Проти переконань

У Білоконя розстріляли двох братів і шваґра, то ж він, навіть не чекаючи комедії зі студентськими зборами, сам поки­нув інститут і щез, невідомо куди. Покинув свої жарти Ковалюк і вже не кричав: "Гатуйте мою дуфу!" — хоч тепер такий вигук мав би більше сенсу, як завжди. Каланча су­пився ще гірше і ще упертіше міряв своїми довгими нога­ми прохід Між ліжками від вікна до дверей. А над усім цим, наче гробове віко, залягла гнітюча мовчанка, тривожна, напучнявіла жахом.

Та найбільшого переполоху наробив арешт Кузочки — того самого Кузочки, який половину дня не злазив з ліж­ка і якого ніхто не помічав! І раптом виявилося, що його відсутність всі найбільше відчули! Дивно було бачити оси­ротіле порожне ліжко, що раніше становило собою не­розлучну цілість з господарем, глибоке співчуття викли­кала й знищена стара балалайка з одинокою струною, що висіла тепер на стіні, опущена і нікому не потрібна.

Березовського цей арешт потряс, як ніякі інші, й він зараз же побіг до Кобзаренків відвести душу.

Застав Григорія Степановича за шевським столиком просто посеред кухні. "Старший майстер шевської робіт­ні НКВД" дійшов до стану якоїсь одчайдушної байдужости, робив роботу більше не криючись, голосно говорив із сусідами на найбільш небезпечні теми, а в присутності самої лишень Марусі й Березовського розходився так, що його треба було зацитькувати силою.

На привітання Григорій Степанович муркнув щось невиразне, бо мав повні уста дерев'яних кілків, які забивав у пробиті дірки підметка до старого черевика.

— Взяли вночі одного нашого товариша, — відразу почав Ігор. — І хоч би справді якогось видатнішого, а то такого Кузочку. А він — справжня кузочка: слова ніколи голосно не сказав, нікуди не ходив, ні з ким не приятелю­вав, сирота круглий — і маєш! Видно й непомітні уважаються небезпечними.

— А у нас одну дівчину викинули з першого курсу, — обізвалася Маруся. — І сміх сказати за що: її вітчим роз­вівся з першою жінкою, а та перша жінка вийшла вдруге заміж, і оце її чоловіка арештовано. Ну, подумай лишень, що має спільного та дівчина з другим чоловіком першої вітчимової жінки? А, отже, викинули.

Кобзаренко тільки крекнув і глянув на Ігоря поверх окулярів, у той час, коли пальці його майже невловимим рухом вихоплювали з рота кілки і наосліп запихали їх у просвердлені дірки.

— Мене вже ніщо не дивує, — безнадійно зідхнув Березовський. — Сталін же сказав, що "наша країна — це країна чудес і необмежених можливостей". І хіба неправда?

Був пригноблений, роздратований і відчуває потребу зігнати злість. Досі він все втримувався від антирелігійних суперечок з Григоріюм Степановичем, але сьогодні у нього само собою зірвалося:

— Чому ж ви, Григорію Степановичу, нічого про Божу справедливість не скажете? Бо я вже почав вірити, що ваш Бог і є головним начальником НКВД...

Кобзаренко помовчав, з подвійною швидкістю витя­гаючи кілки з-під вусів і заганяючи їх у підметок, а тоді різко встав і обтріпав фартух.

— Здається, і я перестану в Божу справедливість ві­рити, — сказав понуро. — Бо по справедливості треба би було, щоб Він вас за оці самі слова та стукнув на місці по голові, як я молотком по кілку, — от би тоді й повірили!

— Як бачите, не стукає ні мене, ні інших, що ще гірше роблять, а, як і стукає, то без розбору.

— Ой, ні, голубе, стукає Він мудро, хоч і не своєю рукою.

— НКВД собі на поміч взяв, ні?..

— НКВД ми собі самі на голову посадили — нічого на Бога звалювати.

