Муринчук якось цілком непомітно для себе перестав боятися цього старого діда, що перед кількома хвилинами видавався йому таким страшним і небезпечним.
— А що сталося, Коарасіабо? — спитав лагідно.
Але Коарасіаба мовчав і щось уперто думав.
— Я навіть можу тобі сказати, що ми несли, — осмілившись, продовжував Бенедіто: — там були пляшки з горілкою, фоґети, хліб, а з мішка дуже пахло ковбасою...
— Так, так. — хитнув головою Коарасіаба, — вони мусіли взяти зі собою харчі...
— А куди ж вони поїхали? — спитав знову муринчук.
— Мовчи! — раптом наїжився Коарасіаба. — Мовчи і не питай нічого!.. А, коли вернешся додому, то забудь усе, що дотепер бачив і знаєш. Зрозумів?
— О, Коарасіабо...
— Цить! Коли хоч одне слово писнеш комусь про Данка, Арасі, або про мене — уб'ю!!! Чуєш? Ніяка сила тебе не врятує!..
— О, Коарасіабо, присягаю, що я нікому нічого не казатиму! Ось!.. — і муринчук знову зробив знак хреста на чолі, поцілувавши потім палець, що було великою і тяжкою присягою.
— Пам'ятай же! — погрозив ще раз пальцем Коарасіаба. — А тепер лізь у воду і пообмивай кров зі себе. Бач, як обдряпався, дурний... — додав з теплою ноткою в голосі.
Бенедіто без слова заперечення зсунув з себе старі штанці, що були його єдиною одежею, і хлюпнув у воду. А Коарасіаба сидів непорушно, заціпенівши від душевного болю. Переживав таку тяжку хвилину, яку можна було порівняти хіба з хвилиною вигнання з племени, або зі стратою віри в Арасі. Але ця хвилина була ще тяжчою, бо ж старого морубішабу завела остання надія в його житті. Мало того, що завела надія — його зраджено підло й жорстоко. І хто зрадив? Той білий хлопець, котрого любив понад своє життя! Той хлопець, котрому він врятував життя, котрий ще недавно вшанував прилюдно закон переламаної стріли, ставши перед старим морубішабою на коліна!.. зрадив той самий Данко, котрий ще вчора присягався пам'яттю матері сповнити останню волю немічного вождя племени!...
— М-м-м! — застогнав Коарасіаба.
Шалений біль, змішаний з такою ж шаленою ненавистю, розсаджували йому груди. Він би вив, він би кричав, дряпав би під собою землю і з насолодою роздер би Данка на кусні, коли б тільки мав його тепер у своїх руках.
Тим часом Бенедіто, обмившись у ріці, виліз, одягнув свої обтріпані й полатані штанці і нерішучо став навпроти: не знав, чи не звелить старий іще чогось.
— Іди додому, Бенедіто, — наказав той. — Іди і нікому нічого не кажи. Чуєш?
— Так, Коарасіабо, — поспішно відповів Бенедіто.
Тоді забрав вудку, бляшанку з хробаками і кілька вже пійманих риб і, кивнувши Коарасіабі на прощання головою, побіг мерщій стежкою геть.
Коли муринчик скрився за закрутом доріжки, старий спробував встати, але відразу ж з тяжким стогоном знову опустився на землю. Його права нога, пошкоджена ще при падінні зі Скелі Невороття, тепер була цілком безвладна. Глянувши на неї, Коарасіаба побачив, що вона спухла і набрала зловіщого фіалкового кольору. І аж тепер він пригадав, що, падаючи з Бенедітом зі зламаним деревом, вдарився нижче коліна, після чого нога стала ніби неживою. Коарасіаба сидів і дивився тепер на неї, з такою ненавистю, як на найгіршого ворога. Що ж можна почати з такою дурною ногою? А діяти треба було негайно! Треба було зараз же здоганяти втікачів, щоб не стратити всього!..
