Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Від того полювання в озері зчинилася справжня буря. Хвилі розходилися аж до берегів, відштовхувалися від них, верталися на­зад, зударялися по дорозі зі стрічними хвилями, вирували, сердився, ніби хотіли зовсім виплеснутися і втекти з тісної кітловини.

А Велика Кобра розкошувала. Коли її голова поринала у глибінь, скаламучена вода набирала брудно-кров'яної фарби. Коли ж фосфорично-зелені фари тих її очей з'являлися над поверх­нею озера — в них блідло світло немічного міся­ця.

Ледве перемагаючи себе, Данко почав дертися по слизькому березі вгору. Але разом зі силою він стратив і спритність, а тому руки, його по­стійно зривалися з усього, за що чіплявся, а но­ги по розмоклому під водою ґрунті зісковзувалися вниз. І в цю хвилину хлопцеві ніяк не мог­ла прийти до голови проста думка — проплисти всього кілька кроків далі, де був похиліший бе­рег і де можна було без труду вийти на сушу. Мозок його не працював зовсім, і Данко, залишаючись далі на місці, виснажувався від упер­того і безуспішного дряпання нагору. Одубілі від холоду і втоми пальці стали зовсім неслухня­ні, руки і ноги отяжіли, як поперебивані, і, чим більше Данко старався, тим гіршою ставала спра­ва. Він напевне так би і загинув, не осягнувши мети, коли б не сталося щось зовсім несподіване: земля у нього під ногами провалилася, а вода зі страшною силою потягла його в спід. Не зда­ючи собі справи з того, що робить, Данко інстинктовно вхопився за якийсь колючий кущ, та, щоб затриматися, у нього не вистачило сили. Потужний водяний вир уже вхопив його у свої обійми і потаскав зі собою.

Данко захлинався. Його кидало у всі боки, бо­ляче вдаряло об якісь тверді предмети, обдряпу­вало об якісь коріння й гілляки, що плили разом з ним, і несло кудись у безвісті.

Спочатку хлопець пробував ще опертися, та потім зрозумів, що його нічого вже не врятує, і все йому раптом стало байдуже. Відчув ще тільки, як його тіло стало впоперек потоку, а потім, ніби перевалившись через високий поріг, впало вниз.

— Оце й кінець! — у спів подумати апатично, чекаючи смерти.

Кінець Семипалого

Зближалася північ. Все довкола вже спало першим глибоким сном, і тільки в трьох вікнах монастирськогб будинку жовтіло слабеньке світ­ло нафтових лямп.

Один лікар пішов відпочивати. Другий дижурив коло Сокола і Коарасіаби, приміщених в су­міжних келіях правого кінця довгого коридору. А в лівому кінці коридору, в невеличкій кімнаті, наповненій тяжким духом наркози й ліків, сидів над умираючим Семипалим падре Вісенте. Свя­щеник тихенько шептав молитви і час-до-часу вставав, щоб обтерти вогкою серветкою палаюче чоло, або скропити пошерхлі від гарячки уста розбійника, який тяжко стогнав і непритомно кидався на ліжку.

— Пити!.. — цілком несподівано й виразно прошепотів Семипалий.

Отець Вісенте схопився, підкрутив більший вогонь, налив до склянки води, відрахував туди якісь краплі і, обережно піднісши голову хворо­го, подав йому пити. Семипалий з видимою насо­лодою висмоктав склянку до дна і знеможено відкинувся на подушку.

— Хто коло мене є? — спитав тихо.

— Коло тебе є священик, сину...

Повіки Семипалого здригнулися і широко розплющилися, відслонивши цілком притомні очі. Уважний погляд його перебіг по незнайомій кім­наті й зупинився на отцеві Вісенте.

— Де я? — знову спитав розбійник.

— Ти в монастирі святого Антонія, сину.

— Святого Антонія... Санто Антоніо... — забурмотів Семипалий і приплющив очі, стара­ючись щось пригадати.

