Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Поруч поховав також і Жакаре, та просив у Бога для всіх відпущення вільних і не­вільних гріхів.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли Данко скінчив з похоронами, і сів, самотній і пригноблений біля вогнища. До нього тихенько підійшла Фрузя і сіла поруч. Мудра мавпа ніби відчувала й розуміла всю трагедію, а тому не скакала, не показувала ніяких штучок, лиш си­діла смирно, згорнувши, як і Данко, руки на ко­лінах.

— Що ж, Фрузенько, — обізвався зворушений Данко, — лишилися ми знову самі без проводу?

Фрузя відразу вилізла йому на руки і почала гладити його кучері.

— Хочеш мене потішити? — спитав Данко. — О, ти, мудре, добре сотворіння!.. Що ж ми зро­бимо тепер? Назад вертатися далі, як іти напе­ред. Підемо, напевне, до оселі ґваянців. Самі пі­демо, без проводу...

Пророцтво збулося

Пекуча злоба душила Арасі й застилала йому зір, коли він після невдалої розмови з Інае вер­тався назад. Він майже нічого не бачив перед собою і йшов, як п'яний, або спотикаючись, або попадаючи ногами в ями, і тоді крізь зуби лаяв­ся. Група ґваянців дивилася на нього з-за дерев і вже здалека зрозуміла, що морубішабі не по­велося.

— Він так ходить, ніби напився ауаті[67], — з призирством зауважив Тамандуа.

— А, може, його ранили? — висловив здогад Журіті.

— Ні, — заперечив Тамандуа. — Він і туди йшов так само. Виглядає, як жакаре[68] на су­ші. Тьфу!..

Тим часом Арасі, обдряпаний і замурзаний, мовчки підійшов до товариства і знеможено рунув на землю. Вся його шкіра, що звикла перед тим до одежі, тепер пашіла вогнем від дотиків жалких рослин і він численних здряпин. І він уже гірко жалував за своєю одежею, котру так нерозважно кинув у вогонь ще перед нарадою племени, щоб показатися перед племенем справ­жнім індіянином. Цю нерозважність мусів тепер покутувати на кожному кроці. І за що?..

Ґваянці обступили пригнобленого морубішабу і чекали, поки він заговорить. Та Арасі тільки сопів і не говорив нічого.

— Чому вони тебе не прийняли? — врешті спитав Тамандуа.

Арасі нетерпеливо повів плечима і не відповів.

— Може вони там не знають, що ти — морубішаба Соняшного Роду? — і собі спитав Журіті.

— То ми підемо всі до них і скажемо...

— Підемо краще покличемо Самотнього, — докинув хтось із гурту. — Самотній — наймудріший муж племени, і він їм усе розкаже.

— Так, так! — підхопила решта. — Хай Інає поговорить з ними!..

Арасі підскочив і затупав ногами.

— Ідіть геть від мене!!! — закричав несвоїм голосом. — Відчепіться!!! Забирайтеся звідси!!! Не хочу вас бачити!!!

Індіяни були вкрай здивовані: чому морубішаба так розгнівався, коли вони дають добру по­раду? Давати поради кожному вільно.

Тільки один Тамандуа згірдливо подивився на Арасі, а потім на ціле товариство і зробив влад­ний знак рукою.

— Ходім! — сказав коротко і перший пішов геть.

Решта ґваянців, кидаючи скісні погляди на Арасі, поволі відступила і один по одному посу­нула за Тамандуа. Найдовше затримався Журі­ті, але й він відійшов, й Арасі лишився сам. То­ді йому стало страшно, і він крикнув:

— Куди ви?! Верніться зараз же!.. Чуєте?.. Тамандуа, вернися!..

Не пройшло й хвилини часу, як з корчів тихо виринув спочатку Тамандуа, а потім і всі інші.

— Чого хочеш? — спитав різко Тамандуа і став у горду позу. — Раз женеш, другий раз кличеш. Слово морубішаби не є вітром, що міняється кожної хвилини. Слово морубішаби — скеля!