Коарасіаба не боявся того, що хлопці скоро знайдуть скарб, але боявся, що вони можуть вдатися до когось по допомогу в шуканні і тоді... тоді... тоді... Коарасіаба вже навіть не пробував додумати, що було б тоді, лиш підліз до свого ціпка і попробував зіп'ятися на ноги при його допомозі. Це йому вдалося, але йти він не міг. Подумавши трохи, зліз з берега у воду і, не випускаючи палиці, попробував плисти. Так було краще, хоч від холодної води нога обізвалася лютим болем. Але Коарасіаба не зважав на це. Тримаючись більше берега і час-до-часу відштовхуючись від дна, посувався помалу вниз з течією до того місця, де припинялися човни.
Врешті доплив.
Обставини сприяли йому: коло причалів коливалися два прив'язані човни, а довкола не видно було ні одної живої душі. Сонце так пекло, що все живе у той час ховалося в захист тіни, або відпочивало по обіді.
Коарасіаба миттю вліз в один з човнів, стиснувши зуби від болю в нозі, відв'язав його і відштовхнувся веслом.
— Тепер я вам покажу, маландри, як вміє мститися Коарасіаба, — промимрив уголос. — О, тепер я вам покажу!..
Коли виплив на широкий водний простір, побачив, що з півночі на виднокрузі з'явилися тяжкі, сталево-сірі хмари...
На водах Парани
Данко сидів при стерні, а Арасі з усіх сил налягав на весла: видно було, що дійсно поспішав.
— Не тримай так дуже проти течії, — наказав Данкові. — Ми мусимо пристати до берега ген аж за тим виступом.
— Ов, то тоді нам тяжко буде вертатися назад! — зауважив Данко.
— А ти ж думав, як? Заробити сто крузейрів не так легко, хлопче...
На таке повчання Данко не мав що відповісти і тому змовчав. Але погляд його упав на поскладані у човні пакунки.
— Що це? — спитав здивовано. — Веземо фоґети й харчі?
— Здається, — вдав байдужого Арасі. — Ті ж кабоклі не вміють навіть доладу хліба спекти. А фоґети... Де ж ти бачив у кабокля[19] весілля без фоґетів?
Данко і на цей раз признав слушність своєму товаришу і більше не розпитував.
Допливали вже до середини ріки, коли несподівано з-за одного з островів виплив їм назустріч другий човен.
— О, Полон з батьком їдуть до Санто Антоніо, — сказав Данко, пізнавши чоловіків у човні.
— Де?! — немов уколений обернувся назад Арасі, що сидів спиною до зустрічного човна. — О, чорт!
— Та чого ж ти лаєшся?! — здивувався Данко.
— Бо не люблю з тими людьми зустрічатися. Всі кажуть, що зустріч з Адемаром і його родиною не віщує нічого доброго.
— Я того ще не чув.
— Але я чув і знаю!
— Дурниці! Як ти можеш в таке вірити?
— Вірити — не вірити, але ти пускай стерно, бо я хочу їх обминути... — із тими словами Арасі почав загребати лівим веслом, скеровуючи човен вниз по течії.
Данкові це все видалося смішним і глупим, але він не сперечався, бо знав, що Арасі, як і всі мешканці Санто Антоніо, є дуже забобонний, і сперечатися на ту тему — значило тільки тратити час.
Але човни все ж таки порівнялися, хоч і на певній віддалі. Молодий Полон пізнав Данка і привітався:
— Ти куди, Данку?
Данко, замість відповіди, показав рукою на протилежний беріг.
— На нашу сторону? — спитав Полон. — Чого?
— Пильнуй стерна, не розпатякуй! — крикнув злісно Арасі. — Також! Знайшли місце посередині ріки на розмови!..
Данко мерщій ухопив за стерно, хоч і не знав толком, що має з ним на цей раз робити.
Човни розминулися.
— Тату, — раптом зауважив Полон, — а вони ж пливуть на човні Антоніо! Ти пам'ятаєш, як цього човна у нього вкрали?
— Е? — здивувався Адемар, приглядаючись до човна. — Не може бути!
— Так, так, — запевняв Полон. — Я ж знаю цей човен! Дивись, он збоку та дошка, що має сучок, подібний до собачої голови. Бачиш?
