Сон здолав, коли у вікнах почало світати. Лише тоді забувся-завмер на якусь годину.
Збудив голос лісника Івана:
– Ей, хазяїне, хватить спати, день вже настав, виходьте на подвір'я, приймайте гостей!
Іван привіз сала, борошна, картоплі, цибулі, цукру, солі та ще всякого різного, такого, аби їсти й без якого не обійтися в господарстві – каструлю, сковороду, сокиру, ножа. Не пожалів покласти на підводу цілі лантухи з необхідним для життя в лісі.
Лісник заніс привезене до хати, запропонував разом зготувати сніданок. Віталій Петрович радо згодився, бо їсти захотів так, що на очі не бачив. На пательні скоро смачно зашкварчало сало перемішане з картоплею та цибулею. Снідали розмовляючи.
– Як вам перша ніч? – запитав у Бріленчука лісник. – Не замерзли?.. Лячно було?
– Спочатку замерз трохи, думав місця не знайду, шоб нагрітися, дим сильно мішав – грубка диміла, мислі різні в голову лізли – страхітливі, але потім тепло пішло від грубки, дим розвіявся, вдалось заснути. Тепер, наївшись, та у вашій компанії, взагалі добре стало. Не знаю, як вам і дякувати, чим відплатити за добро. Боржник я ваш – навіки.
– Не переймайтесь цим. Ви мені колись – я вам зараз, шо ми – не люди?.. Якби тільки все вийшло у вас, був би радий. А про боржника забутьте, не згадуйте більше. Мені недавно місцевий вчитель дешо про боржника розповів. Він помітив, ніби завжди так відбувається в нашому житті: коли позичальник іде шось просити до когось, то готовий йому руки цілувати, а коли отримає бажане й настане час віддавання, то стає частенько ворогом йому, забуває про отримане благо, починає відноситися з неприязню до свого благодавця. Почуття боргу робить людину залежною, давить на її свідомість, не дає жити спокійно, людина стає наче прив'язаною до благодійника, почувається трішки його рабом. Цій людині хочеться якомога швидше звільнитися від своєї залежності. Коли ж отримане позичальник віддати не може, або не хоче, він свідомо чи несвідомо починає винуватити у своїх негараздах того, кому нещодавно не знав, як дякувати. Вчитель каже, шо цей неписаний закон може розповсюджуватися навіть на дітей і батьків, створює протиріччя між ними, веде до конфліктів.
– Ого! Який ваш вчитель уважний і грамотний, як гарно підмітив! Я з таким не раз стикався, не раз на свої очі бачив, але ніколи не думав, шо так можна сформулювати, аж у суспільний неписаний закон викласти. Але є в цьому рація, точно є, згоджуюсь!
– Приємно чути! А знаєте який вихід із цього становища?
– Ні.
– Дати й забути!
– Хіба таке завжди можливо?
– Ну, хоча б, коли можливо. От, як у нашому з вами випадку. Я хочу, аби ви не почували себе боржником. Мені люди теж часто безкорисно помагали, то ж прийміть мою невеличку допомогу в якості подарунка і живіть на здоров'я.
– Щиро дякую! Дуже і дуже вам вдячний!
– Не спішить дякувати, ше хто його знає, як воно вийде. У нас тут поговірка ходить для цього випадку: "День хвалять ввечері".
Коли Іван від'їхав додому, Віталій Петрович взявся до роботи. Став прокладати у снігу стежки навколо хати. Оскільки лопати не мав, лісник не додумався привезти, то наламав березового гілля, зробив щось схоже на великого віника. Обв'язати березове гілля прийшлось гнучкою лозою. Таким знаряддям мести сніг було важко й незручно, віник часто розпадався, однак, помалу стежки стали виднітися. В роботі стало значно тепліше й веселіше, відганялися тягучі думки, з'явилася потрібна людська зайнятість, заповнилось бажання бути при ділі, до чогось приткнути себе, аби не відчувати неприкаяним. Махаючи віником Бріленчук дійшов висновку: побороти одинокість і душевну тягучість можна працею. З цього часу він весь час старався знайти собі якесь заняття, щоб не сидіти без діла.
За роботою нового лісового жителя здивовано споглядала зграйка червонястих снігурів, яка примостилася на старій груші. Засніжене дерево стало нагадувати новорічну ялинку з яскравими прикрасами. Вони, снігурі, хоч і птахи, однак, те ж цікавість бере, хочуть подивитися-насититися новизною: що трапилась у лісі. Може потім рознесуть про побачене між співмешканцями, здивують їх. Хто ж такого не хоче з живих істот?
Птахи прилетіли до лісової хати подзьобати насіння бур'яну, що виріс на запущеному городі, а тут димом обдало, теплом, людським духом. Гості якусь мить роздумували опускатися додолу чи ні, а потім сполохано знялися, вирішили не ризикувати, не звикли до таких різких рухів, які видавав господар хатини.
На вечерю Віталій Петрович здумав зварити супу. Не знайшов, де взяти води, обійшов довкола обійстя, ні колодязя, ні якоїсь водойми поблизу не помітив. Змушений, як і вчора, розтоплювати сніг. Зважив, що криниця все ж має десь бути, не міг же попередній хазяїн обійтися без неї. Мабуть, снігом присипана.
Суп вийшов їстівним, хоча не так смачним, як гарячим. Вода, картопля й мука склались у густе вариво. "Козацька саламаха, ледь не щоденна їжа на Січі", – з іронією подумав Бріленчук. "Тільки картопля лишня, не було її в козаків". Віталій згадав, що читав про таку їжу в якогось історика, здається в Миколи Костомарова.