— Повбивайте їх!!! — кричав істерично Арасі, тупаючи ногами і показуючи вниз, де підно­сився дим вогнища. — Повбивайте всіх!..

— Тихо!.. — зашипів Тамандуа. — Як хо­чеш на них нападати, то пощо попереджуєш це криком?

Арасі схаменувся і перейшов на тихий шепіт.

— Ідіть туди, — наказував тремтячим голо­сом, — повбивайте всіх і заберіть від них те, що вони мають!..

— Добре! — відразу згодився Тамандуа. — Веди! — і подав Арасі лук і колчан зі стрілами.

Арасі з пострахом відступив назад.

— Ні, ні! — ледве спромігся вимовити від гли­бокого збентеження. — Ти веди, Тамандуа...

— Вести мусить морубішаба! — нахмурив бро­ви Тамандуа. — Морубішаба керує і морубішаба наказує!

— Тоді я наказую, — став у величаву поставу Арасі: — ти, Тамандуа, будеш вести і керувати! Тебе всі мусять слухати, бо ти — найстарший серед нас!

— Добре! — знову погодився Тамандуа. — Слово морубішаби тверде і непорушне, як ске­ля! З твого наказу я веду! Бери, Світанку, зброю і йди за мною першим!

Арасі зовсім розгубився від страху:

— Я... Я... Я не вмію воювати на землі... На Блакитних Горах... Тупан сказав, що ґваянці мусять мене вчити...

— Я ж і вчу! — наступав Тамандуа. — Бери лука й ходи! ,

— Я ще не навчився! — з розпукою крикнув Арасі.

— Тихо! — визвірився приглушеним голосом Тамандуа. — Коли не воюватимеш — не нав­чишся ніколи. Ходи, я сказав!

— Ти не смієш наказувати мені!.. Я наказую! Я морубішаба!

Тамандуа розсердився і шпурнув лук на зем­лю з такою силою, що він, ударившись об зем­лю, підскочив, як живий.

— Або ти наказуєш і тоді ти ведеш, — ска­зав, тремтячи від обурення, — або я веду і я наказую! Не може один вести, а другий наказу­вати! Ми так не вміємо воювати!..

Індіяни з величезним здивованням пригляда­лися і прислухалися до сцени, якої ще ні разу не зустрічали у своєму життю, і тільки похиту­вали головами: справді, так вони не вміли вою­вати.

Арасі відчув, що його авторитет в очах дику­нів швидко падає, і це могло скінчитися дуже сумно. Тому він, подумавши трохи, сказав:

— Добре. Ми підемо всі, і я також, але вночі.

— Ми привикли воювати вдень, — відповів Тамандуа, — коли світить сонце. Але, коли ти хочеш вночі — хай буде вночі. Слово морубішаби мусить бути тверде, як скеля!..

Сказав він це не то погрозливо, не то іронічно і віддалився. За ним пішли всі, окрім Журіті, котрий, невідомо чого, дуже жалів молодого морубішабу. Одинокий Журіті з цілого гуртка ще не розчарувався в Арасі й на всі його промахи та незнання знаходив якісь виправдання. І тому також до одинокого Журіті Арасі не почував тієї ненависти, яку крив у душі супроти інших.

— Слухай, Журіті, — сказав він, зауважив­ши біля себе юнака, — коли ми відіб'ємо те, що забрали в нас оті, — він показав рукою вниз, — я зроблю тебе своїм приятелем.

— Тоді всі будуть твоїми приятелями, — від­повів Журіті.

— Ні! — рішучо сказав Арасі. — Вони мене не шанують!

— Потім будуть шанувати.

— Мені потрібно, щоб мене шанували зараз, а не потім!

— Морубішабі потрібно, щоб його шанували завжди.

— Так, шанувати мене будуть всі, але прия­телем будеш тільки ти.

— Приятелями морубішаби бувають лиш най­старші мужі племени. А я ще молодий.

— Я також молодий.

— Чим молодший морубішаба, тим старіших приятелів потребує.

Арасі спалахнув гнівом:

— То ти не хочеш бути моїм приятелем?!

