Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

А! ВІН має зламану ногу і лежить, бідний, у нас в монастирі.

— Слава Богу! — зі щирою радістю вигукнув Бенедіто.

— Бенедіто, —гостро зауважив священик, — як це можна славити Бога за те, що з кимсь ста­лося нещастя?

Бенедіто засоромився і спустив очі.

— Я дуже боюся його, падре... — відповів тихенько.

— Кажу тобі ще раз: не маєш чого боятися.

Отець Вісенте попрощався з Бенедітом і вий­шов за двері.

Кивнувши головою присутнім, скерувався до виходу, коли його з порога завернув Шав'єр.

— Я би дуже багато дав, отче, — сказав він, — щоб дізнався про те, що ви зараз думаєте.

Священик обернувся і подивився на поручни­ка.

— Одну зі своїх головних думок я вам уже можу зрадити, пане поручнику.

— А саме, яку думку? — живо спитав Шав'єр.

— Таку думку, що хлопця треба негайно звіль­нити. Він невинен ні в чому, а до того ще й є неповнолітнім.

— Ах, — розчаровано зітхнув Шав'єр, — і тільки всього? Я думав, що ви скажете щось таке, що помогло б справедливости розплутати цю всю історію. Мені справді дуже прикро, що я навіть серед найсвідоміших людей не бачу, не кажу вже допомоги, але навіть зрозуміння для себе. Так, ніби я ваш загальний ворог.

Отець Вісенте сумно посміхнувся.

— Ви помиляєтеся, пане поручнику, коли ду­маєте так. Про других я не маю права говорити, але щодо себе, то смію вас запевнити, що я ба­гато думаю над цією, як ви кажете, історією, і роблю все можливе, щоб допомогти справедли­вости. Тільки ми йдемо різними дорогами, пане поручнику, бо ж і становища і обов'язки у нас різні. Але ви самі незабаром переконаєтесь, що ми не дивимось на вас, як на ворога. Моє поважання!..

Отець Вісенте підняв капелюха і вийшов, за­лишивши поліцистів у великому здивованні.

Жарти злих духів

Старий Інає дуже любив мандрувати. В племени вже звикли до того, що він інколи пропадав тижнями, не сказавши наперед нікому ні слова, і повертався цілком несподівано, також не зда­ючи нікому звітів про те, куди ходив. Навіть су­ворий морубішаба[7] Піражібе за свого життя ніколи не зважився покарати Інає за його само­вільні відлучки з оселі, хоч інколи сердився й кричав, довідавшись, що той знову зник. Але тепер, коли владу перейняв молодий Аірі, — Інає цілком виламався з-під загальних законів племени. Бо й хто відважився б щось сказати то­му сердитому і сильному, як онса[8], дідуганові, котрий не мав ні жінки, ні родини і завжди здо­бував собі сам харчі? Тому ж він і носив таке ім'я Інає, що означає "Самітний".

Куди й чого ходив Інає — знали хіба лише старі мужі племени, котрі кілька разів на рік збиралися до оки[9] діда, пили там п'яні напої з бананів, молодої кукурудзи, чи ґояби[10], грали сумних мельодій на довгих, грубих сопілках і невлад тупали під музику ногами. На таких свя­тах не сміли з'являтися не то що жінки, й діти, але навіть і молодші чоловіки, бо старі мужі племени мали свої таємниці, котрих не зраджу­вали нікому. Знали вони, очевидно, й ту причину, що ганяла Інає по пралісах і, хоч ставилися до неї з повним недовір'ям, проте ніколи не до­зволяли собі говорити про неї вголос. Так що й молодий морубішаба Аірі нічого не знав про при­чини постійних мандрівок Самотнього.

Правда, Інає не був таким дуже самотним че­рез те, що до нього останнім часом дуже горну­лися чотири юнаки з племени, постійно запобіга­ли його ласки та просили брати їх з собою. Та Інає здебільша гнав їх геть і кричав:

— Так всі хотіли б ходити! А хто ж тоді в оселі залишиться?! Морубішаба не до­зволяє без потреби відходити далеко з дому. Он завтра плем'я вибирається рибу ловити, а ви хо­чете йти зі мною. Навіщо ви мені? От тільки заваджаєте.

