Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Попали вони туди цілком випадково, і коли б не падре Вісенте і не вихрищений індіянин Луїз, то і Коарасіаба і Арасі загинули б давно в бразилійських пралісах, а ми ніколи б не змогли на­писати оцієї повісти.

Отже, одного гарного дня падре*, себто отець Вісенте, вертаючись зі своїм провідни­ком Луїзом зі звичайної душпастирської подо­рожі по розкиданих оселях в провінції Мато Ґроссо, що лежить по другий бік ріки Парана від провінції Парана, наткнулися в пралісі на вмираючого індіянина Коарасіабу, біля котрого сидів його шостилітній внук Арасі. Обоє індіяни були дикі і, якщо не втікли перед чужими людьми, то тільки тому, що не мали сили. Коарасіаба був увесь покритий ранами, які ятри­лися і ропіли, а ноги його були подібні до двох почорнілих колод. Арасі був також увесь в струпах та синяках, а до того такий ослабле­ний голодом, такий збідований і виснажений, що навіть не сховався за стовбуром дерева, як це робив завжди, чуючи наближення звіря чи людини. Він тільки зі страхом і розпукою ди­вився на наближення двох чудних, на його думку, людей, що з'явилися з-за гущавини лі­су і, побачивши їх, позіскакували з коней. Ма­лому дикунові, котрий звик бачити тільки на­півголих індіян, чужинці видалися дуже страш­ними саме тому, що були одягнені. Особливо ж страшним видався той, хто мав на собі довгу чорну одежу. Арасі не знав, що це був звичай­ний священичий одяг, а тому подумав, що той чоловік поріс довгою чорною шкірою.

— Не бійтеся, — сказав саме той в чорній "шкірі", — ми — ваші друзі.

Мова його була також якась дивна, і Арасі ледве її зрозумів.

А падре Вісенте, сказавши цю звичайну фор­мулу привіту, скоренько підійшов до майже непритомного Коарасіаби, торкнувся його тут і там і звелів Луїзові принести торбу з медика­ментами. Індіянин миттю виконав наказ, а тоді повернувся до коня, витягнув з другої торби кусень печеного м'яса і подав його малому Арасі.

— Їж, — сказав миролюбно. — їж. Ти, на­певне, голодний.

Його Арасі розумів ліпше, ніж тамтого, "чор­ношкірого", і тому, що Луїз говорив зрозуміліше, і тому що смажене м'ясо промовляло само за себе.

Хлопець дійсно був дуже голодний. Він, як кіт, хижо вихопив м'ясо з рук Луїза і аж тоді сховався за дерево. Жадібно дер м'ясо гостри­ми зубками, з тривожною цікавістю пригляда­ючись, що робить "чорношкірий" з його дідом.

А падре Вісенте розстелив на траві білу церету, розложив на ній свою подорожну аптеч­ку і взявся до роботи. Вправними руками промивав рани на тілі нещасного індійця, прикла­дав масті, заліплював плястрами, перев'язував широкими бандажами. Хворий не протестував і мав такий вигляд, ніби вже погодився і з най­гіршим, що його тільки могло спіткати. А хлоп­чик так зацікавився незрозумілими йому дія­ми чужинця, як рівно ж і тими дивними предметами, які лежали на цераті, що цілком за­був про всяку небезпеку. Йому було дуже сміш­но і дивно, що дід внаслідок таємничої "ворож­би" чужинця ставав чим далі все чудніший, а нарешті виглядав так, як жрець племени у свя­точному уборі.

Але це ще не був кінець. Чужинець поховав розложені речі назад до торби, а тоді щось на­казав тому другому. Той кинувся до коней, ви­тягнув знову з торби якусь незнайому річ і підніс її до уст діда. Дід, на велике здивування Арасі, почав жадібно пити: видно, було щось смачне.

— Лови, малий! — почув він несподівано і побачив, як до ніг йому впав якийсь предмет, кинений старшим чужинцем.

