Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

На колоді було дуже тяжко втри­матися, бо вона оберталася на воді то одним, то другим боком, а жердка зв'язувала мені руки. Але все ж таки я якось з великими труднощами приплив до острова. Витягнув колоду на берег і пішов углиб шукати табера[64].

Довго я ходив, довго лазив по землі, поки на­решті не відшукав те, чого шукав; це були лед­ве помітні залишки валу з каміння і грубих ко­лод, що поросли деревами, корчами, повзючими зелами і вгрузлі в землю. Але більше не бу­ло нічого. А де ж була печера Великої Кобри, куди сховали колись предки Соняшні Клейноди? Як до неї добратися? Того я не знав. Знав лише, що треба копати землю багато разів у різних місцях, щоб знайти вхід, завалений ко­лись камінням, а тепер ще й зарослий лісом.

І коли я отак думав, дух зневіри вповз у моє серце: "А чи дійсно те все, чого я вчився від батька й піяґ, є правдою? А чи не є всі оповідання про Соняшні Кленоди видумкою, як ска­зав Убіражара?" І від цього мені стало ше страшніше, як тоді, коли я стріляв в Убіражару.

Щоб прогнати сумніви, я ще раз взявся шу­кати і скоро переконався, що піяґи не могли всього видумати. Я вмію читати минуле землі, і там, де часом наймудріший індіянин не помі­чає нічого, я багато бачу... По тому, які росли­ни і як ростуть, я можу сказати напевне, чи була колись на цьому місці таба, навіть можу визначити, де була окаета[65], а де — оброб­лювані поля. В лісі для мене нема таємниць.

Отож, полазивши по острові, я знав уже все, як тут було колись. Таба була на самому його кінці, що врізався у води Парани. Від півночі був вал, який хоронив оселю перед нападами.

Я догадувався навіть уже, де стояла Тупан-­ока, під якою мав бути вхід до печери Вели­кої Кобри. І тут треба було копати! Та для ме­не самого такої роботи вистачило б на кілька місяців, а, коли б почалися дощі, — то ще й надовше. Окрім того, я не міг сам і працювати, і сторожувати, а на випадок небезпеки ще й боро­нитися. Тому, хоч Ітапіра наказав мені шукати клейнодів самому, я вирішив зробити інакше: вернутися до оселі, взяти кілька сильних і дові­рених мужів і з ними знову прийти сюди. Го­ловне було те, що я вже не мав сумнівів.

Так вирішивши, я поспішив до своєї колоди, і мене знову обняв страх, що посуха може змі­нитися дощами, і тоді я не дістануся в Долину Іґурей, або не буду мати змоги вийти вдруге звідти зі своїми помічниками.

Сівши знову на колоду, я відіпхнувся від острова і поплив. Та, коли вже відплив дале­ченько від берега, побачив, що зробив велику помилку: мені треба було піти пішки вгору бе­регом острова і починати переправу вище. Те­пер же сильна течія підхопила колоду і несла її вниз, на водоспади. І хоч як я працював жерд­кою, ставлячи спротив воді, але, коли б на моє­му місці сиділа муха, то і вона не могла би бу­ти більше безпомічною, як я. Колодою крутило, кидало на всі боки і нарешті перекинуло зов­сім. Я вчепився за неї обома руками і випустив жердку. Тепер, здавалося мені, прийшов кі­нець, бо я вже виразно чув, як ревіла на водо­спадах вода. Течія зі скорої перетворилася в шалену, як буря. Колода то летіла стрілою, то ставала впоперек, то переверталася, і я опиняв­ся під водою. Та я міцно тримався, а мої руки і ноги немов приростали до рівного стовбура. Ко­лода . кілька разів ударилася в підводні каміння, а я в таких випадках мало-мало не зривався з неї, але кожного разу втримувався і летів упе­ред, оглушений ревом, не маючи можливости ні відкрити очей, ні дихнути, щоб не набрати в груди води. Нарешті, колода, підкинута над­звичайною силою, скочила просто вгору, як стріла, перевернулася у повітрі, і я разом з нею сторч головою полетів у справжнє водяне пек­ло і стратив притомність...

Коли отямився, то спочатку взагалі нічого не розумів. Довкола шуміло, гуркотіло, бурлило, обдавало мене рясними бризками, а я лежав по­битий і задубілий на якомусь мокрому камені. Поволі щойно пригадав собі всю пригоду і ви­рішив, що я мертвий. Тому закрив очі і лежав далі нерухомо, як личить мерцеві. Однак, це наобридло, тим більше, що камінь піді мною був холодний і нерівний. Отже, я розкрив очі й сів. "Адже душі померлих можуть рухатися", — подумав собі. Але і при тому був перекона­ний, що я таки мертвий і знаходжуся на Бла­китних Горах. Та те, що було довкола, зовсім не нагадувало ані Блакитних Гір, ані нічого тако­го, що я досі бачив. На три людські рости наді мною ллялася якась блискуча і гримуча водяна стеля, яка грала всіми кольорами сонця і з гуркотом падала на кілька кроків нижче від мене в яму, повну клекотячої піни. Праворуч і ліворуч були скелі, розділені простором, як на два довгих списи. Всередині було вогко, холод­но, але зовсім ясно.

Довго я роздумував, поки не усвідомив усього дива. Для мене стало дсно, що я живий і чудом потрапив під водоспад. Видно, що та коло­да, на якій я плив, скочивши вгору, а потім кінцем занурившись униз, пробила водну те­чію, вдарилася об камінь, скинула мене на ньому, а сама попливла геть. Тепер я опинився у водяній пастці. Річка пливла вгорі, луком спа­дала зі скелі вниз, а під тим луком знаходилася порожнеча, в якій я тепер сидів.

