Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

— Але, коли б навіть і почув, то й так нічого не зробить. Не з його вдачею скарбів шукати... Він лінивий і бояз­ливий...

Вернулися обидвоє знову до кухні, посідали перед піччю, підкинули дров і наново взялися до шімарону.

— Так от, бачиш, — продовжував Коарасіа­ба, — Саракура зібрав решту племени, проголосив себе морубішабою і наказав усім йти далі у Великий Ліс[61]. Там незабаром ґваянці зустрі­ли інших індіян з племени ґварані, а потім паяґва. Це були дружні племена. Вони знали про ґваянців, а тому радо продали нашим пред­кам багато своїх дівчат і дозволили жити по­близу себе. Але Саракура не погодився. Він шу­кав таких околиць, куди б були замкнені всі дороги. Він хотів відвести своє плем'я в закутину, де б ґваянці були забезпечені від білих. І ґварані і паяґва сказали, що такою око­лицею є долина коло ріки Іґурей, куди можна зайти лише тоді, коли стоїть велика посуха. І іце сказали, що в Долині Іґурей живе плем'я бото­кудів, які колись давно прийшли сюди і яких ґварані винищили, а решту загнали за високі гори, за болота і непрохідні ліси, в закутину, що лежить між ріками Іґватемі та Іґурей. Обидві ріки впадають в Парану, але Іґватемі творить великі болота, а Іґурей тече попід стрімким кря­жем Маракажя. Гори Кааґвасу зі за­ходу, болота і гори зі сходу коло берега Парани робили Долину Іґурей великою пасткою, куди не можна було ні увійти, ні вийти без великих втрат. І хоч ґварані і паяґва не радили Саракурі залазити в цю пастку, але Саракура вирішив саме йти туди.

Стояла страшна посуха. Земля тріскала від спраги, а зів'ялі овочі опадали з дерева. Було дуже погано, але Саракура тішився тим нещас­тям і скерував своє плем'я в Долину Іґурей.

Довго йшли. Не дивлячись на посуху, багато ґваянців потопилося в трясовинах, а багато ро­дин відстало від племени і залишилося позаду. Не всі бо мали силу у голоді і спразі дертися через ліси і гори, переходити глибокі, стрімкі по­токи і зрадливі болота.

Але нарешті перевалили останній гірський перстень і опинилися в родючій і затишній До­лині Іґурей[62]. Там дійсно зустріли ботокудів. Коли б ґваянці не були такі виснажені довгою дорогою і коли б їх було більше, то напевне во­ни б зробили так, як годилося: знищили б не­гідних пуру до ноги. Але ботокудів було ба­гато, і вони не зазнали такої тяжкої мандрівки, а тому в бою могли перемогти ґваянців. Отже, Саракура не вступив з ними в битву, лише про­голосив себе господарем Долини Іґурей, а ботокудам наказав підкоритися собі: "Віднині, — сказав він, — ви, ботокуди, будете буґрами племени ґваянців. Коли спротивитеся — то на­ші піяґи нашлють на вас велику пошесть, і ви вигинете всі. Пам'ятайте, що ми — вибранці ясного Коарасі й найстарші над усіми індіан­ськими племенами!" Ботокуди знали це і зроби­ли все так, як звелів Саракура. А Саракура на­казав їм вибратися аж у саму закутину долини під гори Кааґвасу, визначив межу їхніх земель і сказав, що кожний ботокуд, котрий зважить­ся ту межу переступити, не вернеться назад. Своїм же людям Саракура заборонив зустріча­тися з ботокудами і ходити без дозволу на їхні землі...

В Долині Іґурей ґваянці скоро відновили всі свої давні закони і свою віру, так що сини Саракури поволі вже забували науки білих піяґ, а сини їхніх синів виросли правдивими ґваянцями, що знали тільки своїх богів і закони своїх предків. Правда, кожний ґваянець мав тільки уже одну жінку, і один ґваянець не смів уби­вати другого зі свого племени. Оце все, що ли­шилося по науці білих піяґ...

