не потрапляти. Подібні збіговиська мільйонерів здатні непоправно розбещувати навіть найскромніших з-поміж них. Не кажучи вже про справді талановитих. На "Сотсбіс", та по інших "аукціонах незбагненної щедрості", у пензлярів складається враження, що й вони теж здатні "вартувати" стільки ж, як Айвазовський, Ван Гог, Клод Моне чи Рубенс.
— Одначе ці гроші, наш "Рокфеллере від пензля", — проказала баронеса вголос, — ви отримаєте за умови, що іншим галереям усі наступні свої роботи пропонуватимете лише по тому, як вони будуть відхилені мною.
Ігуда подумки реготнув. Хотів би він бачити, як галерейники битимуться за можливість володіти його черговим "шедевром". Одначе тут же осадив себе: "Але ж ця Валькірія мольберта вже намагається накласти на них свою лапу! І це факт".
— І на яку ж кількість полотен ви розраховуєте? — загадково всміхнувся Ігуда.
— Вимагаю щонайменше дванадцять на рік. Щомісяця по полотну. Що скажете на це, Великий Самозванцю Пензля?
— У мріях я завжди бачив себе кіносценаристом. Живопис — всього лиш хоббі.
На подив, Євгенія відреагувала майже миттєво:
— З таким же успіхом ви могли бачити себе в сутані Папи Римського, у футбольній майці Пеле чи в комзолі адмірала Нельсона. Мене мало цікавить, яким шляхом, і завдяки якій мистецькій школі класичного малюнка, ви дійшли до рівня відібраних мною полотен. Важливо, що ви сягнули цього рівня.
— ...А серед його картин є кілька по-справжньому цікавих, — не— сподівно проказала Ізарія Фестаніді, чи то втручаючись у їх діалог, чи продовжуючи неголосну розмову зі своїм нареченим.
— То й що, "самозванцю"? — в свою чергу пожвавішала баронеса. — Не бачу належної реакції на мої умови: щомісяця по картині. Пристаєте на них?
— Не знаю, наскільки вони реалістичні. Досі я писав винятково під настрій, подеколи знічев'я.
— Отож бо й воно, що "знічев'я". Дуже точне визначення. Але віднині "знічев'я" ваше нікого не влаштовуватиме. Я беру вас у рабство, Ігудо. Моя угода — це, по суті, закабалення. Відтепер я шугатиму над вами злим демоном.
— Як і належить "Валькірії від мольберта".
— Не сподівайтесь образити мене цим галерейним прізвиськом. Задля вашого ж таки блага, і в ім'я високого мистецтва, я згодна поставати в образі хоч примхливої музи, а хоч "божого бича".
— Але ж, але ж. — відчув Ігуда, що й справді поступово підпадає під вплив цієї владної жінки. — Щоб остаточно скоритись, мені доведеться перейти до професійної ліги пензлярів. А це — тонни фарби, кілометри полотна і мішковини...
— .А ще — творчі відрядження, пленери, а головне, майстерня, — незворушно продовжила його перелік Євгенія. — Причому не де-небудь, а, наприклад, у надднеснянському Седнєві, про якого мені говорили, як про "Мекку українського малярства". Втім, натовпи "прочан від малярства" навряд чи здатні надихнути на щось оригінальне, вам потрібні власні "пенати". Можливо, ним стане якийсь сільський маєток над тихоплинною річечкою — з човнами, лісом на потойбічні і старезними вербами.
— Саме такий, про якого мрієте ви самі, — зауважив Команданте.
— Не від того, Великий Самозванцю, не від того... І навіть поступово реалізовую свою мрію. Нещодавно в якомусь журналі читала щоденниковий запис Чехова, про відвідини ним кримського маєтку того ж таки Айвазовського, з чудернацькою назвою Шах-Мамай: "Имение роскошное, несколько сказочное; такие имения, вероятно, можно видеть в Персии". Ви ж не маєте нічого проти, щоб у щоденниках сучасних літераторів з'являлися записи про враження від маєтку Великого Самозванця, розташованого десь під столицею? Ви звідки родом, Ігудо?
— З Поділля, з недалекої від столиці Вінничини. І село називається Спокутами.
— Та ну?! Ти чула, Ізаріє? Виявляється, наш самозванець від малярства, на прізвище Ігуда, народився у селі з назвою Спокути?
— З роковою назвою, — охоче відреагувала грекиня.
— Сам не раз вражався їй.
— Уявляєте собі щоденниковий запис: "Учора мені нарешті пощастило відвідати народного художника Романа Ігуду в його чудовому маєтку в Спокутах. Власне, його малярську келію. у спокутському маєтку", — одразу ж дала волю фантазії баронеса. — Втім, над майстернею, маєтком і кількома іншими атрибутами подумаємо вже в Києві.
Хтозна, як розвивалася б їхня мила бесіда, якби грекиня не нагадала володарці галереї, що за десять хвилин повинен прибути перший потенційний покупець, відомий одеський колекціонер, що якраз формує експозицію для якогось анонімного багатія. Той має намір облагородити картинами свою віллу.
— Вам краще піти звідси, щоб не бачити і не чути те, що тут відбуватиметься, — негайно порадила баронеса. — Галерейні торги — не для людей з виснаженими мистецтвом нервами. Гонорар мій шофер завезе вам завтра, об одинадцятій ранку. Щойно повернетеся до Києва, куди я відбуваю вже позавтра, негайно зателефонуйте. Тепер нам справді буде про що поговорити.
— Обов'язково зателефоную.
Ігуда вже був у дверях, коли фон Гретцкі раптом запитала:
— А ви знаєте, чим, за германською міфологією, відзначалися валькірії?
— Мабуть, щось споріднене з чарами і нечистою силою, — стенув плечима Роман.
— Помиляєтеся, Великий Самозванцю.