Учорашньому пролетарію, який обзавівся квартирою, машиною і дачею, вже є що втрачати, і він вже не ворог капіталізму. Навпаки, цей лад йому подобався, бо він дарував йому особисту свободу і можливість самому стати заможним. Навіть на зорі становлення соціалізму бідняк, який набував статусу партійного боса, чиновника, старшого офіцера, депутата, керівника підприємства, тощо, – зразу ж "перероджувався" на уповноваженого державою "експлуататора". В СРСР таких називали "переродженцями" і, про всяк випадок, розстрілювали. До речі, зникло й саме поняття "експлуататор": це місце впевнено зайняв термін "роботодавець".
Відпрацьовуючи свою економічну теорію, Маркс зосередився на створенні додаткової вартості як засобу експлуатації людини людиною. Взаємодія попиту і пропозиції, мінливість споживчої вартості під впливом вподобань споживачів, моди, реклами, доступності до придбання і наявності грошей; психологія виробника і покупця, монетарна політика держави, її протекціонізм і торговельні обмеження – усе, що насправді формує економіку домашніх господарств і компаній – залишилися поза увагою економіста Маркса.
Проголосивши соціалізм як суспільство, в якому від кожного вимагається "згідно його спроможності, а надаватиметься за потребою", автор теорії і його послідовники нічого не запропонували стосовно методу вимірювання цих розпливчастих понять. З'ясувалося, що як спроможності так і потреби у кожній людини різні. Вихід знайшли в тому, щоб призначати їх директивно. Відомо, наприклад, як вирахували трудову спроможність шахтаря: відібрали наявного "чемпіона" з видобутку вугілля (Олексій Стаханов), тимчасово створили йому найсприятливіші умови праці, забезпечили усіма необхідними засобами, і на базі його досягнень встановили норму виробітку для усіх інших шахтарів, незалежно від їх індивідуальних здібностей і конкретних умов праці.
Для обрахування вартості труда, затраченого на виготовлення певного товару, були вигадані словесні сурогати "нормогодина" і "трудодень", які аж ніяк не були пов'язані зі споживчими цінностями цього товару, а лише примітивно віддзеркалювали тривалість виконання роботи. У підсумку у реальному житті така практика призвела до банальної зрівнялівки як у праці, так і у споживанні. Заробітна плата інженера, майстра і слюсаря-сантехніка були однаковими. Норми виробітку, тарифні ставки і оклади встановлювались згідно "Єдиного тарифно-кваліфікаційного Довідника професій і робіт", складеного у Москві і чинного для усіх виробництв і територій Союзу. На заводах існували "відділи труда і заробітної плати", які щоквартально переглядали норми виробітку у бік збільшення і "зрізали" розцінки, не зважаючи на відсутність технічних інновацій. У відповідь, робітники, щоб не втрачати заробітну плату, штучно підвищували продуктивність обладнання за межі його технічних можливостей на шкоду якості.
Гасло "Труд є справою честі, доблесті і геройства" виявилось наругою над трудівниками. Передовиків виробництва і переможців соціалістичного змагання заохочували подяками, грамотами, орденами і медалями, але вони, як і увесь загал, від директора до охоронця, насправді бажали лише підвищення заробітної плати. "Вони роблять вигляд, що платять, а ми робимо вигляд, що працюємо", – такою була реакція працівників на систему оплати їх труда.
Більшість робітників ненавиділи свою роботу і мріяли якнайшвидше вийти на пенсію. Пенсіонери казали: – "хоч пенсія і мала, зате я нічого не роблю". Насправді, низька заробітна плата стала наріжним каменем соціалістичної економіки. Панувала теорія, що збільшення заробітної плати в одній сфері, неодмінно відгукнеться її зростанням в усіх інших галузях народного господарства, і це спровокує глобальне зростання цін на усі види товарів. Водночас, у зв'язку з нестачею у магазинах товарів, що користувалися попитом, у населення з'являться "зайві" гроші, не підкріплені товарною масою. Інфляція ж при плановому веденні господарства вважалася неприпустимою, бо ставила під сумнів базові засади соціалістичної системи.
