— говорив до своєї розбурханої крови. — Мушу все добре зрозуміти... Я бачу оселю... Індіанську оселю... Довкола неї нема частоколу... Отже, це оселя ботокудів... Там поблизу мусить бути і оселя ґваянців. Так казав Ітапіра... Тепер... Тепер... Як же це?.. Я мушу йти... Треба обминути ботокудів і потрапити просто до ґваянців... А... А наплічник?.. Не можу його нести... Не маю сили... Гарячка... Загублю, або потраплю в руки ботокудів... Мішок... Оселя... Дупло... Треба покласти оселю в дупло і йти до наплечника... Ні, щось не так!.. Ага, треба дупло покласти до оселі... Ні, ні, і це не так!.. Що ж я маю зробити?.. Спокійно!.. Я маю гарячку і мушу думати спокійно... А-а, вже знаю: треба наплечника сховати в дупло, а самому йти до оселі!.. Так, так!..
І він пильно стежачи за цією думкою, щоб вона знову не втікла, почав пхати наплечника вгору.
Та це йому ніяк не вдавалося. Обезсилені руки тремтіли, а гарячка наново опанувала мозок і плутала йому думки.
Фрузя сиділа на гілляці того самого дерева і з цікавістю придивлялася до незрозумілих намагань свого пана. Їй видалося, що хлопець придумав якусь забаву, а тому вона скоро зіскочила з дерева і собі вхопилася за мішок. Шарпнутий з двох боків, наплечник розв'язався, і все, що було в ньому, на велику втіху мавпи, розсипалось довкола. Данко сердито крикнув на свою помічницю і тим криком загнав її назад на дерево, а сам взявся збирати порозкидувані речі і вкидати їх в дупло.
Скінчивши з цією роботою, хлопець пхнув зверху й мішок, а потім притулився до дерева, щоб віддихатися і зібрати свої думки. Голова у нього ішла обертом, а в очах снувалося червоне вогнене прядиво.
— Тепер все!.. — промимрив уголос сам до себе. — На всякий випадок маю в кишені кілька буска-пе і одного фоґета... А це дупло?.. Треба запам'ятати дерево, щоб потім знайти... Ага, он там три великі камені, і з-під них б'є джерело... Дерево червоне... Ні, цього не може бути, дерева не бувають червоні!.. Це мені в очах червоніє, і сонце фарбує зараз усе в червоний колір... Яке ж це дерево?.. Ах, це— татажуба!.. Листя широке, а стовбур мусить бути сріблисто-білий... Тільки, чому ж це все так тяжко запам'ятати?..
Данко ще раз все уважно оглянув і повторив уголос: .
— Три великі камені, з-під яких б'є джерело... Дупло в татажубі... Добре!.. Так... Тепер вже не загублю мішка і не потребую його нести... Але що далі?.. Ах, я мушу іти до оселі!.. Де ж вона?..
Обидві оселі лежали перед ним у віддалі якого кілометра і в скісних проміннях сонця виднілися, як на долоні. Але Данко їх бачив невиразно. Так що мусів добре напружити зір і пам'ять, поки впевнився, що це не мана і не витвір хворої уяви.
— Так, — пояснював собі, — бачу обидві оселі. Ось тут, ближче, — оселя ботокудів, а там, трохи далі, обнесена частоколом — оселя ґваянців... Треба, отже, йти до загородженої оселі... Розумієш, Данку, до загородженої оселі!..
Але це вже була його остання свідома думка, бо що було далі — того він ніколи не міг пригадати. Тільки, як крізь сон, марилося йому, що хтось невидимий взяв його руку в ніжну долоню і попровадив у напрямку осель, на захід. Данкові стало дуже добре й спокійно на душі, і він, не то йшов, не то летів, ледве торкаючись ногами землі..