— А Бог оце дивиться і терпить, правда?

— А правда. Ми ж Його відкидаємо, — от Він нам і показує, як життя без Нього виглядає: "Не хочете Бога, — маєте Сталіна, не хочете Церкви, — маєте НКВД".

— Ну, так, звичайно... А от за царя-батюшки, як в Бога вірили і до церков ходили — було дуже добре: їли хліб і сало...

— А тобі якої ще болячки треба?! — гримнув на цілу хату Кобзаренко. — Хто в душу не вірить — тому виста­чить самого хліба й сала.

— От і неправда! Я, наприклад, хочу своєї держави.

— Я тобі вже колись казав, що державу треба вибо­роти, а виборемо її тільки тоді, коли нас осінить Дух Свя­тий і всі серця в одне зіллє. Пам'ятай: коли Бог захотів спасти світ, то Сина Свого Єдинородного приніс у жертву. А ми що робимо?

— І я вам колись казав: а можна тепер зробити?

Кобзаренко обважніло сів на стілець і спер голову на руки.

— Ех! — простогнав. — Коли б же то знаття!.. Коли б же я той розум, що тепер, та мав двадцять років тому на­зад!.. І не я один, а всі ми... Ех-ех!.. Був тоді час, що багато загорілося вогнем святим, а решта лишилася позаду і ви­дала тамтих на смерть. Ех-ех!.. Справедлива тепер кара і на нас і на дітей наших... От, хоч би й я, — почав каятися: — коли треба було свого боронити, то я спочатку "георгієвські" хрестики від царя-батюшки вислужував, потім во­ював і за Керенського, і за "єдіную нєдєлімую", і за "сві­товий пролетаріат", і ще за якусь холеру, якої й сам не знав, а врешті плюнув на всіх і вся — та до молодої жінки під бік. Кликав мене сусід до нашого війська, так я з нього в живі очі сміявся: навіщо мені було якоїсь там України, коли доброму шевцеві при кожній владі добре, аби тільки до політики носа не пхав. А той сусід, от як сьогодні пам'ятаю, сказав мені: "Ех, Грицьку, гляди, щоб не пожа­лував!.. Наші справи погано стоять, і кожна людина на вагу золота йде. Програємо — проклинатимуть нас і наші діти і наші внуки..." І правду сказав, покійний, царство йому небесне, правду! Він голову зложив у чесному бою, напе­ред не одному ворогові життя вкоротивши, а ми тепер свої на ганебній колодці складаємо — і так нам треба!

На якийсь час, почата в тоні їдкої іронії й насмішок, розмова потекла мирно, але Ігор довго не витримав і знову вдався до зачіпок:

— А все ж, Григорію Степановичу, коли б Бог був, то Він би зробив чудо — і Україна постала б. Чень же за неї проллялося стільки крови, полягло стільки жертв, що вис­тачило б і на три держави.

— Чуда?! — наїжив свої пишні вуса Григорій Степанович, готуючись до нового випаду. — Ти чуда хочеш?! Те, за що душу треба положити, хочеш без клопоту Божи­ми руками зробити?! А що ж то — Бог твій кріпак, чи наймит?

— Для мене ні одне, ні друге. Але ви так вірите в його силу й милосердя та любов до людей, так молитеся Йо­му, що Він би вже міг там якесь чудо зробити. Що йому шкодить?

— Я тобі скажу, що шкодить: людина ніколи не ша­нує того, що їй легко достається. Це тобі раз. А друге: от ти, приміром, сьогодні хочеш України, а завтра, як мати­меш Україну, схочеш літаючого корабля; діставши літа­ючого корабля — схочеш зорі з неба, а врешті, як тобі все так даватиметься, то скажеш, що взагалі нема чудес у світі, бо ж чудо тим чудом і є, що воно не щодня буває. Перестав же уважати чудом, що ти живеш, що бачиш, чуєш, рухаєшся, — перестав би й інше чудом уважати... Ну, і третє: коли б Бог став до кожної молитви прислухатися — то, хоч Він І Бог, а розгубився б. Бо один хоче України, другий — московського царя, третій — тільки хліба и сала, а четвертий нічого не бажає, лишень, щоб його сусі­да Гаврила болячка вдавила. І кого ж тоді Бог має слухати? Одна мусить бути молитва, одне бажання, одне найбільше прохання — тоді Бог і вислухає.

