Інколи, нарізаючи собі хліб, ви раните пальця і зозла кидаєте:
– Ну, ти й точиш! Тобі що, цим ножем голитися чи хліб різати?! Он через тебе ледь пальця не відтяв.
– Так точи сам, – каже вона замість того, щоб поцікавитися, як ви там порізалися: до кістки чи не до. кістки.
– Не до кістки, радуйся!..
Ви йдете на кухню і відчиняєте пенал (є такі довгі вертикальні стовпи, які чомусь називаються ще й пеналами).
– Що ти тут шукаєш?!
– Ножа!
– Якого ножа?
– Звичайно, кухонного ножа. Хочу нагострити!
– Так він же у шухляді. Ось тут, горе ти моє, в буфеті, – каже вона і витягає з брязкотом шухляду, начинену всяким непотребом: сіточками, виделками, ложками, ополониками, нікуди не годящими штопорами, шилом, ключами для відкривання консервних банок, старими ручками від м'ясорубок і, звичайно, ножами – випуклими кухонними, столовими, десертними, срібними, з нержавіючої сталі.
Ви берете газету (бажано ту, яку свого часу відклали, щоб потім почитати чи перевірити якусь таблицю), загортаєте в неї ножі – і до дверей.
– Ти куди?
– Точити ножі.
– На всю ніч?
– Чому на всю?! Незабаром повернусь...
– То хіба їх не можна точити дома? Он скільки брусків і наждаків понакуплювали!
– Петро Семенович обіцяв поточити на заводі, усі разом, електролізом. Щоб ти не мучилась. І метал не стирається, і ножі... волосінь на льоту ріжуть...
Ви прихоплюєте м'яту п'ятірку (без півлітри якось незручно людину турбувати) і йдете до Петра Семеновича.
Після того, як уже в пляшці залишиться остання крапля, ви кажете:
– Ну, мені, здається, пора. Засидівся...
– Та ти що! У мене ще й своя пляшка є...
– Ну, хіба що... Але так, по одній... На коня... і додому... А то жінка... Ти ж знаєш мою жінку...
– Вони всі однакові, – спокійно каже Петро Семенович, а ще спокійніше розливає по фужерах. – Вони нас ніколи не розуміли... Ну, поїхали... Запивай з чарки...
– Ух, – кажете ви. – Міцна. Мабуть, власного виробництва! Така коня з ніг звалить...
– Ти закусюй, закусюй. Огірочками. Ювілейні... Маємо скоро срібне весілля відсвяткувати... Ну, то як, ще по одній? ..
– Ні, – підводитесь ви.
– По маленькій. А запивати з фужерів цього разу будемо. Навпаки...
– Мені, розумієш, ще дома ножі треба поточити, Жінка просила.
– Ножі?! Дивак. Принось мені їх, я на заводі... Не ножі матимеш, а бритви... Ти їх випадково не приніс?
– Випадково, здається, поклав у кишеню... Зараз подивлюсь... Точно є... Мабуть, жінка підсунула...
Ви подаєте йому згорток, він бере, потискує вам руку й питає:
– Треба терміново? ..
– Та бажано. Уже з півроку жінці обіцяв...
– Ну, так завтра увечері приходь.
Наступного вечора, прихопивши із "загашника" (є така у кожного мужчини засекречена невеличка кишенька, що знаходиться в лівій верхній частині штанів під поясом. Жодна жінка про існування цієї кишеньки не знає і не догадується. Принаймні так думають чоловіки) ще одну п'ятірку, мчите до товариша.
– Ну як, наточив? – ще з порога гукаєте ви, навіть забувши привітатись.
– Аякже! Роздягайся. Знайомся. Мій товариш і точильник твоїх ножів.
Ви потискуєте руку своєму точильнику. Нашвидкуруч випиваєте дві-три чарчини і мчите, як ніколи, додому.
– Ось, – кажете ви так, ніби нарешті купили дружині отой золотий годинник, що обіцяли їй ще в день одруження. – На!!!
