І тепер, як ніколи, я розумію, що воєнному міністрові, чи генералові, не конечно бути духовною особою, але кожна духовна особа на нашій землі мусіла би бути по духу генералом. Згадай архімандрита Никифора Тура, який при потребі патерицю на шаблю змінив[12]...
Святослав подумав і зідхнув:
— Твоя правда, Несторе...
Не дивлячись на виснажливу працю, голод і мороз, цілий день збіг нам непомітно. Ми прожили його в минулому і тому не відчували ні тягаря колод, ні втоми, ні холоду. Навіть не зауважили, що їли. Лишень під час обідньої перерви Святослав зі страхом подивився на моє обличчя, а потім пригнічено сказав:
— Знаєш, я готовий тебе зненавидіти: твоя пика мені видається блюзнірською карикатурою на Пшеничку. Якийсь парадокс!
Я пригадав собі ніжну красу сестриного обличчя й сказав:
— Знаю, що моя пика мусить бути справді страшна, і знаю, що між мною та Пшеничкою була велика подібність. Але ти не гнівайся на мене, бо такі істоти, як Пшеничка, не піддаються тліні старости.
— За ці слова я готовий із вдячности поторощити тобі ребра, Несю! — палко шепнув Святослав. — І навіть твоя бузя видається мені гарнішою, їй-бо!.. Так, ти знаєш, що я не можу уявити собі Пшенички інакшою, як лишень такою, якою вона була тоді: юною, чистою, прекрасною!,.
Запальні Святославові слова зродили у мене нову думку, і я вже нічим іншим не міг зацікавитися. Вертався до бараку, повний розворушених спогадів, глухий і сліпий до того, що діялося навколо. Поперед мене в колоні йшов Крюк, і вся його зігнута, прикрита лахміттям спина була безмовним виявом панічного жаху переді мною. А мені було лишень дивно, що ненависть до цього чоловіка, яка колись перепалювала моє серце, раптом змінилася, я не сказав би — байдужістю, але вдоволенням.
Наступного дня ми не ходили до роботи, бо була річниця Жовтневої Революції. Нам дали кращі харчі й змусили вислухати довжелезну промову одного дурня з "культурно-виховної частини", який просторікував дві години про те, як то "наша" партія й "наш" уряд дуже про нас дбають: мовляв, хоч ми важко перед ними провинилися, та нам дали навіть обід з м'ясом, а на додаток дозволяють культурно й політично розвиватися, для чого при таборах створено КВЧ[13]. Після доповіді ми розійшлися по бараках, і нас лишили в спокою. Напевно під впливом культурно-виховної імпрези двоє блатних — Яшка Чижик і Понька Смик — влаштували іншу: розсівшись біля гарячої печі зробили перегони вошей[14]. Довкола грачів[15] зібралися майже всі мешканці бараку, а я сів собі окремо і задумався.
Всі ці роки, відколи я, поклавши в кишеню чужі документи, пішов блукати по світі, видавалися мені тимчасовим періодом, за яким почнеться знову те, що було. Я жив з таким почуттям, неначе мене вирвано зі справжнього життя, відгороджено від нього муром, поза яким все лишилося незмінне. І я лишень терпеливо чекав, поки розпадеться стіна, щоб можна було знову ввійти до того світу, в якому я мав мету і знав, що робити. Та, власне, тоді, коли прозвучали останні Святославові слова про Пшеничку, я раптом зрозумів, що ніякої стіни між мною і справжнім життям не було, що час не стояв, а біг, і що тих два довгих десятка літ, які я витратив на очікування, пропали марно. І мені було шкода їх.
Вже темніло, біля печі йшла гаряча гра, а я сидів собі й думав. Був далеко звідси, з нужденного табору, закиненого в сувору тайгу, — я був удома, в дитинстві, в юнацтві — у найкращій порі людського життя.
Батько мій був сином-одинаком багатого хуторянина і священиком став з покликання. В жилах матері текла кров хазяйновитого козацького роду Рябошапок. Коли після закінчення семінарії батько одружився й висвятився, то йому, як "малоросові" й "хлопоманові", дали найгірше приходство в цілій губернії. Поміщик потопав у боргах, село пило, церква вимагала ремонту, приходство й школа валилися. Зате в поміщицькому домі гриміли балі, зате процвітала монополька[16], а крамар Ґлузман розрісся так, що вже не пролазив у двері селянських хат. І напевне прийшло ся б дуже скрутно моєму татові, коли б він мусів починати з порожніми руками і вмів лише правити в церкві. Але, на щастя, тато був не лише священнослужителем, а й господарським сином, крім того, повторюю, був священиком з покликання.
Боротьба з руїною була довга і важка, але скінчилася для тата повною перемогою. Я народився через десять років після того, як тато прийшов у село, і, відколи вже себе пам'ятаю, наша родина мала 200 десятин землі, два млини, дві пасіки і велику сіножать. Поміщик, здавшись на батькові поради, з боргів виплутався і вийшов навіть з кругленькою сумою грошей, але зате мусів продати землю селянам і покинути село. "Болячка взяла пана Болєслава", — жартували потім господарі.