Насправді, соціалістична система перерозподілу матеріальних благ у суспільстві і, перш за усе, заробітної плати працівникам виробничої сфери, стала головним фактором, що перешкоджав виготовленню доброякісної, конкурентоспроможної продукції. Гасло "від усіх за спромогою, – усім за знадобами" виявилось абстракцією, що не мала нічого спільного з практикою, з простої причини: людство не винайшло адекватної одиниці виміру ані першого, ані другого. Спроби міряти труд часом, витраченим на виконання тієї чи іншої роботи, годилися для примітивних робіт, таких як копати ґрунт, застаріли, адже від моменту, коли Маркс сформулював свою теорію, запанували високі технології, з'явилися сотні нових професій радше інтелектуальних ніж фізичних. Виявилося що дуже важко нормативно зіставити труд ливарника, оператора верстату CNC, коваля, електрика з контрольно вимірювальної апаратури, інженера-конструктора, бухгалтера, начальника цеху, чорнороба і програміста, балерини і митця, щоб воно вийшло справедливим. Були створені системи стимулюючих коефіцієнтів і надбавок, різні положення преміювання; на підприємствах існували цілі відділи труда і заробітної плати, трудилися десятки нормувальників, але виконавці робіт поголовно залишалися невдоволеними своєю платнею, оскільки вона не покривала навіть базові потреби людини, такі як харч, житло і одяг. Усе інше – житло, автомобіль, путівка на відпочинок – надавалося лише за багаторічною чергою. Наприклад, квартиру можна було очікувати п'ять, сім і більше років, і надавалася вона не у власність, а лише для використання; тож не могла бути переданою у спадок дітям, чи іншим родичам, і при відсутності спадкоємця поверталася у державну власність. Мало хто наважувався будувати власний дім, оскільки будівельні матеріали у роздрібну торгівлю не надходили зовсім. Автомобілів у вільному продажу не було. Закордонні поїздки обмежувались країнами Соціалістичної Співдружності і надавалися окремим працівникам за профспілковими путівками. Життєві потреби людей визначалися у директивно-нормативний спосіб, за яким, наприклад, джинси вважалися непотребом, який взагалі не личив радянській людині і тому не планувалося для пошиття.
Якою ж має бути реальна зарплата заводського працівника? Легендарний промисловець, один з перших виробників автомобілів, Генрі Форд вважав що "людина, яка приходить зранку на роботу з відчуттям, що незалежно від того, скільки вона віддасть сил, це не принесе їй достатньо для підтримання достойного рівня життя, не зможе добре виконати свої робочі обов'язки. Вона стурбована й занепокоєна, і усе це негативно позначається на її праці. Бізнес, який платить низьку заробітну плату завжди у небезпеці.
Якщо ви очікуєте від людини віддачі часу і енергії, то зробіть її зарплату такою, щоб вона не мала фінансових проблем. Наші прибутки після виплати гарної зарплати засвідчують, що платити гарну зарплату є найвигіднішим способом ведення бізнесу".[26]
Натомість комуністи з метою підняття продуктивності праці без підвищення заробітної плати застосовували до робітників ідеологічні ін'єкції у мозок на кшталт "спершу думай про державу, а вже потім за себе". Від моменту захоплення влади вони заходилися переробляти населення в дусі самопожертви на користь "колективної" справи. Виховання "нової" людини комуністичної свідомості було проголошено другою після побудови матеріально-технічної бази комунізму найважливішою задачею радянської держави. Створювалися спеціальні навчальні заклади комуністичного виховання; нав'язливо розповсюджувався "Моральний Кодекс будівника комунізму"; на спеціальних зборах організовувались прискіпливі обговорення особистої поведінки співробітників; просування по службі здійснювалось на основі політичних характеристик; засоби масової інформації, література, мистецтво, театр, кіно, пісні і танці – усе слугувало пропаганді і цензорувалося.
Для того, щоб знизити плинність кадрів, підвищити трудову дисципліну і якось заохотити робітників до продуктивної праці соціалістичні підприємства будували житло, утримувати санаторії-профілакторії, дома відпочинку, дома культури, парки відпочинку, дитячі садочки, стадіони, спортивні зали і споруди. Витрати, пов'язані з будівництвом і утриманням таких об'єктів фактично здійснювались за рахунок обігових коштів підприємств і підвищували ціни виробів. Водночас на впровадження новітніх технологій і технічне переозброєння засобів не вистачало. Суттєву частку розходів на соціальну сферу бухгалтери відносили на собівартість виробів за статтею "накладні витрати". Тому при переході на ринкові відносини фактор ціни став каменем спотикання на шляху укладання реальних контрактів з європейськими партнерами.
Науково-технічний прогрес на заводах здійснювався окремими раціоналізаторами і винахідниками. При повному застої наукової думки академічні і галузеві інститути рапортували про свої неймовірні здобутки. Водночас заводи тримали власні багатолюдні конструкторські і технологічні відділи, бюро і навіть інститути, які впроваджували несуттєві удосконалення виробів і технологій, змальовані з іноземних зразків. Спеціалісти цих підрозділів – дипломовані інженери і науковці – отримували таку ж саму мізерну заробітну плату як і робітники, і так само не були матеріально вмотивованими до інноваційних досягнень. Якщо якийсь талановитий спеціаліст подавав високоефективну раціоналізаторську пропозицію, або й заявку на винахід, до нього зразу ж "примазувалась" низка начальників різного рангу і, зрештою, автор отримував якусь мізерну винагороду.
Найслабшою ланкою машинобудування і металообробки стала низька якість продукції, бо платили не за якість, платили за кількість. Керівники проектних організацій били себе в груди: "наше – найкраще у світі! Маємо унікальний винахід, що не поступається кращим іноземним зразкам, але значно дешевший".