І одночасно слухати радянську пропагандистську телепередачу "Програма час", щоб бути в курсі всіх новин, які були потрібні радянській людині, аби вона була радянською.
Сусідом по ліжку в мене – білорус Кирил. До армії він працював ветеринаром і звик їсти багато, ще й м'ясного. Солдатська їжа для нього недостатньо мала й неприваблива більше, ніж іншим. У Кирила трохи зайвої ваги, вайлуватість. Через це він скрізь не встигає.
Зранку після підйому потрібно заправляти ліжка. Ця заправка пруським солдатам, яких вважають взірцем муштрування, і не снилася. Все потрібно вирівняти по вірьовці – полоска в полоску, подушка в подушку, ліжко в ліжко. І якщо хоч десь у цілій казармі лінія буде кривою, то все летітиме шкереберть від сержантського чобота. А після відбою, замість сну, буде для всіх довге тренування – як правильно й швидко вміти ліжка заправляти.
Для особливого форсу на одіялах відбивали за допомогою табуретки й одежної щітки кантик, аби вигляд був, неначе його напрасували, і щоб кожне заправлене ліжко стояло ніби в строю, немов ми самі.
Я, як міг, допомагав Кирилу, бо через нього карали весь наш взвод. Особливо помагав відбити клятий кантик, який ніяк не виходив рівним у Кирила. Часом ділився з ним шкоринкою хліба. Той був мені дуже вдячний. Проте, коли одного разу нас вкотре за нього покарали і я накричав на нього, обізвав неповоротким телепнем, Кирил тут же відповів:
– Гаваріла мнє мама, нє связивайся с хахламі!
Я ледь не впав від таких слів, бо прізвище мого сусіда: Кирилюк. Мабуть, його мама зійшлася з таким собі Кирилюком, із яким згодом шклянки побила й зненавиділа, нелюбов свою перенесла на всіх українців.
Але коли ти з сусідом кожен день біжиш, ходиш, їсиш, спиш, то не до обід-образ. Через хвилину ми тільки сміялися з тої перепалки. А я при першій нагоді, коли Кирилу було сутужно, й треба була моя допомога, доставав його тою знаменитою фразою, як вчила його мати не зв'язуватися з хахлами. Та все казав-шпиняв:
– Після армії поміняй, чувак, прізвище на Кирилов чи Кирилевич. Аби ніхто більше не сміявся так як я, з маминих порад.
Сусідом по казармі з іншого боку – Аркаша з Алтаю. Так його й називали. Хлопець "кручений", хитрий, верткий, "шустрий". Де може – там своє урве. Великого нічого, бо все, що маєш солдатського, те на тобі, але покурити за чужий рахунок, виловити з супу кращий кусок, коли призначать черпаком командувати, чи тепліше місце часом зайняти – це Аркаша з Алтаю може. Найкраще вдавався йому трюк із смаженою рибою. ЇЇ давали зрідка на вечерю, і була вона нечасто баченим смачним. Рота йшла в один ряд повз вікно кухні, з якого один повар кидав у кришку котелка картопляне пюре (їли часто в котелках та з польової кухні, аби звикали до бойових умов), а інший повар кусок гарячої смаженої риби зверху на гарячу картоплю. Алтайський хлопець вхитрявся миттєво вийняти рукою рибу й підставити для повара кришку вдруге. Той не дивлячись, не піднімаючи голови, автоматично кидав ще один кусок, на превелику заздрість цілої сотні голодних очей. Складність в тому, що втримати гарячий кусок рибини в руці неможливо – опікає шкіру. Пробували інші – не виходило, випадала на землю. А Аркаша вмів рибу дрібно-часто трясти-підкидати в долоні, одночасно пересуваючись і підставляючи кришку котелка повару – і все вдавалося.
За таке в армії не шкодують і не жаліють. Солдатський гурт пощади не знає, інколи буває жорстоким, не має міри в злих жартах. Якось вночі сплячого Аркашу разом із ліжком віднесли в сушарню – кімнату таку, де просушують одяг і взуття, коли мокре дуже. Вікон тут не має, якщо світло не вмикати – повна темінь, у казармі ж легенько тьмяніє нічник. Уявіть собі: як кричав бідний алтайський хлопець, коли прокинувся від незвичної духоти, й не зміг второпати, де знаходиться, кидався по стінах, не знаходив дверей. Добре, що екзекуція була недовгою, а то міг би, напевно, збожеволіти.
– Я думав, всьо, хана – на той світ попав, у самісіньке пекло, ох і злякався! – розповідав потім горе-невдаха під несамовитий регіт його мучителів.
Іншим разом йому замінили вночі чоботи – з великих на малі. Зранку всі вскакують і чимдуж летять у стрій – все по секундах, а Аркаша ніяк не може свою взувачку натягнути, не йме віри, що чоботи за ніч так помалішали, пручається-пручається, тягне-тягне на себе, однак, нічого не виходить. Спересердя кричить-матюкається на радість-зловтіху ротним приколістам:
– Йокало-мане!.. Туди ж-перетуди!.. І шо воно сталося?.. Були чоботи великуваті, а тепер малуваті, хіба ж може так за ніч нога вирости?
Зловтішники й на цьому не зупинились. Наступного разу прибили чоботи до підлоги гвіздками. Реготу було – стіни двигтіли.
Коли заступали в караул – стерегли всякі "важливі" об'єкти, а ще самих себе. Аби ніхто не втік у "самоволку", чи не проліз до нас (з якоюсь страшно— підступно-диверсійною метою!). Потрібно було ходити вздовж багатокілометрового забору, що обіймав із усіх боків територію дивізії. Поверху огорожі – колючий дріт і проводи сигналізації "Едельвейс" – такої ж, як і навколо тюрем. Тут ніхто не пролізе, проте, зі східної сторони велике озеро – "Муму". Нібито саме в ньому Герасім тургєнівський свою знамениту собачку втопив. Якщо через це Муму хтось пролізе-пропливе – караульний схватить три доби арешту, а якщо зловить "самовольщика-диверсанта" – "поощрєніє". Правда, яке – забули сказати.