Батько в требах[17] зацікавлений не був, брав, скільки хто міг заплатити, бідних вінчав, хрестив і ховав задурно, ще й зі своєї кишені на такі оказії докладав, а те, що приходило з треб і скарбонок, повертав громаді. Він створив сирітський і вдовиний фонд, поставив нову церкву, збудував муровану школу та приходство, а монопольку з Ґлузманом звів наніщо. Але помилився б той, хто на підставі тих філантропійних рис склав би про отця Малахія Пашницького уяву, як про добродушну, безхарактерну людину. Навпаки, батько вдачею був твердий, у постановах неповоротний, тримав село в жмені і, як умів допомогти людині добрій, так умів прикрутити хвоста кожному ледареві. Тому його хоч і любили, та побоювалися не менше. Сам вів суворе трудове життя і першим нам, синам, дармувати не давав. Ми їли прості страви, у час літніх вакацій працювали разом зі службою і строковими робітниками від зорі до зорі, знали ціну людської праці і, помимо, що мали достатки, не дармували ні хвилини й не марнували ні копійки. Зате мої два старші брати мали можливість покінчити університети в Німеччині і кожного року двоє-троє здібних дітей з парафії, які не мали можливости вчитися на власний кошт, вчилися коштом мого батька в губерніальному місті.
Найстарший мій брат — Андрій — був інженером, підстарший — Антін — лікарем, третій з ряду — Сергій — адвокатом, а я, скінчив духовну семінарію, бо хотів піти слідами батька. Подобалося мені священство. Я любив нашу садибу, наше село і всю околицю. Любив наші поля й луки, пасіки серед молодих лип та акацій і верболози на піщаному березі ріки. Любив кольорові сутінки Божого храму, наповнені запахом воску й ладану, спокійну тишу, в якій душа сама летить до Бога; любив своєрідну сувору красу іконописного мистецтва, церковну музику й ніжні вогники свічок, опливаючих воском. Я серцем відчував усю велич урочистости Богослужінь і кожного разу наново переживав потрясіння, проймаючись простотою й мудрістю вислову Святого Письма. Я приріс душею до людей, серед яких збігло моє дитинство й юність. Любив наших дотепних і грубуватих, але гордих селян-хліборобів, любив — ніде правди діти — сварливих і гостроязиких, зате чепурних і дзвінкоголосих сільських красунь і засмалену дітвору з вигорілим на сонці волоссям, що вистрибувала і вигукувала в поросі сільської дороги. Я багато чув від батька про труднощі, з якими він зустрічався в селі, я знав про безмір праці й серця, вкладених у нашу парафію, й мені попросту було незрозуміло, як це все могло б перейти в чужі руки. Та і сам з молодих літ вріс у життя села: керував церковним хором, учив нот і грамоти, давав вистави з молоддю, колядував, щедрував і робив ковзанки.
Час-від-часу, особливо взимку, в приходстві, що перетворилося у свого роду сільський клюб, збиралися господарі, щоби поговорити і порадитися з татом: що й де сіяти, звідки дістати таке або сяке насіння, які на що ціни, яка раса худоби краща і всяке таке інше. Найбільше приходило людей, коли розходилася вістка, що приїхав хтось у гості з "поповичів". Усі три старші брати були вже жонаті й жили окремо, але двічі-тричі на рік відвідували родинне гніздо. І не раз чекали місяцями наші парафіяни з хворобами, або з правними клопотами, кажучи:
— Підождемо, поки наш попович приїде — той правду скаже.
Мама також мала постійно якісь справи з господинями: то яйця з расових курей їм ховала для квочок, то звіряла таємниці на солодке тісто, на рибу, чи поросята, то знову радила якісь домашні ліки на дитячі хвороби.
І я розумів, що село без нас осиротіло б. Тому тішився подвійно, що не лише з обов'язку, а й з власного глибокого бажання буду священиком.
Наймолодшою дитиною, молодшою за мене на чотири роки, була сестра. Звичайно, як наймолодша та одинока дівчинка, стала загальною улюбленицею і пестійкою. Вдалася в маму: мала сині очі й ясне каштанове волосся, що сягало їй по бедра, високий стан і ніжний, чистий профіль, що нагадував мармурові статуї грецьких майстрів долота. Люди вважали її красунею, а ми — й поготів. Звалася Таїсою. Але, коли була ще маленька й хотіла вимовити своє ім'я й прізвище, то в неї замість Таїса Пашницька виходило "Псенися Псеницка". Це було таке потішне, що й ми її почали називати Пшеничкою. І так лишилося. Для нас вона була просто Пшеничкою, для служби й селян — панночкою Пшеничкою.
Чи то тому, що ми всі своєю увагою й любов'ю створили особливу атмосферу довкола дівчинки, чи вона вже мала від народження щось відмінне у своїй крові, але Пшеничка відзначалася цілком своєрідною вдачею. Вона не одідичила[18] ані трохи практичности, чи хазяйновитости по батьках. її взагалі не цікавило ніщо річеве, матеріальне. Не проявляла вона найменшого нахилу до господарства, гаптів і мережив, як личило провінціяльній панночці. Не зманерувало її також життя під час науки в гімназії в місті, чого дуже боялися батьки.
Від ранніх літ вона була задивлена в якусь далеку ціль і цілою своєю істотою линула до неї. Це зраджувалося в її розмовах, у виборі книг і музичних творів. Пшеничка могла просиджувати довгі години за фортепіяном, потрясаючи дім урочистими мелодіями переважно Бетговена і Баха, якими захоплювалася особливо.