– Що це? – злякано, щасливо, заінтриговано бере вона в руки газетний згорток.
– Ножі! Не ножі, а леза... Наточив.
Вона з цікавістю розгортає газету, дивиться спочатку на ножі, тоді на вас і з острахом запитує:
– Що ж ти наробив?!
– А що? – в свою чергу перепитуєте ви. – Наточив ножі!
– Це ж срібні ножі. Десертні. Хто ж срібні ножі точить?!
– То точи сама! ..
Найкраще ножі точити самому. Об камінь… Біля порога…
Як пофарбувати коридор
Нема в світі нічого приємнішого, як фарбувати коридор. Особливо взимку, тоді, коли в ньому, як у валізі курортника, безліч непотрібних речей. Висять плащі, пальта, халати, стоять вудочки, дитяча коляска, кошик з-під фруктів, мішок картоплі, нові й старі черевики, босоніжки, ласти, лежать поламані стільці, гантелі, проколоті сином камери, футбольні, волейбольні м'ячі, над головою висять велосипедні колеса. З антресолі, – яку ви самі змайстрували, – виглядає велосипедна рама, старі непотрібні портфелі, реч-мішки, поламані парасольки i, звичайно, биті валянки, які чекають снігу.
Словом, більшість тут тих речей, котрі треба, безперечно, викинути, щоб вони не заважали... Й після першого ж генерального перебирання ви це зробите. Але зараз.. Нехай полежать. Вони ж їсти не просять.
Фарбування починається після відвідування: або ваших друзів до вас, або вашої дружини до друзів.
– Ти 6 подивився, який коридор у Фартушняка! Невже ти не можеш так пофарбувати?.. Колір салатовий. А по ньому срібні листочки лакмусу...
Ви у відповідь щось мугичете і запевняєте свою половину, що то не він сам робив.
– А може, почекаємо до весни.. Щоб кудись викинути лахи, a коридор провітрити... Самі б сходили на дніпровські кручі чи поїхали б до лісу...
– Це все можна зробити й узимку! – каже дружина.
Робіть узимку. Перш за все біжіть до господарського магазину й підберіть фарби. Фарби для коридору, як згодом дізнаєтесь від спеціалістів, найкращі такі: крон лимонний, вохра світла, ультрамарин, мapc коричневий, голуба ФЦ, світло-зелена, золотисто-жовта й перманент зелений. Але ні в якому разі кармін, крон стронціановий чи який-небудь краплак.
Ви спізнилися – у магазині була тільки голуба й червона.
– Бери голубу...
Ви берете дві кілограмові баночки голубої олійної. І, як поет у хвилини натхнення, стаєте до роботи.
Як відбувається процес фарбування? Перш за все потрібно відкупорити банку. Ні в якому разі не пробивати дірку долотом чи шампуром (якщо такий є), а тим паче... шлямбуром, яким довбають стіни. Ні долотом, ні шампуром, ні шлямбуром дірку в банці, наповненій олійною фарбою, ви не проб'єте. Пробуйте витягти пробку. Не виходить? А ви постарайтеся...
Робити це слід невеликим ломиком або обценьками. Коли й це вам не вдасться, не нервуйте, не бийте банку молотком, праскою, колінчастою трубою від умивальника і не кидайте нею об підлогу.
По-перше, цим ви можете викликати незадоволення у сусідів, що мешкають поверхом нижче, по-друге, банка несподівано для вас може відкупоритися, але зовсім не в тому місці, де б ви хотіли...
Тому найкраще і найпростіше банку відкупорити.. ключем для консервів. Тим самим, яким ви з такою насолодою відкупорюєте шпроти, сайру, горбушу, сардини, курячий паштет, свинячу тушонку чи сніданок для туриста.
Після цього ви берете пензель і наносите перші мазки на стіну, а водночас по декілька блакитних плям на доріжку, на неприбране взуття і не покриті нічим холодильник та телефон.