Арасі нахилився, миттю підняв його і поню­хав: пахло дуже добре, а виглядало, як гла­денький бронзовий камінчик. Не довго думаю­чи, хлопець запхав його в уста і прийшов до переконання, що нічого смачнішого за все своє життя не їв. Навіть жирні хробачки і лялечки комах, яких він цілими днями шукав під ко­рою дерев і вважав досі найбільшою в світі лакоминкою, не були такі смачні, як цей "камін­чик".

Облизуючи солодкі уста і пильно слідкуючи за чудасіями, які виправляв "чорношкірий" з його дідом, Арасі забув усяку обережність і тому шарпнувся цілим тілом, коли відчув, що його рука міцно затиснена в чужій долоні.

— Не бійся, хлопче, — сказав Луїз, — і не думай тікати, бо загинеш в лісі. Бачиш, що твій батько (Луїз думав, що Коарасіаба — бать­ко хлопця) хворий і не зможе тебе захистити. Ви з якого племени?

Замість відповіді Арасі закричав диким го­лосом, рванувся з усієї сили і мало не вихо­пився Луїзові з рук.

— Еге! — засміявся той. — Ти індіянин, але я теж індіянин, і від мене тобі не так легко втікти... Ну-ну, не бійся, дурний. Ми тобі нічого злого не зробимо, Я недавно був також таким дикуном, як ти, але тепер, бачиш...

— Луїзе, — увірвав священик, — перекону­вати хлопця будеш потім. Ми мусимо поспіша­ти. Бери малого на коня, а я ось посаджу ста­рого на свого і поїдемо.

— О, падре хоче йти пішки? — запроте­стував Луїз. — Це неможливо!.. Падре возьме хлопця на свого коня, а я... У-а-а-й!!! Ця мала бестія кусається!..

Дійсно, Арасі, відчувши, що силою він не мо­же рівнятися зі старшим від себе індіянином, вдався по допомогу до зубів і протяв ними па­лець Луїза до крови. Однак, і це не помогло. Як і всякий індіянин, Луїз був дуже витрива­лий на біль, і тому не тільки не випустив руки хлопця, а затиснув її ще з більшою силою. Ма­лий дикун був такий зворушливо-смішний у своїй безсилій люті, що падре Вісенте посміх­нувся:

— Я вже лишу тобі честь їхати з цим малим щуриком і приїхати додому без носа, або без ву­ха, — сказав він, сміючись, — а я волію йти пішки... Чекай, палець треба перев'язати.

— Не треба, падре. Це дурниці. Але дійсно, як ми дамо раду з ними обома?.. О, бачите? Старий також, здається, хоче тікати!..

Дійсно, Коарасіаба, що досі лежав непоруш­но, відчувши велику полегшу від прикладеної до ран масти і приплив сил від скріпляючого напою, почав і собі неспокійно ворушитись і підозріло оглядатися довкола.

— Поговори з ним, — сказав священик. — Ти — індіянин, і він тебе скоріше послухає.

Луїз підійшов до Коарасіаби, тягнучи за ру­ку хлопця, який знову почав пручатися і кри­чати.

— Слухай, брате, — сказав до старого, — не бійся нас. Ми тобі нічого злого не зробимо. Хо­чемо взяти вас до себе, поки ви обоє не виду­жаєте.

Коарасіаба мовчав, відвернувши голову вбік.

— Ну, чого ж ти боїшся? — спитав Луїз..— Збирайся і поїдемо. І хлопцеві накажи, щоб не втікав, бо пропаде в лісі. І ти пропадеш, коли не підеш з нами. Щоб жити в лісі, треба бути дужим, ти це знаєш.

Але Коарасіаба вдавав глухого і німого.

— Чому ж мовчиш? — почав нетерпеливити­ся Луїз. — Чи ти походиш з племен, де не знають закону гостинности? Але його шанують всі індіанські племена, і ми також.

Коарасіаба нарешті повернув голову і поди­вився з ненавистю на Луїза.

