Комунарові.
— А знаєш, що Комунар мій прадід?
— Знаю. Ти мені сто разів про це казав. Ти швидше давай про те, про що обіцяв.
Я почав розповідати Сашкові про все, що сталося. Він, видно, не знав — вірити мені чи ні. Спершу не вірив, це я бачив, бо він не дивився на мене, а одводив очі вбік. Потім почав вагатися. До того ж він побоювався мене знову розсердити, тому, певне, й сказав, що вірить. Але додав:
— А може, це тобі все наснилося? Га, Мишку?
— Наснилося?! А куди ж тоді подівся наш оригінал?
Тут я прикусив язика, бо й собі згадав, як дід, мов на зло, попалили хмиз. Але про це я не став говорити Сашкові, бо тоді вже точно не повірить, що то я просто прогавив оригінал. А про прадіда Комунара навмисне вигадав, аби викрутитися.
— А що, оригінал і справді зник?
— Зник! Ясно тобі? Тільки гляди, не кажи нікому,— попередив я.— Нехай це буде наша таємниця: моя, твоя та мого прадіда. Ану, їж землю, що нікому не скажеш!
Сашко спершу огинався, а далі відколупнув крихту землі і з'їв. Щоб я був певен: триматиме язика за зубами.
Тепер я ходжу до школи чи зі школи тільки навпрошки — через Комунарів парк. Коли нікого поблизу немає, я киваю головою і посміхаюся до свого прадіда, навіть трохи підморгую йому, нагадуючи про нашу таємницю. І він так само непомітно для інших киває і посміхається мені у відповідь. От хоч вірте, хоч ні!
А за алгебру ми з Сашком таки взялися. Ну… п'ятірок ще не заробляємо, зате ж і двійок — жодної!
Ну хоча б цьому повірите?
Джерело: Лариса Письменна. Як Вовк був Невовком: Казки.— К.: Веселка, 1988.