І спочатку все було добре. Плем'я ґваянців розрослось і жило в достатках, не знаючи нія­ких турбот. Але піяґи, котрі говорили з духами, не були вдоволені. Вони казали, що ґваянці зледачіють від такого життя, почнуть ворогу­вати між собою і вимирати. І аж тоді знову по­вернеться знову давня слава і сила племени, коли його морубішаба одягне на голову священ­не акванґапе і візьме в руки берло з Кула­ком Коарасі. Та обидва клейноди лишилися в землі під руїнами оселі на острові Ґваїра, а морубішаби не бачили ніякої загрози для ґваянців і не спішили вибиратися у подорож по клейно­ди. По кількох поколіннях плем'я вже навіть забуло про них, і тільки морубішаби та жреці вірили і знали про місце сховку дару ясного Коарасі. Від решти ґваянців це тримали в таєм­ниці.

Коли я прийняв від свого батька владу над племенем, для нас наступили тяжкі часи, перед­бачені піяґами. Наш рід малів з кожним роком, а до того докучали нам ще й ботокуди. Вони, хоч і боялися нас, але вже не слухали, як рані­ше: часто переходили визначену Саракурою межу, крали наших жінок, або й навіть чолові­ків. Жінок залишали у себе, а чоловіків убивали й з'їдали. Кілька разів у відплату за це по­рушення законів ми нападали на них і вбивали, але при тому гинули й наші мужі. Я хотів був уже зібрати свої сили і раз на все скінчити з негідними сусідами, але наші піяґи не погоди­лись:

— Духи нічого не кажуть про те, чи ти пере­можеш ботокудів, — говорили вони. — А один живий ґваянець вартий більше, як десять мерт­вих ботокудів. Не можна тратити наших сил, бо тоді до решти вигине рід нащадків Коарасі.

І я скорявся раді піяґ.

Я вже був батьком жонатих синів, коли мені одного разу сказали, що прийшло троє ботоку­дів і бажають зі мною говорити. Здивований, я вийшов за селище і дійсно побачив трьох бото­кудів. Всі вони були розмальовані в жовті й чорні фарби, всі мали в губах та вухах великі кружальця, а один мав на голові пишне акван­ґапе з червоного і жовтого пір'я папуґ.

— Хто вам дозволив перейти межу? — спи­тав я.

— Не гнівайся, Соняшний Волосе, — відповів той, в акванґапе, — але ми мусіли говорити з тобою. Годі було нам чекати на межі, поки ти туди прийдеш… Я є новий морубішаба ботоку­дів і називаюся Убіражара.

— А навіщо має знати морубішаба племени ґваянців про те, хто є морубішабою серед буґрів? — спитав знову я.

— Морубішаба ґваянців мусить про це знати! — злісно відповів ботокуд. — Я, Убіражара, за­являю тобі, що від нині ми більше не будемо коритися вам! Ми є господарями в Долині Іґурей, бо наші предки перші прийшли сюди! В Долині Іґурей мусять мати силу наші закони!

— Звідки ж ви, брудні тапуяси, набрали від­ваги так говорити з вибранцями Коарасі?!.

— Вибранцями Коарасі є ми, бо нас більше, як вас! Мені досить кинути лише боевий клич до свого племени — і ви всі завтра будете або нашими в'язнями, призначеними на їжу, або мертвими!.. Але я не хочу війни — я хочу ми­ру! Нехай наші мужі мають право брати ваіпих дівчат за жінок, а ваші — наших. Нехай не бу­де заборонених меж між нашим і вашим племе­нем. Не скидайте засуджених на смерть зі Скелі Невороття, бо це шкода, а віддавайте нам, щоб ми могли повеселитися і гарно поїсти.