— Гм!.. Не є воно добре, але мертвому бути ще гірше, — подумав я і звівся на ноги.

Першим моїм рухом було перевірити, чи лук і колчан зі стрілами не загубилися? На щастя, вони знаходилися при мені. Та в тій же хви­лині я зрозумів, що вони мені непотрібні, бо тут не було чого стріляти. І від того мені стало страшно і сумно: "Що я тут робитиму?" — спи­тав сам себе і оглянувся назад. Оглянувся і заціпенів від здивуваня: у тій скелі, під якою я сидів, побачив тяжкі, ковані залізом двері, а на них... на них був випалений хрест і під ним знак Коарасі! Побачивши це, я хотів закричати, але мені перехопило віддих, і з горла не вихо­див ніякий звук.

— Нема сумніву, це є вхід до печери Великої Кобри! — подумав. — Тепер уже нема жадних сумнівів! Тільки треба ці двері відкрити!

Відкрити!..

І я кинувся на двері, як на сильного ворога. Обмацував кожний вкритий грубою верствою плісні рубець, ламав нігті, запихаючи пальці в шпари, штовхав спиною, бив кулаками — дар­ма! Двері були такі самі непорушні, як і та скеля, в якій вони були вмуровані.

Пообдиравши на собі шкіру, покалічивши руки і стративши всю силу, я сів під прокля­тими дверима і завив з розпуки. Але й виття не помогло: двері лишилися замкненими, від­городжуючи собою мене від Соняшних Клейнодів.

Що було робити? Сидіти і чекати голодної смерти? Що я сам міг вчинити з цими дверима?

І тут я ще раз вернувся до думкй — якнай­скоріше дістатися до племени, вибрати з десять найсильніших і найспритніших мужів, прийти сюди назад і тоді щось починати.

Та виникало нове питання: як видобутися звідси? Іншої дороги не було, як тільки здатися на ласку води і скочити он в ту клекотячу яму. Може якраз вода не розіб'є мене на дальших східцях Ґваїри, а винесе на тиху течію? Це бу­ло дуже непевне, зате, коли лишитися тут, то смерть була певна.

Розваживши ще трохи, я ще раз перевірив, чи добре тримається на мені лук і колчан, і вже хотів скочити у воду, як нараз в голову мені Прийшла думка: "Оці двері робили мої предки разом з білими піяґами і всі вони тоді поклонялися білому Тупанові. Ось на дверях є знак білого Тупана — хрест. Напевне в цьому місці Він має Свою силу... Чи не попросити й мені тепер Його помочі?".

І я впав ниць і закричав щосили:

— О, великий, білий Тупане!!! Чи ти чуєш мене через гуркіт води?! До Тебе звертається морубішаба племени ґваянців — Соняшний Во­лос!!! Я не знаю, чи ти розумієш по-індіянськи, але я вірю, що Ти є на небі! Поможи мені вир­ватися звідси живим і скоро вернутися до пле­мени! А я Тобі обіцяю за це найкращих десять шкур і п'ять шнурків найліпшого намиста з білих зубів!!!

З цими словами я, довше на роздумуючи, ки­нувся туди, де клекотіла вода...

Спочатку мене потягнуло глибоко вниз, а по­тім, як уламок сухої кори, викинуло на по­верхню, і я побачив небо і сонце. Та зараз же вода вхопила мене і знову пхнула під спід.

— Білий Тупане, рятуй!!! — крикнув я, за­хлинаючись.

І тут я відчув, як хтось мене вхопив упопе­рек і потягнув. Тягнув довго-довго, а потім вир­вав з бистрої течії і з усієї сили шпурнув убік. Я відразу поплив помаліше і несподівано нат­кнувся на якийсь камінь. Вчепився за нього і тоді відкрив очі. Позад мене бурлила ріка, і скакала на дальші східці, а спереду плила ціл­ком спокійна течія. А я сидів на камені, що під­носився над водою і ніби ділив ріку на дві половини: бурхливу й спокійну.

— О, — гукнув я на цілі груди, втішений спасінням, — я готов признати Тобі, великий білий Тупане, що Ти маєш силу, більшу, як Ту­пай індіянський!..

Довго я відпочивав на камені перше, ніж пуститися далі вплав до берега, і дивився туди, звідки мене щойно принесла вода. Виходило, що оті двері знаходились під першим водоспадом, який був нижче острова. Сам острів ледве майорів угорі, і я дуже дивувався, що за такий короткий час переплив таку велику відстань.

Відпочивши добре та обігрівшись на сонці, я знову кинувся у воду і незабаром досяг берега. Знову відпочив, а тоді пішов угору, до того міс­ця, де переходив кряж, ідучи з Долини Іґурей.

Хоч гори з цього боку, як я вже казав, не були такі стрімкі і неприступні, як з протилеж­ного, проте перехід кряжу мені видався значно тяжчим, як першого разу. Кілька разів, видря­павшись на якийсь шпиль, я мусів повертати­ся назад, бо далі дороги не було. Виявлялось, що гора з другого боку вривається стрімкою скелею, або спадає в глибокий яр, з якого зно­ву таки треба лізти просто до гори по голому каменю. Але врешті-решт я таки перейшов цей перстень і більше котився та падав, ніж йшов вниз по другий бік. Спустившись, я скоро зно­ву натрапив на дивний потік, який випливав з печери, і подумав собі, чи не пливе він також слідом Великої Кобри? Але думати довго я не міг і, скупавшись у цьому потоці та набравши з собою трохи води, пустився у відворотну до­рогу.

Тяжко було йти. Посуха стояла далі і випа­лювала все навколо. Ранками сонце сходило, як би серед диму, і відразу починало пекти, хоч і не показувалося.