Так, справді, сталося щось страшне і непоправне, але не стільки в цій комерційно змасо— неній державці, скільки в ньому самому, в його свідомості, його волі, його душі...
Споглядаючи породільні конвульсії Української Незалежності, Роман Ігуда сприймав себе, як воїна, який, здолавши немислимо тяжкий і небезпечний шлях, з'явився на полі битви, коли все військо його полягло, а вороги, незважаючи на лють прибульця, бенкетують на тілах його побратимів.
Апатія, якась незміримо глибинна та незбагненно-душевна, на межі психічного зриву і відчайдушності самогубця витворена, апатія, — ось та стихія, в якій він безліч разів захлинався у ці дні власним безсиллям, та знову і знову зневірено падав обіч шляху, але щоразу тяжко, мученицьки підводився, аби й далі тягтися за бадьорими прочанами і знесиленими подорожніми.
І не було поруч нікого, хто подав би йому руку, підставив плече, чи хоча б мовив якесь підбадьорливе слово. Усі кудись зачумлено поспішали, чогось домагалися; щось втрачали, а за віщось затято і підсудно сварилися, і вічно щось "рєшалі" і залагоджували.
І хоча в потайних закапелках душі він подеколи відчайдушно заздрив їм — успішним та "упакованим", але все ж таки в нього ще вистачало мужності усвідомлювати, що весь той поспіх, з яким вони поринали у свою суєтну маячню, не мав ніякого відношення до жодного з ідеалів, заради яких він, Роман Ігуда, справді, клятвено здатен був зійти на вогнище імперської інквізиції.
...Та, врешті-решт, настав-таки час, коли якось вранці Ігуда поскидав у замацьорену спортивну сумку свої чернечі пожитки, добувся до поближньої станції і, відвоювавши собі клаптик території в тамбурі суботньої електрички, добувся до столиці.
О, ні, він не просто навідувався до Києва, не просто переселявся сюди, розраховуючи, як і тисячі інших провінціалів, знайти в ньому постійний притулок. Він — ПОВЕРТАВСЯ! До себе Колишнього, а відтак — до Колишнього Києва, Колишнього Дніпра, Колишніх кав'ярень і Колишніх — у більшості своїй, на жаль, уже колишніх — друзів...
Це був справжісінький ритуал повернення, обряд повернення, священнодійство... повернення. До всього того, до чого він ще здатен був повернутися і що здатне було... повернути його собі.
Й ось він тут, на зневіреному, але такому омріяному Спокутному Майдані!..
"Бо й справді "Спокутному, — подивувався словесному витворові своєму Ігуда, — майдані!" Мабуть, саме так: "Спокутним Майданом", або "Майданом Спокути", а не "Майданом Незалежності", його, вшановуючи трагічну справедливість українських державницьких реалій, і слід віднині називати!
...Виходить з рабства мій народ
Не за святими письменами...
Раби народжують рабів!
Раби виховують рабів!
Раби висвячують рабів!
Раби... пишаються рабами!!!
Втерши сльозу, Ігуда в ейфорійному екстазі обхопив голову і, все ще не вірячи в реальність того, що з ним відбувається, замилувано вдивлявся в осяяне зорями небо.
Хтось там із телевізійників повідав був світові, що нібито в день проголошення Незалежності саме тут, над Майданом Незалеж... тобто над Майданом Спокути, явилося світові щось подібне до "літаючої тарілки".
Згодом про цей віщий знак небес, що покликаний був, за тлумаченнями декого з марновірних, повернути народові гідність і волю, чомусь ніхто не згадував. Хоча, можливо, це якраз він і був — отой заклик до покаяння "за рабські віки і знеславлену націю", якого всі вони, в Україні сутні, начебто ж так чекали, і якого тепер ось всі чомусь так побоювалися.
"Але що вже там!.. Ось воно над тобою — небо Незалежної України! Пройняте віщістю пращурів, небо столиці Незалежної України! Над освяченим вічністю Дніпром... — небо вільної України! Діво Маріє і дванадцять апостолів!.."
Від дня проголошення спливло чимало часу; вже нібито все про ті часи відомо; все, що здатні були пізнати про них, а відтак, возвеличили чи охаяли, оспівали чи оплакали. Але треба, обов'язково треба було знову постати ось тут, посеред осяйного майдану національної спокути, щоб нарешті по-справжньому усвідомити, що все це дійсно СТАЛОСЯ; що воно сталося ще за його, Романа Ігуди, життя; за пам'яті його дивом не розстріляного, голодом та концтаборами не вимореного покоління!..
...А тоді, у переддень Незалежності, їх, тих, що безнадійно і "буржуазно-націоналістично" стенали, гуртуючись посеред зрусифікованого, комуніст-кадебістами цькованого Києва, було четверо.
Вони стояли колом, поклавши руки на плечі одне одного, нібито чекали, що ось-ось хтось всевишній і всюдисущий подасть знак, і на весь Майдан, на все місто, та що там, на все буремне піднебесся, ударять троїсті музики, запрошуючи їх до запального карпатського танка — войовничого танка волі.
Так-так, вони стояли на тому ж місці, де оце зараз стоїть він, тільки тоді над Спокутним Майданом демонічно домінував зовсім інший, комуняками ставлений, а тому особливо ненависний їм усім пам'ятник, що символізував собою тільки одне — нестерпне моско— вітське уярмлення.
