Я, Сашко та мій молодий прадід

1. Лист у майбутнє

По правді кажучи, ми з Сашком і самі гаразд не знаємо — ким станемо. Бо нашої професії ще немає на світі. От немає — і все! Хіба міг мріяти мій батько змалечку (вже не кажу про діда чи прадіда) про те, щоб стати… е-е… ну, приміром, космонавтом? Ні. Космонавтів тоді не було. Проте ми з Сашком вирішили: заки виростемо, то й професію для нас винайдуть таку, щоб обом була до душі. Нам же до душі така професія, де було б менше математики, особливо алгебри. Ох, ця алгебра! Учора ми цілий вечір морочилися з задачею, від якої позіхати хочеться. Подумайте самі: "У двоцифровому числі одиниць у два рази більше, ніж десятків". Ну й нехай собі буде, кому воно потрібне? Але ні, ви повинні змикитити, що: "Коли до цього числа додати 36, то дістанемо двоцифрове число, записане тими самими цифрами". І от, хочеш чи не хочеш, а мусиш шукати, ніби без того двоцифрового числа не можна прожити. Ми з Сашком пошукали-пошукали та й не знайшли, бо по телевізору саме передавали цікавий фільм. Ну, звісно, обоє "прокаталися на парі", тобто схопили по двійці…

Зате ми з Сашком любимо історію. Історія — це таки наука, одні імена чого варті! Коперник — чуєте, як звучить? Галілео Галілей! Джордано Бруно! Життя Джордано Бруно можна читати, мов казку, стільки яскравих було в ньому подій. Це вам не двоцифрове число. А перед тим, як Джордано Бруно інквізиція спалила на вогнищі, він промовив такі слова, що ми з Сашком їх напам'ять завчили:

"Оголошуючи мені вирок, ви тремтите від страху більше, ніж я, що йду на вогнище!" Еге, такі слова може сказати тільки найславетніша людина. У нас з Сашком самі п'ятірки з історії! Може, нам треба стати славетними істориками, якщо до того часу не винайдуть якоїсь цікавішої професії. Правда, Сашко трохи сумнівається — чи пощастить нам стати славетними, а я так ні! Тільки треба, не відкладаючи, вже зараз готуватися, щоб прославитися. Сашко погоджується, але не знає, що для цього потрібно. А голова на плечах для чого? Шапку носити чи міркувати? Ну от, я й надумав.

Ми з Сашком живемо в селі Степанівцях. Зараз наше село звичайне — таке, як і інші села, а через кілька тисяч років воно може стати не звичайним собі селом, а археологічними розкопками. І саме тому, що зараз наші Степанівці звичайне село, люди майбутнього по ньому зможуть дізнатися, які ж то у наш час були звичайні села. Хіба не так?

А що треба зробити, щоб люди майбутнього про нас дізналися? Ну, звісно, будуть різні книжки, а може, вже й книжок не буде, а хитромудрі кібери відповідатимуть на все, про що б їх не спитали. Але це буде інформація, а не оригінальний документ (ми з Сашком кінчаємо шостий клас і дещо на цьому тямимо!). Ні, нам треба, щоб про наші Степанівці до людей майбутнього дійшов саме оригінал! І ми вирішили такий оригінал зробити.

Довго морочилися, але таки намалювали карту нашого села, нічогісінько не оминули й написали про все, що є в Степанівцях. Якщо люди майбутнього не схочуть читати, то їхні кібери неодмінно прочитають! Але людей у Степанівцях багато, хіба ж про всіх напишеш? Тому ми вирішили написати тільки про себе, бо хто ж краще за нас про нас знає? І оцей лист у майбутнє — то вже справжнісінький оригінал. Потім ми загорнули оригінал у поліетиленову плівку і той пакуночок добре обмазали зверху парафіном, півсвічки на нього розтопили. Тепер ми певні, що наш оригінал пролежить аж доти, доки його не знайдуть люди майбутнього. Ото тільки ніяк не могли вирішити — куди той оригінал заховати, щоб його ніхто не знайшов раніше, ніж треба. Бо, кажучи по правді, ми таки перехвалили себе. Та й хто б став, пишучи в майбутнє, перераховувати свої гріхи чи переказувати дорікання математички за трійки, а то й двійки з алгебри? Тому зрозуміло, що нам аж ніяк не хотілося, аби наш оригінал прочитали люди, котрі добре нас знають. А за кілька тисяч років — хто там перевірить, чи справді ми були такі розумні.