Вночі самому нудно й самотньо, прилягти б десь і покимарити, проте місця такого немає, ще й росяно. Я приловчився спати стоячи, зіпершись спиною об дерево. Вдається може з хвилину – далі падаєш. Однак, якщо так кілька разів – сон перебивається. Хоч вода холоднувата, але так хочеться скупнутися на Муму – буде що розповісти після служби. Ризиково… Попадуся – гауптвахти не минути. Думаю: "була-не була, де наше не пропадало!". Роздягаюся й тихо заходжу у воду, аби ніхто не почув мого зазіхання на тургєнівську спокусу. Гарне місце вибрав Герасім! Після купання стає свіжо-бадьоро, і час швидко летить до ранку. Добре, що автомат знайшов у темноті, а то було б таке ЧП (чрєзвичайноє проішєствіє), яке тільки з нападом терористів на Червону площу можна буде зрівняти.
Їжа в Москві – окреме випробування. За пів року жодного фрукту, огірка чи помідора. І це – влітку. Свіжа капуста була разів із п'ять. На великі радянські свята давали по три-чотири штучки маленького круглого печива. Могли дати по кружальцю ковбаси, яке було трохи товщим і більшим ніж середня монета. Скоріше понюхати, чим з'їсти. Ще в свято, два рази давали по мізерному шматочку солоної червоної риби, але без м'яса, саму кістку. Щоб посмоктати. Напевно, хтось із офіцерів чи прапорщиків спеціально включив її до солдатського раціону, аби "стирити" собі на стіл.
Прикупити теж нічого не виходило, бо сходити в магазин було великим привілеєм. Я не був у ньому жодного разу.
В Москві я наївся досхочу кілька разів. Один раз, коли був у наряді по кухні, мене заставили обшкрібати котел від підгорілого плову. Котел великий, залишків плову на дні вдосталь. Я нажерся підгорілого так, що дихати стало важко.
Коли везе, то вже везе. Ввечері, як трохи розходився й мене знову потягнуло на їжу, "стягнув" із кухонної шафи (чи то холодильника) антрекот, який призначався "бальшому начальніку" – якраз приїхав у нашу дивізію на якусь чергову військову показуху. В приміщенні, де стояла шафа, мене заставили мити стіл, вимазаний маслом і залишками кухонного приготування. Прапор, який відповідав за продукти, мав замкнути шафу на замок, але забув. Я скористався цим – прикінчив той клятий антрекот (раніше й назви такої не чув). Замок повісив на місце. Прапор прийшов, вставив ключ, крутнув туди-сюди, замок зняв, а що він був відкритим, не помітив. Не вберіг добру начальницьку їжу від солдатів чи то, точніше, від мене.
Здійнявся крик:
– Прахадімци, паразіти, кто своровал антрєкот? Кто ключ подобрал? Всєх укакошу! В каво ключ найду, тому амба!
Я, як всякий злодюжка, затаївся й мовчав. Ключа ні в кого не знайшли, буча втихомирилася. А прапор ще довго не міг зрозуміти, як відбулася дивина з антрекотом й куди він подівся.
Чергування в їдальні зводиться переважно до чистки картоплі, миття посуду. Все це у величезних розмірах. Цілу добу потрібно не відходити від такої роботи. На сон чотири години. Легше мити кахельну підлогу. Хоч теж сильно не відпочинеш, бо рота йде за ротою. Гарнізон великий. Не встигають одні поснідати – інші вже спішать на обід. Дуже неприємно возити змоченою в хлорці тряпкою по масній підлозі, дихати хлоркою, мати весь час масними руки, але все-таки тут є невеличкі перерви, не так, як на інших роботах. Можна байки потравити, недавню "гражданку" згадати.
Хоч чергуємо в їдальні, однак, їсти сідаємо разом із своєю ротою. Ніяких привілеїв немає, не зважаючи на те, що до котлів із кашею – рукою подати. Домовились робити "общак". Всі недоїдки хліба, які залишилися на столах (втягнуті в режим "діди" з сусіднього полку часто хліб не доїдають), не їсти тихенько кожен собі, а збирати в загальну кучу. Щоб потім по-братськи розділити.
Я старанно домовленості дотримуюсь. Поки не приходять наші хлопці з караулу. Просять виділити трохи зі спільного:
– Гляньте, скільки назбирали! І вам і нам вистачить. Не жмотьтесь!
Даю їм по кілька шматків. Сам же завтра буду в караулі.
Добре, що не стою на місці – відразу відходжу в бік од хлопців. Бо прямо повз мою голову пролітає лавка, на якій, зазвичай, сідають їсти п'ятеро солдат. Кілограмів із п'ятнадцять-двадцять, не менше, летить мимо. Якби потрапило в голову – вже не піднявся б.
Виявляється – Толік Вербацький. "Накачаний" чувак, мускули аж випирають. Руки-ноги горбом, шия вдвічі товща ніж моя. Такому важку лавку кинути, мов тріску. Не стерпів дивитися, коли його пайку комусь віддають. Його тіло їсти просить щосекунди. Думка про їжу з мозку не виходить і затьмарює його. Так розізлився – ледь гуртом втримали, аби на мене не кидався.
Їсти хочеться весь час, але найбільше в середу. В цей день нашу "учєбку" гонять на стрільбище. Піднімають із ліжок на час раніше, кормлять такою кислою капустою на сніданок, що в рот не лізе, заставляють бігти близько десяти кілометрів.