А проте час-від-часу він ішов до Аірі-Пальми і казав:

— Слухай, морубішабо, пусти зі мною хлопців. .

— Знову? — хмурився Аірі.

— Пусти. Ми принесемо тобі намисто з мав­п'ячих зубів і ще якусь здобич.

Проти намиста з мавп'ячих зубів молодий мо­рубішаба ніколи не міг опертися і завжди давав дозвіл на відлучку юнаків.

Ці чотири юнаки були: Аракень-Птах, Журіті-Голуб, Асір-Біль та Моема-Втомлений. Щоправ­да, імена зовсім не відповідали вдачам і харак­терам Інаєвих вибранців — кремезних, здорових і витривалих. Хіба тільки всі вони були скорі, як птахи в леті, але ні пташиного страху, ні го­лубиної ніжности, ні втоми вони не знали. А щодо болю, то, здається, що Асір найбільше його був здатнй завдавати своїм жертвам, але сам не відчував ніколи.

Юнаки дуже любили лазити по лісах з Інає, котрий умів найтяжче полювання перетворити в захоплюючу забаву, умів готувати надзвичайно смачні печені з убитої звірини, знав, де водиться найсмачніша риба, а на додаток у години си­того відпочинку вмів потішати своїх товаришів дуже цікавими оповіданнями і повчаннями. І тому, коли старий сповіщав хлопців про дозвіл морубішаби вибиратися в подорож — вони зав­жди скакали від радости, чим страшно гнівали Інає.

— Журіті! Моема! — кричав він. — Коли хо­чете скакати — то йдіть собі до своїх матерей! Мені не потрібно дітей для товариства!

Хлопці в таких випадках відразу поважніли і, щоб задобрити Інає, приносили йому щось їсти, або пропонували свої послуги у заготівлі стріл, яких треба було завжди припасати якнайбільше на дорогу.

Щезали вони з оселі непоміченими, а, коли верталися, обтяжені здобиччю, їх завжди зустрі­чали заздрісні погляди товаришів, котрі не мог­ли удостоїтися ласки похмурого Інає.

Отож і тепер, по двотижневій відлуці, Інає, Журіті, Аракень, Моема і Асір поверталися до­дому. Та на цей раз їхня виправа була напрочуд невдала, так що не лише намиста з зубів, а й взагалі ніякої добичі вони не несли з собою. Інає був засоромлений і дуже сердитий, а юнаки вже очікували доброго прочухана від Аірі і боялися, що він на другий раз їх більше не пустить. Всі п'ятеро вже радо вернулись би додому, але оця шалена буря, що повиливала ріки і позатоплю­вала долини, примусила їх звести невеличку оку і в ній вичікувати погоди. Всі були голодні, а тому й лихі.

— І чому ми відразу не вернулися? — сказав невдоволено Асір, колупаючи палицею у вог­нищі. — Адже звісно, що після зустрічі з Каапорою[11] нема чого пускатися на полювання.

Решта троє юнаків тільки переглянулися між собою, але не відважилися нічого додати, бо ж на таку сміливість в присутности Інає міг дозволи­ти собі хіба Асір — улюбленець старого.

А Інає, котрий досі нічого не казав про ту зу­стріч, тепер витягнув з рота люльку і бовкнув:

— Журіті не бачив Каапори.

Хлопці ще раз обмінялися поглядами, не зна­ючи, що на це сказати.

— Журіті не бачив Каапори, — повторив Інає і пакнув димом. — Скажи мені, Журіті, який він був?

— Ну, — вагаючись відповів Журіті, — він був великий... як... як дерево!

— А був з ним ще хтось? — допитував Інає. — Що було довкола нього?