— Так, наприклад, як у Москві, — їдко усміхнувся Березовський: — там усі дуже молящі, дуже богобойні й всі одного хочуть...

— У Москві? Москва, голубе, відколи вона, кому іншому поклоняється, відколи вона, Богу молиться, а за пазухою чорта носить.

— Видно, що чорт сильніший від вашого Бога, коли так. Може б і нам до нього звернутися?

— А чого ж? — зовсім спокійно згодився Кобзаренко. — Звернися до Москви — вона і є чортівська заступниця на землі. Насміхалися москалі колись із Бога, признаючи Його "помазаниками" злочинних і розпусних царів, ста­вили їх на голови "Святішого Синоду" — служили чорто­ві, хоч і скрито. Тепер царя підмінили Сталіном, а "Святі­ший Синод" — ЦК ВКП(б), і знову служать чортові, хоч і не признаються. Отже, коли хочеш, — іди, поклонися, а напевне дістанеш хліба й сала...

— Мало. Я вам ще раз кажу, що хочу своєї держави, а не самого сала.

— Ото! Шапка на голові, а дурень шапки шукає. Та ж таку державу, де ні в Бога ні в душу не вірять, де чортові поклоняються, маємо вже, а ти щойно її хочеш...

З кпинів Ігор знову вернувся до поважного тону й роз­дратовано сказав:

— Та що ви, Григорію Степановичу?! Чи ви думаєте, що в державі все повинно крутитися довкола Бога й душі?

— Чого ж?.. Може крутитися і довкола чорта... — з нескаламученим спокоєм відповів Кобзаренко.

— Помиляєтеся! Державі, перш усього потрібний за­кон!

— А то ж у нас мало тих законів?

— Я говорю про мудрі закони, справедливі, а не такі, як у нас.

— Ну, так, звичайно... — знущався Кобзаренко. — От, наприклад, головний закон: "Вбивай — і житимеш"...

Березовський внутрішньо спішився, але не дав по собі того пізнати.

— Гаразд, гаразд, — сказав, поблажливо усміхаючись. — Поживіть отак з місяць, щоб не з'їсти ні одної тварини і ні одної рослини, — тоді скажете мені, що ви можете цей закон обійти... Але я маю на увазі не природні закони, а закони людські.

— А ті закони, що у нас тепер діють — чиї? Коні їх видумали, чи що?

— Так, не коні, — люди. Але які люди?

— Як то "які"? Та такі, що виступили проти законів Божих, а діють по законах диявола: "Вбивай — і жити­меш!"

— При чому тут Бог і диявол?! Скажімо просто: у нас діють закони ворога і загарбника.

— А ти б яких хотів?

— Е, Григорію Степановичу, ви не хочете говорити поважно!..

— Ні, я говорю зовсім поважно і питаю тебе ще раз: ти яких би хотів законів?

— Своїх!

— А яка ж різниця між законами чужими і своїми?

— Ви це й самі знаєте, але, коли вже питаєте, то я вам відповім: в основі власного закону мусить лежати інтерес держави і добро народу, любов до свого рідного і...

— От-то-то, того ж я і хотів! — зрадів Григорій Сте­панович. —Коли б ти від цього почав — не треба було б стільки говорити. Так, голубе, в основі закону мусить бути любов — це основний заповіт Христа. Вже друга тисяча літ добігає від того часу, як Христос плакав над майбутнім Єрусалиму, передбачаючи його руїну. Ані нас, ані наших предків тоді ще і в згадці не було, а Христос уже болів над долею Своєї Батьківщини.