— Барбарідаде![20] — обурився Адемар. — А бідний Антоніо мало не плакав за тим човном. Треба буде йому сказати... Тримай проти течії, тримай!.. Бачиш, нас уже понесло вниз на добрих пів кілометра...
Тим часом наші мандрівники минули вже устя ріки Амамбаї, що вливалася до Парани з правого боку, минули і той виступ, до якого ніби мали пристати, вже й острів Бандейрантів, який лежав з лівого боку, мав незабаром кінчитися, а Арасі, замість гребти до берега, витягнув весла і почав закурювати.
— Що ти робиш Арасі?! — скрикнув Данко. — Та ж нас течія несе вниз!..
— Ну, й добре, — пакнув димом Арасі. — Я ж тобі казав, що ми маємо пристати нижче.
— Де нижче?
— Ат, не чіпляйся ти до мене! Я знаю, що роблю...
— Але я не знаю! — почав сердитися Данко.
— Ти мені скажи, де той твій кабокльо живе і куди ми маємо плисти?
— О, Боже!.. Ти нудний, Данку, як Аліса... Ну, як хочеш знати, то той кабокльо живе за устям Маракаї.
— Що?! — підскочив Данко. — Аж за устям Маракаї?!! Ти збожеволів, Арасі?! Та до Маракаї від Санто Антоніо є яких тридцять кілометрів дороги! Коли ж ми вернемося додому?
— О, о! Я ж знав, що так буде, — почав кпити Арасі, — і тому відразу не сказав тобі правди, бо ти б не погодився.
— Певно, що ні! Я не можу тепер відлучатися з дому на такий довгий час!..
— А от відлучишся — і нічого тобі не станеться...
— Арасі, — встав Данко, — зараз же завертай човен назад!
Арасі від такого рішучого тону трохи розгубився, але зараз же запанував над собою і почав Данка вговорювати:
— Не роби дурниць, Данку... Ми вже пропливли більшу половину дороги, а ти тепер хочеш вертатися назад...
— Ми ще не пропливли половини дороги!..
— Ат, хто її міряв?! Витягай ліпше другу пару весел і помагай гребти...
— Я кажу — вертай назад!
— Ну, Данку, будь же ти хлопцем, а не бабою!.. Згодилися на роботу, зробили більшу частину, а тепер — назад. Так не робиться. І той борг у Саміра... Мені просто стидно, як подумаю, що то твій тато скаже...
— Ти мене не переконуй, а завертай додому! — не здавався Данко. — Я не буду ночувати поза хатою!
Арасі раптом посміхнувся:
— Як ти хочеш знати, то і я не думаю ночувати поза хатою. Ми вернемося до Санто Антоніо дуже скоренько.
— Яким способом?
— А таким: зять, чи там майбутній зять, того кабокля має моторовий човен і після обіду їхатиме до Санто Антоніо, щоб забрати свого тестя і привезти падре Вісенте на шлюб. І ми тим човном приїдемо за годину.
Данко підозріло подивився на Арасі:
— А чому ж ти це тримав у таємниці?
— Ну, от!.. Хотів тобі зробити несподіванку. Але, коли ти вже такий, то мушу тобі сказати тепер...
Данка, однак, це все не заспокоїло, і він постановив, що, як тільки трапиться якийсь зустрічний човен, що плистиме вгору, — він попроситься і пересяде. Арасі не мав ніяких обов'язків і міг собі плисти до Маракаї, чи за Маракаю, чи навіть залишитися у того кабокля на цілий тиждень на весіллі.
Але, як воно все в таких випадках трапляється, ріка була цілком порожня і ніяких човнів не було видно. Данко, сердитий і на свій нерозум і на Арасі, витягнув другу пару весел і став і собі гребти.
"Як не трапиться зустрічний човен, то хоч до того кабокля скоріше допливемо", — думав з досадою.
Човен, гнаний течією і аж двома парами весел, плив дуже скоро, і Данкові навіть почало здаватися, що справа ще не є такою поганою.
Аж ось і устя ріки Маракая.