— Я не знаю... — сказав уже зовсім збенте­жений Журіті. — Ми ж тоді всі дивилися, але ніхто добре не бачив... Було так темно...

— Ага, було темно!.. — вдоволено хитнув го­ловою Інає. — Отже, то не був Каапора. Каапора їде завжди зі своїм двійником — Кайпорою. Каапора і Кайпора — близнюки, розумієш? На Кайпору деякі племена кажуть також Курупіра, але Каапора є для всіх тільки Каапора.

— І Курупіра без Каапори не їздить? — спи­тав недовірчиво Асір.

— Ні, — відповів Інає. — Кайпора — це тінь від Каапори. А чей же сам знаєш, що тінь не може бігати окремо, куди їй забажається.

— А от мій дід, — не вгавав Асір, — бачив тільки самого Кайпору без Каапори.

— Твій дід ніколи з оселі не виходить і ніколи Кайпори не бачив! — сердито засопів Інає, кот­рий вважав себе найдосвідченішою людиною в племени і не зносив, щоб йому хтось перечив.

— Бачив, бачив! Коли був молодим — то ба­чив! — обстоював Асір свого діда. — Кайпора гнався за моїм дідом і хотів смоктати його кров.

— Ну, коли ти і твій дід краще від мене зна­єте — то оповідай! — образився Інає.

— Мій дід, — відважно почав Асір, — повер­тався поранений з полювання до оселі. Це було вночі... Раптом почув, що хтось присмоктався до його плечей, де була рана... Дід оглянувся і побачив маленького, як мавпа, тапую[12] з чер­воними зубами... Почав тікати...

Тут Асір замовк, бо всі відомості вже у нього вичерпалися.

— Чого ж ти? — насмішливо спитав Інає. — Кажи далі!

Але Асір не мав більше чого оповідати і сидів мовчки, засоромлений.

— Ага, бачиш!.. — вдоволено сказав Інає. — Твій дід не знає, але я знаю. Отже, Кайпора зовсім не є маленьким тапуєю з червоними зу­бами, а є величезним. Його жінка — Кайсара, чорна-чорна і дуже зла. Вона має в руках дов­гий нагай, сплетений з жалкої кропиви, і ним б'є всіх, кого лиш зустріне: людей і звірів. Кайсари боїться все в лісі. З Кайпорою їде верхи на кайтету[13] Каапора. Він завжди просить в людей вогню для своєї люльки. О, але хто дасть йому того вогню — вже сам більше ніколи не заку­рить!.. Перед Каапорою завжди біжать лісові свині, а дорогу йому освітлюють світляки. Каапора не їздить в темноті. Тому, коли ти кажеш, що через сутінки не бачив нічого, — значить то не були ні Каапора, ні Кайпора.

Проти таких авторитетних відомостей хлопці не могли нічого заперечити і сиділи мовчки, об­думуючи те все, що почули від свого учителя. Тільки по якомусь часі обізвався Журіті:

— А кого ж то я бачив?

— То напевне був Анянґа[14], — відповів Інає. — Зустріч з ним також не є доброю ознакою, але все ж не така страшна, як зустріч з Кайпорою або Каапорою. Зустрітися з Каапорою?! Ха! Я хотів би бачити такого, що з ним зустрівся і за­лишився живим!..

— А з Анянґою? — спитав Моема.

— Також погано. Я вже сказав.

— То, значить, що з нами щось трапиться?

Інає подумав трохи, а потім відповів:

— Журіті бачив — Журіті може сподіватися нещастя.

— Я не знаю, чи дійсно я бачив, — почав боронитися Журіті. — Було темно, і стояв туман. Аракень має кращі очі, а не зауважив нічого. Може то мені привиділося...

Цікава розмова примусила всіх забути і за невдачі і за голод, і всі п'ятеро, з цікавістю об­говорювали на різні боки випадки зі злими ду­хами, аж поки не поснули біля вогнища.

Ранком покинули своє пристановище і пусти­лися йти до оселі.

Та і в наступних двох погожих днях справа мало покращала.