Знайшов, ось, доброзичливих людей, але й ті його не могли обдарувати надією. Таких, як він, були мільйони! Господи, чи ж і він один з тих страшних приреченців, яких боязко обминав на вулицях?! Поки що, не хтів себе до них причисляти, не хтів просити ми­лостині й гинути під парканом! Він бажав жити, бажав працювати і заробляти собі на хліб, або бодай на "сви­нячі одбивні". З тією метою й тікав з дитячого будинку, з тією метою чотири дні розбивав старі шкарбани на змерзлому грудяччі польових доріг і стежок. І саме, коли вже дійшов до мети, дізнається, що він один з мільйонів, що мільйони інших думали й почували так само, як він, так самісінько спотикалися по притруше­них снігом дорогах лишень для того, щоб тут знайти смерть. Отже, він не був винятком?

Наче відгадавши хлопцеві думки, Савченко раптом вдарив його по плечі.

— Але ти не журись, Андрію! — сказав зі силу­ваною бадьорістю. — Не піддавайся лихові! Питай лю­дей, шукай, добивайся. Трудно воно, трудно, але жінка правду каже: таки ж багато якось і примостилося. Взяв би я тебе до нас, та не можна — ми ж на казьонній кватирі[7]. Їсти також, бач, у нас нічого. Але, коли навіть і лушпиняного балабушка не буде, то перено­чувати я тебе завжди пущу. Тільки приходь, як уже стемніє і нікого поблизу не буде. Зрозумів? Лишень до блатняків не приставай! — додав суворо і підніс пальця вгору. — 3 ними шкуру, може, і врятуєш, але душу згубиш. Потім до кінця життя по тюрягах[8] та Сибірах волочитимешся. Краще вже вмерти одразу.

В Андрія вже на кінці язика повисло гостре слово, та сказати його гостинному господареві не личило.

— До блатняків я міг іще в дітдомі пристати і з ни­ми хліб паювати, — відповів, стримуючись. — Але, ма­буть, я для блатняцьког життя не народився.

— Ех, Андрію, тепер таке життя, що... — почав Савченко і не скінчив. Махнув лишень рукою і повів Андрія у підвал спати.

2

Сон у порожніх кропив'яних мішках був твердим, мов камінь, і липким, мов павутина. Тому Савченко з великим трудом розштовхав хлопця і поставив на ноги.

— Вставай, сину, вставай! — тряс він Андрія. — Заспався! Саме година, коли робітники до роботи йдуть. Біжи вулицею і дивись. Як побачиш яких, то питай їх, може, з собою візьмуть. Вони найбільше знають, де можна роботу дістати. А це тобі на трамвай...

Андрій ледве розумів, що йому говорить сторож. Вилізши з теплого леговища, ще очманілий зі сну, він трясся з холоду і дзвонив зубами. А Савченко наглив і підштовхував його в плечі:

— Поспішай, поспішай! І, я вже казав тобі, як не знайдеш нічого, приходь знову ночувати...

Надворі стояла ще темна ніч, й у високому небі іскрилися зорі, але місто вже оживало. Теленькали десь дзвінки трамваїв, тупали кроки по замерзлих пі­шоходах, і чути було людські голоси.

Відчинивши хвіртку, Савченко раптом ступив крок назад.

— От іще один заков'язлий, — промовив без ніякого зворушення, наче б мова йшла про загублену грудку вугілля. — Чомусь люблять отут сідати. Це вже чи не п'ятий під цією хвірткою Богу духа віддав. А тепер, Савченку, біжи до міліції і давай знати, щоб прибрали, поки учні почнуть до школи сходитися. Так наче б діти й без того не знали, що у світі діється...

Говорячи отак, сторож похилився над мерцем і з трудом відсунув зігнене замерзле тіло від виходу.

— Ех, Боже!.. — зідхнув на кінець.

Андрій бачив уже сотні трупів: ще в селі, в дитя­чому будинку, а найбільше підчас своєї мандрівки до Харкова. І звик до них, як до явища буденного. Та на цей раз він злякався. Так злякався, що забув подяку­вати сторожеві і попрощатися з ним. Вискочив на ву­лицю і підтюпцем побіг геть, не вибираючи напрямку.

Мороз одразу переломив його тіло вдвоє, а щелепи заскакали, як підвішені на тугих пружинах. Кожний віддих виривався з грудей клубом пари й інеєм осідав на грудях. А хлопець біг і біг, сам не знаючи, чи хоче розігрітися, чи втекти скоріше від заков'язлого трупа. Ось ізнову зігнена постать, прибілена памороззю, ось ізнову, а там — кілька разом. І всі нерухомі, і на всіх тоненька паволока нерозтопленого інею: замерзлі! Знайшли свій кінець там, відки він гадав починати життя. Хлопець сахався їх, сахався несподіваного рипу високих глухих хвірток, з яких вискакували зігнені й закутані по самі очі людські постаті, сахався навіть стрічних, що спішили в протилежному напрямку. Всі вони здавалися Андрієві ожилими мерцями. І ціле довкілля виглядало понурим, страшним і чужим, ще гіршим, ніж видавалося вчора при денному світлі. А високі ліхтарні з жовтавим світлом, що стояли вздовж хідника, скидалися на величезні свічки, приліплені до країв безконечної кам'яної домовини. Як з неї втекти? Чи взагалі можна втекти? Ні, не можна! Вона бігла разом з Андрієм, дивилася на нього звідусіль темними ямами очей і моторошно сміялася беззвучним сміхом.

Але нарешті хлопець з розгону мало не врізався в гурт людей і тут опам'ятався. Побачив нерівну чергу, що складалася здебільше з чоловіків у ватянках, і до­гадався, що це робітники чекають на трамвай.