Потім відвернув голову до стіни і гірко зітх­нув:

— Це все неправда! — сказав у глибокому переконанні.

— Що неправда? — схилився над ним здиво­ваний священик.

— Я знаю, що довкола мене корчі і що я лежу на землі... Це все мені видається... Але — хай... Так ліпше... Так набагато ліпше...

— Ні, ні, сину, тобі не видається! — поспішив запевнити отець Вісенте, знову обтираючи хво­рому вогкою серветкою чого. — Ти справді зна­ходишся під опікою священика в монастирі свя­того Антонія. Подивись краще, переконайся!..

Семипалий з якимсь острахом повернувся об­личчям до священика, тремтячими пальцями на­мацав його руку і судорожно вчепився за неї.

— І ви вже не втечете від мене? — спитав з недовір'ям. — Не сховаєтеся знову за корчі, як перед тим?

— Заспокойся, сину. Я не думаю ні тікати, ні ховатися. Ти напевне маячив, і тобі це все вви­жалося.

Хворий притулив руку священика до своїх уст і розридався, як мала дитина.

— Сину, — повторив, глибоко потрясений, — сину!.. Яке ж безмежно дороге для мене це сло­во, і як я вже давно-давно його не чув!.. Чи дій­сно Господь удостоїв мене, негідного, такої лас­ки, щоб я ще раз почув слово "сину"?!

— Чому ж ні? Господь на кожному кроці кли­че нас своїми дітьми і остерігає нас, і просить. Тільки ми, грішні, часто затикаємо вуха і не хо­чемо його чути...

— Правда, отче, правда!.. Я перший до таких належу... І, знаєте, хто мене примусив відкри­ти вуха для голосу Господнього?.. Данко!.. Ви знаєте Данка?.. Він же з Санто Атоніо...

Отець Вісенте при згадці про Данка в першій хвилині так розгубився, що не міг відповісти ні­чого.

— Данко? — вимовив врешті. — Звідки ж ти знаєш Данка?..

— А де він тепер?

Отець Вісенте вважав за необхідне скрити пе­ред схвильованим хворим ті відомості, що мав про хлопця від Сокола, і тільки зітхнув:

— Його зараз шукають на острові... А ти з ним бачився?..

Семипалий зі стогоном почав кидатися по ліж­ку, роблячи безуспішні спроби підвестися.

— То, значить, його не знайшли?.. То, зна­чить, моє сумління обтяжиться ще одним смерт­ним гріхом?.. Боже, Боже, це ж я винен у його загибелі!..

— Сину мій, — строго наказав священик, — лежи тихо і не витрачай сили! Її в тебе вже ба­гато не залишилося, а вона тобі ще потрібна. Можеш мені щось оповісти про Данка?

— Так, отче, можу і мушу оповісти!.. Поліції того не сказав би, але вам скажу...

— Кажи. Можеш бути певний за тайну спові­ді.

— Сповіді?.. Ах, ні!.. Це ще не сповідь... Це — тільки таємниця, котра мусить дійти туди, куди потрібно... Я знаю, що Данка підозрівають у крадіжці батькових грошей... А той ста­рий індіянин... Дід Арасі, так?..

— Коарасіаба?

— Не знаю... Дід Арасі думає, що Данко йо­го зрадив... Думає так, чи ні?..

— Здається...

— Ну, от... А це не так... Скажіть, отче Данковому батькові і тому старому індіянинові, що це не так... Я знаю всю правду...

І Семипалий, задихаючись від поспіху, хви­лювання та болю, почав оповідати все, що ста­лося від несподіваної зустрічі в печері Ітакватії аж до того моменту, коли він, обезсилений упливом крови, стратив притомність на острові Ґваїра. Тільки під кінець спитав:

— Отче, чи на острові є Велика Кобра?

— Не знаю, сину, — ледве відповів священик, тяжко пригнічений тим всім, що чув. — Щось таке люди говорять...

— Значить, правда. Я ж на власні очі бачив дивне світло, хоч був далеко... Я ще тоді все розумів, коли Жакоб кричав: "Велика Кобра! Рятунку!"