І це тут вони, сп'янілі, не так від дешевенького вина, як із жалю до себе, із тужної безнадії та національного ридання — а якими ж то мученицько-солодкими були ця тужна безнадія і це вовіки віків не— розвійне національне ридання! — висповідувалися один перед одним у любові до України; тут вони мріяли і розчаровувалися, безпорадно обнадіювались і так само безпорадно зневірювалися; тут вони зрікались і зарікалися, почуваючись тими останніми з українців, які все ще по-справжньому вірять, ще готові, ще здатні жертвувати собою...
"Тільки людина, здатна пожертвувати життям задля свободи і незалежності свого народу, — занотовував згодом Ігуда у своєму щоденнику, пригадуючи це вселенське стояння на Спокутному Майдані, — гідна цього життя, цієї незалежності і цього народу! Тому що державна святість української національної ідеї — в ідеї святості української національної державності".
І якими ж величними, якими відчайдушно щирими були ті часи їх душевного злету!
2
...Ні-ні, жодних сумнівів: там, у сценарії "Помста приречених", якого Ігуда творив ось уже третій місяць поспіль, справді діяв такий собі сержант-дезертир Владьо Авгура. Проте для Ігуди це був не просто один з-посеред багатьох інших вигаданих літературних персонажів. О, ні! За кіношною долею Владя виразно проглядалася витончено химерна і безжалісно правдива доля цілком реального сержанта.
Ігуда навіть не захотів змінювати імені свого друга, який, рятуючись від навислого над ним арешту, дезертирував до Чорнобильської зони, прирікаючи себе на мученицьку смерть чорнобильця-білокров— ника, але залишаючи за собою волю вибору, волю буття і духу, життя і смерті[5]. Відтак, це була і його, Романа Ігуди, своєрідна творча втеча до Зони; його власне пізнання людського буття, його усвідомлення судності власної долі і глибин власного страждання...
...Отже, сержант-дезертир Владьо Авгура — кремезний хлопчина в камуфляжному однострої, стомлено біг осяяним липневим промінням переліском.
Навперейми йому кидалися високі, з почорнілими кронами, сосни; брунатні стовбури повалених ялин одчайдушно заступали йому дорогу, а поросла великими фіолетовими ягодами гущавина так нещадно сікла його спітніле повновиде обличчя, що з-під копички коротко стриженого русявого волосся витікали й повільно запікалися цівки крові, яку Владьо войовничо розтирав денцем вицвілого берета.
На плескатому, помережаному зморшками давніх фронтових окопів узвишші увагу його привернув стрекіт невидимого гвинтокрила, і, ще навіть не натрапивши зором на цього велетенського чорного птаха, сержант кинувся до поближніх кущів, щоб, тяжко відхекуючись, осісти на схилі всіяного хвоєю пагорка.
— Привал, гренадери-кавалергарди! — впівголоса скомандував собі, так і не помітивши гелікоптера, оскільки машина пролетіла за пасмом високих крон. — Вважай, що перші редути впали!
...Тим часом пілот знизив машину, і, заходячи на віраж, хрипко і дещо роздратовано запитав по радіозв'язку:
— Ну що, капітане, бачиш свого божевільного? Куди він, в дідька, подівся?!
— Поки що — не бачу, — неохоче відповів капітан, визираючи з прочинених дверцят. — Але має бути десь тут. Патрульний, що на сторожовій вежі кантується, визначив чітко: "До руїн мосту дезертир твій подався! Була б у мене снайперська гвинтівка — підстрелив би. Хоча навіщо? Й сам здохне!"
— Нібито дезертир знає, де той міст! — пробурчав пілот. Йому вже давно набридла це безглузда гонитва за смертником, та ще й над, справді, пекельною ділянкою цього новітнього армагедону. — Та й опори мосту — он вони!
— От і пройдись понад берегом, адже переправитись на той бік він не встиг.
— Він у "камуфляжі", — підключається до їх радіорозмови котрийсь із наземних патрульних. — Не так вже й просто виявити його в цій "зеленці".
— У "зеленці"! — зневажливо передражнив його пілот. — Вже, бач, і слівце вдатне по фільмах виловив! Що ти можеш знати про "зеленку", салага? Це в Афганістані та в Чечні була "зеленка", а тут... щось схоже на мисливські гони, чорти б їх! Тільки те й робиш, що дезертирів та божевільних по хащах чорнобильських виловлюєш. Нібито іншої справи в авіаторів нема й бути не може!
* * *
Авгура все ще лежав з заплющеними очима, і проміння сонця, що пробивалося крізь вижухлу крону сосни, витворювало над його ликом органний лісовий німб.
— Якщо підняли гелікоптер, значить, я вже точно в Зоні, — стомлено проказав він, сторожко поглядаючи на небеса. Аби звикнути до самотності, він тепер усе частіше спілкувався сам із собою. — Тільки б не виявили! Два-три дні повистежують і забудуть.
— А таки забудуть, отця й сина! — тужно відлупило з піднебесної височіні. Та це був не його, Авгури, а чийсь інший голос, чиясь інша туга.
Владьо різко повів головою, мовби щойно випірнув із деснянської глибіні, і розплющив очі.