– Боже! Де ти взявся на мою голову, – сплескує руками об клейончатий фартух дружина. – Хто ж коридор фарбує олійною фарбою аж під самісіньку стелю? Та й спочатку треба ж було прибрати. Все повиносити. Застелити старими газетами, а тоді фарбувати. А чим ти фарбуєш?
– Пензлем! – несміливо кажете ви. – Синовим пензлем... Ми на цьому зекономимо багато фарби.
– Цим пензлем тільки брови підводити. Ти ним працюватимеш до нового пришестя...
Що таке "пришестя", ви не знаєте і з словами "багато ти розумієш... якщо така грамотна, фарбуй сама" неохоче плентаєтесь до крамниці. Берете квача, потім повертаєтесь і купуєте ще одного. Для дружини... Хай не буде така розумна!
– A де оліфа? – питає вона.
– Яка оліфа? – дивуєтесь ви.
– Оліфа, на якій розводять фарбу...
– Жінко, в тебе вища освіта за плечима. Ти читати вмієш? – Ви підносите їй до очей банку i цитуєте: – "Фарба олійна, голуба. Готова для вживання". Зрозуміла? "Готова для вживання"... Тільки вмокай і ляпай. До речі, я й тобі квача купив... Роздягайсь, одягайся у старе і ставай поруч – швидше буде...
– Боюся, що нічого не буде, – каже жінка, намащуючи стіни донизу.
– А це чому? – цікавитесь ви, розмазуючи фарбу по обидва боки від себе.
– Тому, що це не так робиться... Спочатку треба було прооліфити, а тоді вже фарбувати... Ти бачиш, як стіна вбирає цю фарбу. Як мочалка воду...
– Тільки давай без порівнянь, – сердитесь ви... У цей час із школи прибігає ваш шибеник і з криком "ура" перекидає бляшанку з фарбою і кричить: "Я теж хочу фарбувати!"
Ваші нерви не витримують, ви кидаєте об підлогу квача, але відразу догадуєтесь, що це непедагогічно (син же дивиться), злазите зі стільця, витираєте руки і тицяєте синові щітку:
– На, синку, фарбуй!
– І хто це взимку фарбує? – доноситься до вас сусідів голос. Ви хряскаєте дверима й... до телефону...
– Слухай, – звертаєтесь до товариша, – ти недавно робив ремонт, не підкажеш, як пофарбувати коридор?
У відповідь чуєте, що він його фарбував не сам, а йому робив ремонт майстер, але, здається, він спочатку миловарив, розводив клей.
– А коли ти цього не зробив, то хоч прооліф, – радить приятель, і вам на душі раптом стає тоскно, тоскно...
"Прооліф". Що ж прооліф, коли я вже проляпав пів коридору?
– Де ти там? – гукає дружина. – Забери в нього щітку. Подивися, що він наробив? Боже, та швидше... Так недовго й осліпнути.
Швидше, кажу, бо фарба очі виїсть...
Ви влітаєте до коридору, хапаєте обляпаного фарбою з голови до ніг синка й мчите з ним до ванної...
– Як же це ти, сину? – почуваючи свою вину, лагідно запитуєте ви.
– Вона на мене, тату, згори впала.
– Хто "вона"?
– Банка з фарбою...
Ви щось хочете сказати, але в цей час настирливий дзвінок розлягається у коридорі...
Ви йдете, відчиняєте. На порозі ваш знайомий сусід-консультант...
– Тьфі-ю! – крізь зуби тьфікає він і питає: – А чого це ви ceред зими заходилися коридор малювати?..
– Так вийшло, – ледь стримуючи лють у собі, відповідаєте і цим самим даєте зрозуміти, що на цю тему можна розмову й припинити. – Ти краще порадь, як тепер із цієї халепи видряпатись?
– Треба негайно або прооліфити, або ще раз пройтися цією ж фарбою, і все буде в нормі, – радить сусід і щезає по той бік дверей...
У вихідний день, докупивши до тих двох банок фарби, яких не вистачило й на одну стіну, ще сім та величезну банку оліфи, ви стаєте фарбувати увесь коридор.