Потім ніжна рука десь щезла, а він з усього розмаху плюхнувся по пояс у воду невеличкої річечки і відразу отямився. Холодний дотик води примусив його спочатку здригнутися, а потім видався таким розкішним, що хлопець присів і занурився у воду по шию. Від того спина відразу перестала боліти й свербіти, а гарячка, ніби розчинялася і спливала з хвилями, уступаючи місце здоровій силі бадьорости.
Данко з насолодою хлюпався в ріці, мочив голову, пив жадібно пригорщами і голосно порскав з приемности.
— Ох, як же це добре! — зітхнув він на цілі груди, але зразу ж зі страхом вхопився за кишеню. — Фоґет!.. Буска-пе!..
Він моментально вискочив на берег і вивернув кишеню: всі буска-пе перетворилися в сіру кашу, а паперова рурка фоґету розклеїлася і набрала повно води.
— Маєш тобі!.. — мало не заплакав з досади Данко. — І що ж тепер?.. Вертатися назад до дупла?.. А де ж я тепер знайду те дерево?..
Справді, на землю вже сходив присмерк, а сріблокорої татажуби ніде не було видно. Натомість з-за горбка цілком виразно доносився гомін людських голосів і пахло димом.
Данко витріпав кишеню в річку, обмив руки і обережно виглянув з-за горбка. Праворуч, зовсім близько, лежала оселя ботокудів. Довкола ок тинялися ще поодинокі індіяни і перекидувались між собою кількома словами. Трохи далі, в лівій стороні, за високим частоколом причаїлася оселя ґваянців. Там було тихо, і тільки з декотрих дверей пробивалося червоняве світло вогнищ.
Затаївши віддих і намагаючись не робити найменшого шуму, Данко поповз у напрямі ґваянської оселі. Припадаючи в ямки і ховаючись поза корчами, успішно проповз уже половину дороги і побачив, як з брами частоколу вийшло під охороною двох вояків дві жінки з коновками і пішли йому напереріз. Дійшовши до купи корчів, які росли біля великих каменів, жінки схилилися, і Данко догадався, що вони набирають воду. Коли б був ближче до них — гукнув би і пішов би разом з ними. Але того не зробив з двох причин: по-перше, його могли б почути ботокуди, по-друге, ґваянці могли б злякатися і пробити його списами перше, ніж він успів би щось сказати. Тому Данко припав за корчем і перечекав, поки жінки не понабирали води і не вернулися назад разом з чоловіками. Тоді скоро поповз наперед і незабаром опинився в корчах біля джерела. Тут сховався і став чекати.
Було вже зовсім темно, і сидіти в корчах не належало до великої приємности. Спина почала боліти й свербіти з подвійною силою, а Данко вже боявся, що по воду сьогодні більше ніхто не прийде. Однак помилявся. Через якийсь час знову вийшла з воріт частоколу групка людей і пішла в сторону джерела.
Данко страшно хвилювався і старався собі якнайдокладніше пригадати всі науки Коарасіаби, що стосувалися до такого випадку.
Жінки й чоловіки йшли тихенько, але скоро, і за яку хвилину часу наблизились до корчів, де сидів Данко. Тоді хлопець озброївся у всю свою відвагу і обізвався півголосом:
— Тут є Данко Сокіл — приятель Соняшного Волоса. Я прийшов до Квітки — матері молодого морубішаби та до її брата Жібої.
При перших словах вся група стала, як врита в землю, а в жінок повипадали з рук коновки. Чоловіки ж сахнулися назад і понаставляли списи. Але це було тільки одну секунду. Потім жінки з диким виттям погнали до оселі, а чоловіки нерішучо почали переминатися з ноги на ногу.
— Чого ж ми полякалися? — врешті обізвався якийсь голос. — Гість робить так, як велить закон.
— Гість?! — обізвалися другі. — У нас ніколи не буває гостей!
— Так, гостей у нас не буває, а тому цього першого гостя мусимо зустріти з пошаною. Закон є законом! — сказав перший голос. — Повтори своє ім'я, чужинце, і не бійся нас.
— Я є Данко. Данко Сокіл — приятель Соняшного Волоса.
