Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

А свідомість своєї повної невдачі на переміну то викликала у нього страх, то видушувала з серця тяжкі про­кльони.

— Чекайте ви всі!.. — погрожував він, неві­домо кому. — Я вам ще покажу!.. Як тільки ви­деруся на волю — я вам того не подарую!.. Ви побачите тоді всі, що я вам зроблю!..

І в його уяві поставали різні жорстокі картини розправи з тими людьми, що звели його каригідні[70] пляни нанівець. Арасі бачив себе в тих картинах надзвичайно сильним, хоробрим, бага­тим, всевладним, невмолимим і жорстоким. Він попросту упивався уявними образами, в котрих Данко, Ітапіра, "рудий" Жорже, Аракень і Моема плазують біля його ніг, благаючи милосердя. О, але Арасі не буде таким дурним, ні!.. Мило­сердя — це глупота, а він чей же не дурний! Він вб'є Данка, відбере в Жорже його маєтки і зро­бить його жебраком, він пообрізає вуха Моемі й Аракеневі, він осліпить Тамандуа, а для Ітапіри придумає щось таке особливе, щоб той дурний дикун визнав перед усіми зверхність його, Арасі, влади!..

Так мріяв Арасі, але покищо в дійсності було зовсім інакше: ось він, зв'язаний, безборонний, упосліджений, іде туди, куди його ведуть на шнурку. На нього покрикують Аракень і Моема і шарпають, мов барана, то взад, то вперед. Але найстрашніше чекає попереду, коли він стане перед судом ради племени. Адже іґурейці розка­зали дещо про нього. Правда, вони знали дуже небагато і розказали далеко не все, але і того було досить, щоб заслужити собі на найгіршу кару, на найжорстокішу смерть серед дикунів...

І, думаючи про суд племінної ради, Арасі вже відкидав усякі мрії, зрікався Соняшник Клейнодів і багатства, зрікався й Консуели, а бажав тільки одного — впасти в руки білих. Його, зви­чайно, судили б і білі і неодмінно покарали б в'язницею. Але що означає в'язниця супроти, наприклад, муссурани? Навіть коли б суд білих засудив його до ув'язнення на Ілья дас Кобрас — Гадючому Острові[71], про який ходить стільки понурих і таємничих чуток, то все ж це краще, як муссурана. Кажуть, що на Ілья дас Кобрас, який лежить серед бурхливих буру­нів океану біля порту Паранаґва, в'язні знахо­дяться в жахливих умовинах і не мають най­меншої можливости звідти втекти. Туди виси­лають найбільших злочинців, і всякий слід по них пропадає. Але все ж таки вони там живуть, інколи навіть довгі-довгі роки[72]. А в оселі над Жовтою Рікою того не буде. Там чекає смерть! Неодмінно смерть!

— Жити!.. Жити!.. — кричав якийсь внут­рішній голос, і Арасі корчився від нього, так хо­тів жити.

Вже три дні тривала ця поворотна подорож, і Арасі цілком підупав силами. Його, правда, го­дували і напували, але їда не йшла в горло під повними ненависти і призирства поглядами ґваянців. А страх перед жорстокою розправою шарпав нерви і не давав спокою ні вдень, ні вно­чі.

В полуднє третього дня Аракень помітив знову дим і закричав:

— Буріті[73] горить в оселі!.. Буріті!..

Це викликало велику тривогу.

— Що там могло знову статися? Яке нещастя? — питали один одного індіяни і спішили чимдуж на сиґнал.

По прямій лінії до оселі було зовсім близько, але гори провалля і ліси примушували мандрів­ників робити багато зиґзаґів, так що аж на дру­гий день вони зблизилися до знайомої околиці.

Перший, хто вискочив їм на зустріч, був Асір.

— Тамандуа!.. Аракень!.. Моема!.. — кри­чав зраділий і задиханий юнак. — А де ж Журіті?