— Тапуїтіньґи зневажають цей закон, — від­повів глухо. — Вони приходять до наших вог­нищ, як гості, а поводяться, як злочинці. їм мало наших земель і нашого лісу: вони ще хо­чуть усіх індіян повернути у своїх невільників. Я не вірю тобі, бо з тобою також білий тапуя!..

Луїз обурився і здивувався одночасно:

— То ти, може, думаєш, що ми хочемо з вас поробити невільників?!! Звідки ж ти походиш, коли не знаєш, що часи змінилися? Невільництва давно нема, а білі стали нашими приятелями. .

— Грабіжники не можуть бути приятелями, — твердо відповів Коарасіаба.

На це Луїз не мав чого відповідати.

— Послухай, друже, — заговорив тоді свя­щеник невправною індіянською мовою. — Ко­ли грабіжники не можуть бути приятелями, то приятелі не можуть бути грабіжниками. А ми ж показали вже нашу приязнь, то чому нам не віриш?

Коарасіаба скинув руку священика зі свого плеча і звівся на ноги. В його чорних, похму­рих очах спалахнув дикий вогонь, і він блис­кавичним рухом метнув у голову Луїза вели­кий камінь, котрий невідомо коли і як опинив­ся в його руці. Та, видно, був справді обезсилений, а перев'язана в двох місцях рука стра­тила свою меткість, і камінь, тільки злегка черкнувши Луїза коло вуха, впав десь за його плечима.

Луїз кинувся цілим тілом, як від удару, так і від несподіванки й обурення. Його темні очі потемніли ще більше, а на вилицях виступили тверді жовна.

— Ах, — сказав він, — то це ти так відпла­чуєшся за добро?! То це ти так шануєш закон гостинности?!! Прийняв допомогу від нас, їв з наших рук, а тепер кидаєш каменем?!! Добре! Ось маєш свого сина і роби собі, що хочеш.

З тими словами Луїз випустив руку хлопця і пішов до коней.

— Ходім, падре, — сказав умисне по-індіянські, — лишім цих людей на жир диким зві­рям. Вони не тупіси і не ґваранці, на­віть не ботокуди[9]. Вони, видно, походять з племен, які називаються "невдячні дурні". З ними нема що говорити. Ходім!..

— Ти, Луїзе, справді хочеш їх лишити? — спитав священик по-портуґальськи.

— Хай падре не звертає на них уваги і сідає на коня, — відповів Луїз. — Зараз побачимо, що з того вийде...

Падре Вісенте послухав поради і пішов за провідником, навіть не глянувши на Коарасіабу.

Але розрахунок Луїза був правильний. Ста­рий індіянин аж тепер зрозумів, що цих двоє вершників не мали проти нього злих намірів. Він відчув стид за свій невдячний вчинок, а заувага молодого індіянина, що він, Коарасіаба, гірший від ботокуда, обпалила його, не­мов вогнем. До того ж зрозумів, що справді без сторонньої помочі він загине в лісі.

— Куди ж ви тримаєте путь? — спитав не­рішуче, коли вершники вже торкнули коней острогами.

— Навіщо тобі знати? — неприязно відповів Луїз. — Наша путь лежить до нашої оселі, де шанують гостей й де ніхто не кидає в голову камінням за допомогу й їжу...

Коні рушили.

— Стривайте! — скрикнув індіянин. — Я не маю при собі стріли, щоб дати її білому переломити над своєю головою, і не можу по­дарувати йому шкір зонсів*, або намиста на знак дружби. Але я згоден відслужити вам аж через три пори великих дощів, щоб ви не на­зивали тільки мене невдячним дурнем!..

— Ми не носимо намиста, — відповів Луїз, — і нікому не ламаємо стріл над головою. А добро робимо не для того, щоб нам за нього платили працею. Коли хочеш, можеш їхати з нами і будеш нашим гостем, поки не одужаєш і зможеш дійти, куди йшов. А не хочеш — ли­шайся онсам* на вечерю...

Коарасіаба завагався, але, бачучи, що чужин­ці таки їдуть, врешті рішився:

— Добре, — сказав нарешті, — я поїду з ва­ми.