— Чекай тут! — наказав голос.
Ґваянці бігом побігли до оселі, а Данко лишився сам. Помимо того, що справа обернулася в щасливий бік і йому лишилося вже небагато до осягнення мети, хвилювався чомусь страшно. А спина, ніби завзялася, пекла і боліла так, що хлопець аж зубами скрипів.
— Господи, хоч би вже скоріше це все скінчилося! — стогнав він. — Я вже не витримаю довше!.. І де це вони поділися, що так довго не приходять?..
Він горів з нетерплячки, пильно вдивляючись в бік оселі, де зчинився рух і гамір.
— Ну, слава Богу! Здається, вже йдуть... Ох!!! — крикнув раптом, почувши, як щось волохате буцнуло його головою в обличчя і обхопило за шию. — То ти, Фрузю??! Бодай же тебе, як ти мене злякала!.. Де ж ти була, волоцюго, га?..
Фрузя, звичайно, не могла нічого відповісти, лиш лащилася коло хлопця і з радости кілька разів лизнула його в ніс.
— О, моя добра мавпочко!.. — гладив її Данко. — Я знову забув про тебе. Чекай, тепер уже не забуватиму. Ось зараз прийдуть по нас, і ми вже будемо в безпеці. Я тепер тебе не покину...
Від оселі зближалися люди.
— Чужинце, — пролунав з темноти знайомий голос, — хоробрий Жібоя і його сестра — славна Квітка чекають тебе. Ходи з нами!
— Я йду, — відгукнувся Данко, вилазячи з корчів. — Зі мною мавпа. Не бійтеся її не робіть їй кривди.
Хоч було темно, індіяни побачили на Данкові одежу, і це їх знову насторожило. Але звичай забороняє щось розпитувати гостя так довго, поки він сам не розкаже про себе всього, що має казати. І ґваянці, мовчки обступивши Данка, попровадили його до оселі.
Минули сторожі біля входу за частокіл, при чому вартові дуже пильно придивлялися до дивних гостей, минули кілька ок і нарешті зупинилися. Тут показали Данкові рукою на вхід, а самі лишилися на дворі.
З тремтінням серця хлопець зігнувся і вступив до індіянського житла, що було освітлене тільки полум'ям багаття. Не говорячи ні слова, приступив до вогнища і ліг горілиць на розстелені шкури, де вже лежав господар з обличчям, накритим шкірою з якогось звіря. Данко й собі накрив обличчя носовою хустинкою і крізь щілину поглядав на те, що робить Іботіра. А Іботіра, з трудом окриваючи цікавість і збентеження на обличчі, спішно вешталась коло вогнища, готуючи прийняття. Її кремезне, мускулисте тіло вилискувалось проти вогню і здавалося вилитим з поливаної глини. В спритних жилавих руках робота горіла, і незабаром над вогнищем повисли великі кусники м'яса.
Данко відхилив хустинку і глянув у другий бік. Тут помітив хлопця, що злегка гойдався на гамаку і також з цікавістю зиркав на гостя.
"Коема!" — догадався Данко.
Ситуація була дивно-комічна: ось їх тут є четверо, і у всіх сверблять язики з нетерпелячки, а одночасно вони всі мовчать і чекають, поки гість не наїсться і не нап'ється. Бо щойно тоді можна буде почати розмову.
Та Данко не витримав.
— Жібоє, — обізвався він, — закон не велить говорити гостеві перед гостиною, але я більше не можу терпіти. Поки Квітка прилагодить їду — подивись на мої плечі. Я хворий через них і не зможу вам нічого оповісти.
Жібоя відразу сів.
— Покажи свої плечі, — сказав. — Що там у тебе таке?
Данко без пояснень обернувся спиною догори і почув, як Іботіра скрикнула.
— Ранку, — гукнула вона, — у гостя берни! Дивись, як у нього спухла спина! Давай сюди сало і тютюн, скоро!..
— Іди до своєї роботи, Квітко! — строго наказав Жібоя.