Хлопець став у кінці черги, торкнув за рукав чо­ловіка, що стояв перед ним, і спитав:

— Дядьку, ви їдете на роботу?

Чоловік обернувся і здивовано подивився на хлопця.

— На роботу їдете? — повторив питання Андрій.

— А ти ж думав — куди? — глузливо відповів ро­бітник. — На прогулянку?

— Можна мені поїхати з вами? — пропустив повз вуха глузливе питання хлопець. — Я шукаю роботи.

Робітник глибше заховав голову у піднесений комір і почав бити ногою об ногу.

— Трамвай не мій, — відповів, — можеш їхати. Тільки ж там таких, як ти, не беруть. Приписаний?

— Ні, — сказав Андрій, боляче вражений отим "таких, як ти".

— Довідку про соцпоходження маєш?

— Ні.

— Ну, то шкода тобі їхати. Не візьмуть.

— А, може, знаєте яке інше місце, де б узяли? — далі питав Андрій і почував себе так, наче б на плечах у нього тяжів якийсь гріх.

Робітник здвигнув плечима й відвернувся. Замість нього з черги озвався інший:

— Щоб вас усіх на роботу поприймати та попри­писувати, треба б ще три таких Харкова поставити, та й то не знаю, чи вистачило б.

І знову оте "вас усіх" прозвучало, як поличник. Ан­дрій відступив з черги і з душею, повного гіркоти, пішов далі. На наступній зупинці трамваю знову прилучився до черги, знову почав розпитувати і знову почув те саме: "приписка", "довідка про соцпоходження", "такі як ти". І це останнє не лишень пригноблювало й пони­жувало, а й викликало протест. Андрій не бажав зачис­ляти себе до тих, що простягали руки по милостиню, що блукали сновидами, висихали, мов кістяки, а врешті пухли і засинали вічним сном, скулені під замкненими хвіртками! Він хтів узяти життя за роги і вийти пере­можцем!

Пролітаючи, дзвеніли переповнені трамваї, кудись поспішали люди, і врешті починали, наче з-під землі, з'являтися голодуючі. Розвиднялося. А хлопець ходив і ходив од черги до черги, перепитував стрічних, та так ні до чого й не міг допитатися. Наче змовившись, усі відповідали йому те самісіньке, що відповіли при пер­шій спробі.

Все рідше зустрічалися робітники, все меншали черги біля трамвайних зупинок, а з тим усе маліла надія хлопця і зростала тривога: невже справді не знайде ніде хоч би найгіршої, хоч би найтяжчої роботи?

Але перепинив якогось парубка з кайлом у руках і спитав знову.

— Роботи, кажеш? — перепитав парубок і почухав потилицю. — А чорт його, знає! Ходи, хіба, зі мною. Наш прораб[9], свій дядько в дошку[10]. Він уже не одного такого прийняв. Може, й тебе прийме. Ти ж без доку­ментів?

— Без.

— Ну, валяй за мною! Я з прорабом поговорю. У нас, бачиш, робота паршива, — ями довбаємо під фунда­мент, — нормочки!.. — парубок додав нецензурний ви­раз і покрутив головою. — Не кожний витримує. На ма­лолітніх менші, то там з десятох пацанви є. — Роботи з них, як з козла молока...

— Мене коли б лишень прийняли, — гаряче сказав Андрій, — то я і за повнолітнього зроблю!

— Но-но! — відразу розізлився парубок. — Як ти такий запопадливий, то йди к чортовій матері! Він за повнолітнього зробить! А тоді повнолітнім ще більше норму підвищать. Котись від мене!

І швидко пішов уперед, не звертаючи уваги на каяття і перепрошування Андрія. Лишень кляв, лаявся і сердито спльовував.

Пропустивши його на пару десятків кроків уперед, Андрій, однак, уперто ішов за ним.

"Не хоче говорити з прорабом, то я сам поговорю, — думав собі. — Мені коли б лишень дізнатися, де ті ями риють".

Ішли так з чверть години і врешті прийшли на ве­лику площу, розриту вздовж і впоперек глибокими ровами. В одному її кутку стояла будка, перед якою виструнчилася черга робітників. Інші, що вже заре­єструвалися, стояли то поодинцем, то невеличкими гуртками, курили і щось гомоніли.

— Дядьку, а хто тут прораб? — підступив Андрій до якогось робітника з побіленими інеєм рудавими ву­сами, що стояв сам осторонь.

Робітник змірив його понурим поглядом й відповів неохоче:

— Он там той, що в сірій вушанці.

Андрій несміло підійшов до сухорлявого чоловіка і з пошаною звернувся до нього:

— Товаришу прораб, казали мені, що ви тут прий­маєте на роботу без документів. У мене нема посвідки. З дітдому я...

Прораб кольнув його неприязними сірими оченя­тами й не поспішив відповісти. Скинув з рук теплі рукавиці й повільним рухом сягнув до кишені по ку­риво. Якось нічим не нагадував "свого дядька в дошку", й Андрій навіть подумав, що його послали не до того, до кого треба.

— Н-да!.. — процідив урешті прораб, скручуючи цигарку. — Кажеш, прийняти на роботу без докумен­тів?.. Був тут такий прораб, був, та загув. Ще вчора працював, а сьогодні його вже нема: дали по шапці за те, що всяку контру на державну роботу брав. У кол­госпи вступати не хочете, гади, — в місті притулку шукаєте?..

Насолоджувався власними словами, хтів допекти якнайглибше — і допік.

— А ви ж чому самі до колгоспу не вступаєте? — випростався раптом Андрій і з поштивого тону зійшов на офензивний. — Чому до міста тулитеся, га?

— Но-но, стули морду, бо...

— В кого морда, а в мене лице! — вже крикнув Андрій і затиснув кулаки.