— Хочу, морубішабо! — палко вишептав Жу­ріті. — Це — велика честь! Тільки...

— Тільки ти ту приязнь мусиш заслужити.

— О, морубішабо!..

— Цить! Слухай мене: вночі, під час наступу, тримайся біля мого боку.

— Так не буде добре, морубішабо. Ми ніколи не нападаємо так, щоб триматися по двоє.

— Певно! Так ніхто не нападає. Але ти бу­деш триматися коло мене.

— Я зроблю, як накажеш. Тільки Тамандуа...

— Коли говорить морубішаба, Тамандуа му­сить мовчати!

Журіті не смів перечити, але й не годився з Арасі, бо ліпше знав вдачу Тамандуа.

День видався для Арасі особливо довгим сьо­годні, і він зі заздрісним здивуванням поглядав на своїх товаришів, котрих, здавалося, зовсім не цікавило те, що мало статися. Всі вони були спокійні і не проявляли ні нетерпеливости, ні стра­ху. Хто вирізував якісь орнаменти на сопілці, хто поповнював запас стріл, а хто й просто собі лежав і нічого не робив.

Моема й Аракень, котрі спочатку були захоп­лені новим морубішабою і довго просили Таман­дуа, щоб він взяв їх з собою, останні два дні якось віддалилися від Арасі, не підходили до нього і не зачіпали ні словом. Вони навіть сто­ронилися від Журіті, хоч раніше були нерозлуч­ними приятелями. І тепер, коли насуплений Ара­сі лежав самотньо під широколистою пальмою, — Моема й Аракень, стиха перекидаючись жар­тами, перенизували своє намисто на нові шнур­ки.

А Журіті пропадав десь зо три години і вер­нувся, сяючи від радости: він оце вбив дві папу­ги і вспів уже зробити з їхнього пір'я прикраси для вух.

— На, морубішабо, — зі щасливою усмішкою подав він Арасі дві барвисті китички. — Це для тебе зробив. Дай лиш пробити дірки у вухах — і побачиш, як буде гарно...

— Відчепися! — гримнув Арасі. — Непотріб­ні мені твої дурні квачі! Не хочу!

Як злитий холодною водою, Журіті став, роз­гублений і огірчений.

— Чому не хочеш? — роздратовано обізвався Тамандуа. — Не випадає, щоб морубішаба племени не мав прикрас, коли їх мають всі, навіть діти.

— Морубішабі Соняшної Династії, — похму­ро обізвався Арасі, — не випадає носити такі прикраси, що їх може мати кожний! Я дозволю себе прикрасити тільки тими намистами і сереж­ками, що їх тепер мають наші вороги!..

Тамандуа пригадав собі ті гарні, блискучі ре­чі, які він сьогодні бачив з урвища, і йому стало досадно, що вони прикрасять собою особу безвартісного морубішаби.

— Журіті, — сказав він, — подаруй мені ці сережки, а я тобі дам за них дві стріли. Згода?

Журіті, котрого боляче вразила відмова Ара­сі, дуже зрадів, що його сережки уподобав Та­мандуа. Тамандуа, правда, не був морубішабою, але був заслуженим і шанованим мужем племени, і коли йому китички пір'я сподобались — значить вони були й справді чогось варті.

— Бери, бери! — втішився він. — Дай я сам тобі заселю їх у вуха. О, ти сьогодні будеш ду­же гарно виглядати, і вороги напевне здивують­ся, коли побачать тебе з тими сережками...

— Вороги нічого не побачать, Журіті, — від­повів Тамандуа, підставляючи вухо. — Ми бу­демо наступати вночі...

Перед самим вечором Тамандуа ще раз пішов у розвідку, а Арасі, відкликавши Журіті на бік, почав пригадувати йому попередню умову.

— Ти ж будь коло мене, Журіті, — говорив він. — Не відходь. _:

— Тамандуа може мене поставити в інше міс­це.

— Буде темно, він не побачить... Тоді ти пі­дійдеш...

Журіті злякано крутив головою:

— Так не можна, морубішабо! Ніхто не сміє сходити з призначеного йому місця...