У Степанівцях будують новий Палац культури, бо старий клуб тісний. А наш голова колгоспу Іван Микитович любить, щоб у нас усе було краще, ніж у сусідів. Вже фундамент під новий Палац культури почали мурувати. От ми з Сашком і вирішили тихцем заховати наш оригінал у той фундамент. Збудують Палац, ніхто не знайде, аж поки в майбутньому не відкопають. Але для схову потрібна хоч якась шпарина, а ми поки такої шпарини у фундаменті не назирили. То я тимчасово й сховав оригінал в кутку двору під купою старого хмизу. Я знав, що хмизу мати не займатимуть, бо до нас недавно провели газ. Іван Микитович каже, що цілий рік не спав і не їв, поки не домігся, аби в село провели газопровід, щоб у кожній хаті була газова плита. Не знаємо, чи їв він, чи ні, а газ таки є!

2. Ми посварилися з Сашком

Але сьогодні ми з Сашком посварилися. Бовкало язикате! Ні-ні, про нашу задумку з листом у майбутнє Сашко нікому нічого не сказав, але надто вже він дражнитися любить. Цукерками його не годуй, а подражнитися дай, такий дурний у нього характер. А ми ще й понаписували в оригіналі про нього таких хороших слів, що люди майбутнього подумають, що після мене Сашко був найкращий у світі хлопець.

А вийшло так. Мене звати Мишком, а діда мого Михайлом Петровичем. Дід у нас веселі такі, дарма, що одна нога на протезі — на фронті ногу втратили, а завжди люблять шуткувати. Розповіли мені, як їх, ще малим, дражнили. Я й розказав про це Сашкові. А Сашко: "Це й до тебе підходить, бо й ти Михалко". І став гасати на перерві та горлати: "Михалку, засвіти скалку, та піди до льоху, та набери гороху!" А за Сашком інші підхопили дражнилку. Я розсердився. "Покинь,— кажу,— бо я не те, що з тобою перестану дружити, а й з оригіналу викреслю!" Сашко злякався, і радий би вже припинити, так хлопці дражняться, а їх з оригіналу не викреслиш, бо їх там немає.

Сердитий і ображений, пішов я зі школи додому, а мені вслід:"Миха-а-лку, засвіти скалку…" Тьху! Я навіть вулицею не схотів іти, а майнув навпрошки — через парк Комунарів. Огорожа там зовсім низенька я її перескочив. Іду сам-один, дерева навколо молодим листом шелестять — гарно, і ніхто не дражнить. А в центрі парку — пам'ятник Комунарові. І той Комунар, щоб ви знали, не хто інший, як мій ріднісінький прадід! Дід моєму батькові й батько дідові. Але хоч і прадід, а на пам'ятнику він зовсім молодий…

Я знаю, що колись давно, ще дід маленькі були, мій прадід був комунаром. Бо тоді в Степанівцях була комуна. Ви знаєте, що таке комуна? Ну… це ніби такий колгосп (справжніх колгоспів по селах ще не було), тільки в комуні всі жили разом. На цьому місці, де зараз парк, поміщицький будинок стояв, великий, мабуть, завбільшки такий, як наша лікарня. Ото цей будинок комунари відремонтували й оселилися в ньому. Та однієї ночі якийсь лиходій узяв та й підпалив комуну. Мій прадід кидався в самісінький огонь — рятувати людей,— адже він сам ту комуну організовував,— і загинув. Тепер на цьому місці — парк Комунарів, а в центрі парку — прадіду пам'ятник. Дуже гарний. Раніше тут стояло невелике гіпсове погруддя, але Іван Микитович вирішив поставити пам'ятник у повний людський зріст, і не гіпсовий, а бронзовий. Коли приїдете в наші Степанівці, то самі побачите, ще й табличку прочитаєте. Там, правда, не написано, що Комунар мій прадід, зате прізвище в нього і в мене однакове.