— Журіті згинув через оцього! — похмуро відповів Аракень і шарпнув за шнурок.

— Що?! Загинув?! Через оцього непотре­ба?!

Асір уже кинувся з кулаками на Арасі, але його стримав грізний окрик ватажка:

— Стій! Ти хто такий, що береш на себе право помсти?!

— Не гнівайся, хоробрий Тамандуа, — почав виправдуватися. — Я знаю, що ти тут найстарший... — Тут Асір упав на землю і заголосив.

— Цить! — крикнув знову Тамандуа. — Ми вже оплакали Журіті, як належиться, а решту доплачемо в оселі з усіми разом... Скажи, чому палите буріті?

Асір слухняно обтер очі і відразу перестав плакати.

— Кликали вас додому, — спішно почав по­яснювати. — В оселі білі. Ми були з Самотнім у них і прийшли разом з ними... Вони шукають Арасі... Добре, що шукають... Ми бачили справжнього морубішабу соняшного роду... Він — дід оцієї нездари... Соняшний Волос говорив з Самотнім, і зі мною також говорив... О, це справжній морубішаба!.. Ходіть, на вас чекають... Нас кількох послали, щоб вас попере­дити... Не стріляйте до білих, так як ми зро­били... Я вас побачив перший... Самотній вам все розкаже... Ходіть, ходіть!..

Група слухала цих пояснень, спішно ступаючи уже по знайомій стежці, і незабаром опинилася біля оселі.

Коли вступили за частокіл і Арасі побачив озброєних військових, що стояли і сиділи мирно вкупі з індіянами, — кинувся до них.

— Рятуйте мене!.. — закричав він і впав на землю. — Заберіть мене звідси, бо вони мене заб'ють!..

— Встань! — почув над собою наказ у порту­гальській мові. — Ти хто такий?

Арасі підняв голову і побачив незнайому лю­дину в однострої і з відзнаками.

— Я... Арасі.

— Звідки?

— З Санто Антоніо.

— Ах, ти Арасі з Санто Антоніо?! — вдав дуже здивованого Морейра. — І що ж ти тут робиш?

— Я... Я прийшов... Я хотів... А вони хотять мене забити...

— Хотять забити?! А за що?

— Бо... Бо... Ой, заберіть мене звідси!..

— Бачиш, Арасі, ми не можемо тебе забирати силою, бо тоді плем'я лишиться без морубішаби. Ти ж тут морубішабою, правда?..

— Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я не хочу бути мо­рубішабою!.. Заберіть мене звідси!..

— Добре, ми заберемо тебе звідси, коли на це дадуть згоду мешканці оселі. Але, коли вони не погодяться, — мусиш тут лишитися...

— Ні, ні! Я не хочу, не хочу, не хочу!..

Морейра кпив собі з Арасі. Він уже наперед договорився з Інає та іншими старішими мужа­ми племени, що вони видадуть йому Арасі жи­вого і здорового після племінної ради, перед якою він мав стати, як обвинувачений. Як Коарасіаба, так і ґваянці з-над Жовної Ріки тепер не мали наміру убивати Арасі, чи заподіювати йому якусь іншу шкоду. Вони хотіли тільки на повчання іншим вчинити суд, згідно з індіянськими законами.

Поки Морейра жартував з нещасним потомком Соняшної Династії, Інає покликав Тамандуа з усіми членами виправи до своєї оки і дов­генько з ними розмовляв. Вислухавши все, що йому було потрібне, він сказав:

— Пам'ятайте: нема ніяких Соняшних Клейнодів! Коли тебе білі спитають, Тамандуа, то ти бачив тільки звичайні арауе і акванґаие з пір'я та намиста з зубів, які ми маємо в племени.

— Я не вмію говорити такого, чого не було! — обурився Тамандуа.

Інає хитро посміхнувся:

— Коли ти скажеш таке, чого не було, то воно буде. А коли скажеш таке, що було, то його не стане.