Тут я не витримав:

— Годі! Ти досить сказав, буґре, щоб бути засудженим на муссурану, і не смій більше говорити ні слова! Але через те, що ти прийшов, як кажеш, з миром, ми не вчинимо з тобою, як з ворогом: ти не вмреш на муссурані, а пі­деш на Скелю Невороття! Це — честь для тебе, ботокуде, бо ж на Скелю Невороття ми посила­ємо тільки людей зі свого племени... Візьміть його! — наказав я воякам.

В одній хвилині Убіражара був зв'язаний, другий, що поспішив йому на поміч, упав, про­битий списом, а третій кинувся тікати і втік.

На цю подію збіглося все плем'я, а зв'язаний Убіражара кричав на все горло:

— Він бреше ваш морубішаба!.. Він не є на­щадком Коарасі!.. Він дурить усіх вас, ґваянців!.. Він не хоче, щоб ми жили в мирі!.. Він не хоче, щоб ви женилися з нашими дівча­тами!.. Він приведе плем'я до загибелі!

Хитрий був Убіражара: він знав, що багато гваянців уже не відчували обридження до ботокудів і радо проміняли б своїх сестер за їхніх поганих дівчат.

І дійсно, то тут, то там почали падати окрики:

— Правда, Соняшний Волосе, чому не хочеш миру з ботокудами?

— Хто сказав, що мир з ботокудами загнівить Коарасі?

— Хто сказав, що ми дійсно є нащадки Коа­расі?

— Ми — такі самі індіяни, як і ботокуди!..

Я вже хотів услід за Убіражарою засудити на Скелю Невороття ще кількох бунтарів, кот­рих давно мав на прикметі, але на середину ви­ступив наш наймудріший і найстарший піяґа Ітапіра. Він сказав:

— Бачу, що духи казали правду: зледачіли ґваянці і стратили віру в себе. Сумнів і непо­кора зародилися в племени, а вони є найповні­шими віщунами того, що спаде незабаром на ґваянців великий гнів Тупана. Настане велика посуха, і нічого не вродиться на ваших полях. Висохнуть річки, а в них погине уся риба. Зві­рина розбіжиться по дальших околицях, а ваші діти гинутимуть від голоду!

Я бачив, як в очах ґваянців родився страх, а голови гнулися додолу. Дехто, а особливо жін­ки, почали стогнати від цих пророцтв і бла­гально простягали руки до Ітапіри. Але той був невмолимий:

— Нарешті наступить той день, — гримів далі він, — коли ви всі опинитеся під владою брудних ботокудів. Хочете того?

— Ні! — завили довкола. — Ні, Ітапіро! Не хочемо! Відверни від нас це лихо!

— Коли не хочете — слухайте наказу морубішаби! Соняшний Волос засудив Убіражару на смерть і так мусить бути! Убіражара піде на Скелю Невороття, бо так наказав наш вождь! Коли Убіражара невинний — він може повер­нутися назад!

— Так, так! — закричали довкола. — Коли Убі­ражара говорив правду — він може повернутися назад!

Я дав знак рукою. Убіражара знову кричав і впирався, але це йому не помогло. Двоє мужів потягли його зі собою і скинули в пропасть. За­кон не велить дивитися за скиненим униз, бо, де діється справедливість Тупана, людські очі непотрібні.

Я нічого тобі не сказав про Скелю Невороття.

Бачиш, ще могутній Саракура, коли прибув із племенем в Долину Іґурей, скликав усіх піяґ і мужів на велику раду племени, щоб встанови­ти нові закони для ґваянців. Бо за той час, коли плем'я жило з білими піяґами, витворилися ін­ші закони й інші порядки, настановлені білим Тупаном. Правда, наші піяґи нишком від піяґ білих і далі поклонялися індіянським богам і робили так, як веліли закони ґваянців. Також багато індіян, хоч і поклонялися білому Тупанові, не забували при тому і богів своїх.

Та, коли прибули в Долину Іґурей самі, без білих піяґ, не було вже кому говорити з білим Тупаном, не було кому підтримувати Його за­кони.