Груди умираючого високо підносилися, з них виривався тяжкий хрип, а за хвилинку Семипалий, ніби здавлений за горло, захарчав, замкнув очі і затих.

— Докторе, докторе!.. — гукнув отець Вісенте, відчинивши двері в коридор. — Сюди, ско­ро!..

В коридорі почулися спішні кроки, і в кімна­ту вбіг лікар.

— Що тут у вас, отче?

— Ось, дивіться: щойно говорив зі мною, а тут раптом...

Лікар взяв Семипалого за пульс і значучо по­хитав головою.

— Камфору! — наказав, коротко.

І, поки священик приготовляв впорскувач, го­ворив далі:

— Ще яка година — і кінець!.. Дивно навіть, що він опритомнів... Але і це трапляється... Ну, що ж?.. Впорснемо ще камфору, щоб про­довжити життя на кілька хвилин... А взагалі, тут уже лікар непотрібний. Тут потрібний свя­щеник... Бо я тіла вже не вратую, але душу ви можете врятувати і в останню хвилину… Так то, отче!.. Ваша робота є далеко більше вдячною, як моя...

Священик мовчки помагав лікареві, а на об­личчі у нього лежала тінь глибокого смутку й тривоги.

— Як тамтих двоє? — спитав, коли лікар, сів­ши на ліжко, знову взяв Семипалого за пульс.

— Старий поза небезпекою. Пан Іван має тяж­ке запалення легенів, а на додачу — тяжке нер­вове потрясення. З ним буде ще багато клопоту. Та, думаю, що він справиться: має сильний орга­нізм. У Семипалого знову здригнулися повіки, а по­тім відкрилися очі. Він здивовано подивився на лікаря і спитав:

— Тут не було священика?

— Я тут, сину мій, — схилився над ним падре Вісенте так, щоб хворий міг його бачити.

— А... А цей пан чого хоче?

— Це — лікар. Він прийшов тобі допомогти.

Семипалий покрутив головою:

— Не треба... Хай вийде…

— Я вже йду, чоловіче, — підвівся з ліжка доктор. — Не буду тобі перешкоджати. Тільки ти наперед ще вип'єш трохи ліків. Отче, дайте йому... Знаєте?..

— Так, докторе.

— І, коли що до чого — кличте...

— Так, докторе...

Причинивши за лікарем двері, отець Вісенте подав хворому ліки і обтер його холодіюче чоло.

— Отче, — тихенько попросив Семипалий, — візьміть мене за руку... Так... О, мені тепер так добре!.. Знаєте, тоді, коли я відчув набли­ження смерти, то тільки одного просив у Госпо­да Бога — зустрітися зі священиком бодай ще на одну хвилину... Страшно вмирати без сповіди великому грішнику, ох, як страшно!.. Але Господь напевне не схотів мене слухати... То моя мати випросила за мене... Я чую її присут­ність…

— Грішиш знову, сину мій, бо виявляєш не­довір'я до безмежности Божого милосердя.

— Ні, я тепер вірю... Тепер бачу, що і для таких великих грішників, як я, у Господа при­готована дорога для спасіння душі... Тільки чим же я доведу глибину своєї віри і любови до Нього?.. Я ж вмираю... Знаю це напевне...

— Господові не треба більших доказів, як щи­рого розкаяння і жалю за всі свої гріхи. А ти це можеш зробити у святій сповіді.

— Так, так, отче!.. Висповідайте мене, гріш­ного, недостойного...

— О, сину, бачу, що розкаяння твоє щире, а це — найбільша ласка, яку ти міг виблагати у Спасителя. Заспокійся ж, збери свої думки і по­чинай во ім'я Отця і Сина і Святого Духа...

Священик перехрестив умираючого і схилив­ся до його уст.

— Я буду помагати тобі, сину, — сказав, — щоб тобі було легше. Коли ти останній раз спо­відався?

— Давно, отче, дуже давно...