Тамандуа роздратовано потрусив головою:

— Тобі вже старість потьмарила розум, Інає. Я не розумію твоїх слів!..

— Хі-хі-хі! — потер руки Інає. — То твій ро­зум притьмарений гнівом, Тамандуа, коли не розумієш таких простих слів.... Скажеш, що бачив Соняшні Клейноди, жовтий пісок та блис­кучі камінці — і їх білі відберуть. Скажеш, що бачив пір'я й зуби — Соняшні Клейноди зали­шаться в руках ґваянців. Намисто з зубів і акванґапе з пір'я для білих нічого не варте. Так сказав Соняшний Волос. Зрозумів?

Тамандуа зрозумів...

Через те, що морубішаби в племени не було, почесне місце в радному колі зайняв Інає. По обох його боках стали Тамандуа і Жакватіріка, а за спиною — піяґи племени.

В центрі радного кола стояв і далі зв'язаний Арасі, не підносячи голови і не дивлячись нікому в очі. Обвинувачення і погрози сипались камін­ням на нього з усіх боків, а він стояв і мовчав.

Говорили всі, а найбільше Інає, Тамандуа, Асір, Аракень і Моема. Докидали свого також піяґи і радні мужі. Одностайно Арасі був виз­наний винним в обмані племени, в намаганні за­брати Соняшні Клейноди у свої руки, в смерти Журіті, а навіть у тому, що він не вмів тихо хо­дити по лісі, не вмів полювати і воювати, що бу­ло в очах індіян великим злочином. В найтяж­чих випадках племінна рада засуджувала на вигнання з племени. Вирок смерти вважався легшим від вигнання, але сукупність злочинів Арасі була така велика, що закон племени не мав для неї відповідного виміру кари. Тому всі були згідні з Інає, коли він запропонував видати Арасі в руки білих.

— Так, так! — кричали присутні. — Він вже більше не індіянин!..

— Він жив серед білих, він хотів іти до білих, а тому він підлягає законам білого племени!.. Хай іде, звідки прийшов!..

Винісши цю постанову, ґваянці церемоніяльно передали кінці шнурків, що ними був зв'язаний Арасі, в руки Морейри, а тим самим і право на в'язня.

В другій справі, над якою мала радити рада племени, — в справі переходу в Долину Іґурей і об'єднання з родом, яким рядила Соняшна Династія, голоси поділилися. Одні хотіли йти, дру­гі — ні. Але, коли Інае, Тамандуа, Асір, Аракень, Моема і майже всі видатніші мужі племени за­явили, що завтра відходять, — погодилася і решта.

— Коли вони всі підуть, то з ким тоді лиши­мося? — справедливо міркували противники об'єднання і, рад-нерад, мусіли годитися.

Однак, коли вже рішення запало, а вождем походу одноголосно обрали мужнього Тамандуа — над оселею повисла велика радість. Всі спі­шилися, збирали речі та зброю, і Морейрі кошту­вало великого труду умовити індіян не палити проти ночі ок, щоб бодай було де переночувати.

Та на другий день раннім ранком оселя вже палала. Звичай велить при переході на нове місце палити за собою оки і нищити все, що ли­шається. Так зробили й'ґваянці.

І коли величаве сонце викотилося на небо, по­бачило таке: на високорівні, що припирало до вод Жовтої Ріки сумно курилися рештки індіянських жител, а від них розходилися у двох на­прямках люди. Більший натовп під проводом кремезного Тамандуа прямував на південний захід, а менший гурт, оточивши скованого в кайдани в'язня, пробивався до берега Парани.

Бог вогню

В гваянській оселі почувалася напружена нервозність, сполучена з великою дозою страху. Всі пошепки говорили про завтрішній ранок, коли білий гість має лякати ботокудів особли­вим вогнем, що блискає і гримить з надзвичай­ною силою, але не робить ніякої шкоди.