Криниця знайшлася віддалік од хати, під лісом, ховалася від очей за першими деревами. До води глибоченько, метрів зо чотири, відра й ланцюга до нього, аби набирати воду, не було. Правда, саме відро на хазяйстві малося – привіз лісник, але як ним воду зачерпнути?.. Віталій довго ламав над цим голову, адже сніг може розтанути ближчими днями, тоді без води не протягнеш. Потрібно терміново щось придумати. Спочатку замислив опустити в колодязь стовбур дерева з довгими сучками замість щаблів. По них можна залізти в колодязь і набрати води. Проте коли приступив рубати стрункого граба, змінив своє рішення. Прийшла раптово нова думка. Навіщо лізти в колодязь, ризикуючи там зісковзнути-звалитися, якщо можна причепити відро до довгої тички й так опускати до води. Потім тягнути-піднімати тичку вверх – і буде результат. Однак знову перешкода. Чим прив'язати до тички відро?.. Хоч би якась мотузка трапилась на очі, або дроту кусок. Передивився все і скрізь – нічого подібного, хоч стій і плач. Пробував лозиною скріпити – не виходило, з таким кріпленням міг і цінного відра позбутися. "Скільки то людині всякої всячини потрібно, щоб вижити. Здавалося б така дрібниця – мотузка, а ти бач без неї не обійтися. Якби цвяха мати – зробив би крюка на кінці тички…", – роздумував про себе Віталій Петрович. Проте, як і в адвокатській практиці, рішення прийшло немов само по собі, а точніше з чогось одного випливало інше. Стовбур дерева немов указав на тичку, а думка про цвях і крюк підказала вирубати тичку з таким сучком на кінці, щоб відро трималося, мов на крюку, й не спадало. В роботі Бріленчук оцінив значимість сокири. "І шоб я робив без неї?.. Як би обійшовся?.. Шо не кажи, а сокира один із дуже важливих винаходів людини". Роздуми про сокиру перекинулись до недавно покинутого життя. "А в місті про сокиру й не згадуєш, там зовсім інше життя… Де тепер те місто?.. Чи вдасться повернутися до його комфорту?.. Цікаво: згадують там мене?.. шукають?.. а може вже й забули?.. Ех, доля! Так вляпатися!".
Після кількагодинного мудрування вдалося витягти першої води, отримати задоволення від свого винаходу, від знайденого вдалого рішення. Ще ніколи до цього Бріленчук не тратив стільки свого часу на нібито просту справу, але ця маленька перемога розуму окрилила його.
Наступним невідкладним завданням було – прочистити димар. Напевно, там набилося сажі, тому й тяги в грубці немає, тому й диму в хату набивається. Завдання не з легких. Як вилізти на дах?.. Драбини не знайшов, змайструвати її нема з чого, якби гвіздків кілька – було б інше діло, а так – потрібно добре покумекати, що його робити. Знову виручила сокира й стовбур зрубаного дерева з довгими сучками замість щаблів. Тільки таким чином можна замінити драбину.
Віталій приставив стовбур до причілка хати, прийшлось добре повозитися, аби його підняти та встановити так, щоб більш-менш тримався, щоб можна було лізти по ньому на дах. З першого разу, як часто буває, не вийшло – тонкий сучок не витримав ваги тіла, зломився. Бріленчук з'їхав-гепнувся до низу, од забиття виручила куча снігу, а то б і не піднявся. Прийшлось міняти стовбур, вибирати товщий. Знову рубати, тягти його з лісу, знову старанно встановлювати до причілка. З великими зусиллями добрався комина, ніби й висота невелика, а страшнувато, ноги тремтять від боязні звалитися й від незвичної напруги. Ще й слизько від снігу під ногами, прийшлось на карачках лізти. Всередині димаря знайшов старе покинуте пташине гніздо, акуратно дістав його звідти, потім шурував в цегляному отворі кострубатим дрючком, поки сили вистачило, але, здається, таки сажу здебільшого збив донизу, залишалося вигребти її зі "свинки" внизу комина, де були прилаштовані маленькі дверцята. Цілий день провозився з димарем та сажею, вимазався в чорну кіптяву, ледь відмився-відчистився. Наробився-втомився, на силу до ліжка добрався. Вечеряти не схотів, від втоми спав, мов убитий, навіть снів не бачив.
Віталій Петрович став досліджувати-вивчати довколишню місцевість. Хотілося знати, де і що по-сусідству, чим можна поживитися, що використати у повсякденні. На віддалі двадцяти хвилин ходу знайшов ні то озерце, ні то болото невеличке. Стояло ще в льоду, спало під снігом, навколо було неначе обгороджене сухим високим очеретом. З одного краю чорніло великою проталиною, яка не взялася кригою, видно було, як тут било, пускало легенькі круги, незамерзаюче джерело. Бріленчук зацікавився проталиною, темна вода притягувала до себе. Зачерпнув жменею воду, спробував на смак. Смачна! Вдивившись у глибінь, помітив зграю окунців, які дражнили своїми червонястими боками. Якби вудку, може й спіймав би, була б свіжа рибка до столу, а так, тільки подивитися-помилуватися вийшло, позаздрити приті та волі окунців.
Якщо немає вудки, то може вершу вдасться змайструвати. Он лози скільки хочеш, можна оберемками носити. В пам'яті залишилось: колись у глибокому дитинстві бачив, як дід Трохим вершу плете з лози, сидячи в хаті коло вікна, розповідаючи малому Вітасю різні небилиці. Дідові оповіді часто згадувались, а от його плетіння, як то він з тою лозою управлявся, в голові не затримались.