Підійшов я до пам'ятника, дивлюся. І спало мені на думку, що, напевне, нудно отак непорушно стояти — день і ніч, і в спеку і в негоду. Чи пам'ятникові байдуже?

І тут сталося таке… знаю, що ви не повірите, але я кажу правду: раптом почув, як стиха озвався до мене мій прадід:

— Твоя правда, хлопче, знудився я стояти непорушно. Але нічого не вдієш, бо тепер я пам'ятник.

Я спершу злякався, але у прадіда був такий щирий голос, що мій страх відразу розвіявся.

— Авжеж,— відказую,— ще й як можна знудитися. Але ж не годиться вам, дідусю-прадідусю, ходити. Та й наш голова колгоспу Іван Микитович як побачить, що пам'ятника на місці немає, він таке здійме!

І ми з прадідом тихенько зітхнули.

— А знаєш, друже,— каже мені пошепки прадід,— сьогодні вночі я можу трохи пройтися. Всього одну годину — від першої до другої ночі. Кожному пам'ятникові на світі припадає така година, сьогодні вона припала мені. Село буде спати, і ваш Іван Микитович турбуватися не стане. А дуже я хочу пройтися нинішніми Степанівцями, подивитися, яким стало моє село.

— Тож, дорогенький дідусю-прадідусю, я, коли хочете, проведу вас куди скажете і геть-чисто все вам покажу! Тільки сон у мене дуже міцний, боюся, аби не проспати.

— Не бійся, я тебе сам розбуджу. А чому ти називаєш мене дідусем? Мені ж усього двадцять чотири роки.

— Бо я ваш правнук Мишко. От щоб мені крізь землю провалитися, коли брешу!

— Мишко… Мого сина теж звали Мишком. Тоді йому було всього три роки…

— Так то ж мій дід! Їх Михайлом Петровичем звуть. Тільки вони вас не пам'ятають.

— Де вже йому пам'ятати. Не називай мене дідусем, бо я за життя не встиг постаріти.

— А як же мені вас називати, діду… тобто.. кхм… кхм…

— Називай мене як усі — Комунаром. Ну, а тепер біжи, Михасю, до побачення.

Розмовляли ми з прадідом півголосом, тому я певен, що ніхто нашої розмови не міг почути. Звісно, якби ми з Сашком не посварилися, я б про все відразу йому розповів. Навіть разом пішли б показувати прадідові наші Степанівці. А так — дзуськи! От візьму й таки з оригіналу викреслю, щоб не дражнився. Треба про це порадитися з прадідом.

Вже хто-хто, а він порадить.

3. Дивовижна ніч

Як я не кріпився, а все ж заснув. Бо зі сном як із волом: борися не борися, а все марно. І проспав би ту годину ночі, якби мене не збудила чиясь тепла рука. Я спершу подумав, що то мамина, у них рука також тепла, але коли розплющив очі, то в півтемряві (з вулиці у вікно світить ліхтар) роздивився, що біля мого ліжка стоїть… стоїть… Ні, тут я помилитися не міг: біля мене стояв мій прадід. Тільки не бронзовий, а живий, як усі люди.

— Ну то як, Мишко, не передумав провести мене нашим селом?

— Ой, що ви! Це я — передумаю?!

Я так зрадів, що мені аж віддих перехопило. А ви б на моєму місці не зраділи б? Адже прийшов сам Комунар, і не бронзовий, а живий! Мій рідний прадід Комунар!

— Добре живете,— схвалив прадід, озираючи нашу нову хату.

Ми навшпиньки, щоб ніхто не почув, попрямували до дверей.