Проти переконань

В душі було пусто, холод­но і лячно.

Він поцілував руки матері, поцілував образок і звівся. Дивився хвилину безтямно на маленьку іконку і раптом, потрясений надзвичайним відкриттям, скрикнув:

— Мамо, це ж — твій портрет!

— Цить, цить, не кажи нічого! — зупинила його ма­ти. — Гріх! Я знаю... Це тато колись був у Почаєві й купив. Купив саме тому. Він казав... Хай йому Бог дарує, вільно­думним був твій тато...

— Але ж це просто неймовірно! — не міг втриматися Ігор. — Чи ж можлива така припадковість?!

— Не гріши, сину, прошу тебе! Може, й не слід було тобі цього бачити. Я ховала її, ховала... Одинока ікона, яка в мене ще збереглася. Але ти мовчи, не кажи нічого!..

І він мовчав уже, але не дивитися і не порівнювати не міг. Подібність була разюча і до давньої матері, як прига­дував її собі в молодості, так і до теперішньої, змученої хворобою, з очима, що дивилися з-поза межі іншого світу. Може, навіть більша до теперішньої...

Лікарі сказали правду. По кількох днях деякої полегші хвороба пішла великими кроками вперед. Мати мучилася жахливо, а він, здається, ще більше. Бували ночі, що не то лягти, але він і присісти не міг, подаючи на зміну то ліки, то воду, то поправляючи подушки, то обтираючи вогким рушником вкрите від мук холодним потом обличчя. І ли­шень ранком, коли хтось приходив з сусідів змінити його — він лягав на годину-дві спати. А потім починалося все від початку. Мати справді тратила пам'ять і кілька разів на день кликала його, все питаючись, чи він ще з нею і чи вона вже благословила його, чи ні. Діставши відповідь, заспокоювалася, але через пару годин знову кликала і зно­ву питала. Потім почала просити, щоб він конечно після смерти молився за її душу:

— Ти будеш молитися, правда? Ти ж не є таким віль­нодумним, як був твій батько?

Казав, що не є і що буде молитися, бо що міг сказати? І хвора на деякий час затихала, попадаючи в півпритомний стан.

Сусіди й лікарі, дивуючись його впертості, все радили віддати матір до лікарні, а згодом мати і сама його про це просила, але він не годився. Не годився, хоч уже з милосердя й любови бажав їй смерти. Не міг дивитися на її му­ки, розпач опанувала його від свідомости безсилля, але, озброювався у всю свою терпеливість і не відходив від ліжка до самого кінця.

Вона померла на початку другої половини серпня.

Здавалося б, що за півтора місяця він був досить до того приготований, а однак втрата потрясла його й роз­била до решти. Вернувшись із похорону, відчував себе осиротілим, одиноким і страшно нещасним. Бракувало йо­му материнського голосу, дотику її ніжних, вихудлих рук, бракувало навіть її страждань, і по цьому всьому лишила­ся нестерпна, болюча пустка. Приходили знайомі й незна­йомі люди, потішали його, співчували йому, згадували покійницю дуже теплими словами, але в їхніх співчуваннях проскакували недвозначні натяки на те, що померлим те­пер краще, як живим. І справді, смерть немолодої вже жінки на тлі перших передвісників масового терору, про майбут­ній розмах якого ходили дуже понурі чутки, не була нія­кою трагедією. У застінках НКВД вже гинули в неменших муках тисячі молодих і здорових людей, батьків дрібних дітей, розбивалися родини, лишалися без даху над голо­вою і куска хліба нові тисячі кандидатів на в'язнів, сиріт, вдів. Що ж у порівнянні до цього всього значила смерть старої учительки? Вмерла у своєму мешканні, на руках сина, похована по-людському поруч свого чоловіка — та­кої смерти не один міг позаздрити...

Ігор це й сам добре розумів, а однак щось бунтувалося в ньому, щось разило йото в цьому практично-тверезому підході, ображало біль його синівських почувань. Бо, чи міг біль зменшитися від того, що існують ще більші не­щастя?

Розшарпаний, виснажений, не здаючи собі відчиту з того, як і що він робить, порядкував речі, пакував книж­ки, приймав гроші від якихось людей, що приходили щось купувати, але поняття не мав. що саме, кому і за скільки продав. А ночами душив його жаль, зганяв з ліжка і ки­дав ним з кута в кут по розгромленому мешканні.

І в одну таку безсонну ніч пригадав собі сердешного Григорія Степановича і добру, лагідну Марусю. Це були одинокі люди, які б інакше поставилися до його горя, ска­зали б слово, яке було йому потрібне, й не потішали б на­певне його тим, що мертвим тепер краще...

Ігор написав до них листа. Повідомляв коротко, що померла мати, що він дуже розстроєний і що через кілька днів, упорядкувавши справи, приїде.

* * *

Навіть не заходячи до гуртожитку, просто зі станції подався до Кобзаренків. І вже коли зблизився до знайо­мої тихої вулички, пригадав собі свою останню розмову з Марусею. Тоді обняв його неприємний острах, що дів­чина, пам'ятаючи образу (ах, якою марною дрібничкою вона тепер йому видавалася!), стріне його з чемно-пристойною міною, з надміром природности у рухах, або, на­впаки, зі зле вдаваним, переборщеним співчуттям. Це бу­ло б ще гірше, ніж тверезі розважання материних сусідів.

Але острахи були безпідставні. Маруся саме чистила сливи на дворі під грушею, а, зауваживши його, покинула роботу і мерщій поспішила на зустріч. Сильно і довго, зов­сім по-мужеськи, тиснула його долоню, дивлячись йому в очі суворим, сумним поглядом, тоді забрала валізку, взя­ла його під руку і повела до хати, не говорячи ні слова. І тільки в хаті заговорила:

— Сідай, Ігорю. Ми одержали твого листа...

Березовський слухняно сів і стиснув голову руками. Був неспроможний щось сказати. Вона мовчала також і власне цією мовчанкою говорила більше, ніж можна було сказати словами.

— Я б попросив води, Марусю, — обізвався врешті, аж тепер відчувши, що його вже давно мучить спрага.

Кинулася миттю, принесла воду і подала. Поки він пив, підсунула маленького стільчика і сіла біля його ніг.

— Ти плакав, Ігорю? — спитала.

— Ні, не можу...

— Це ще гірше. Сльози приносять полегшу. Але, чи люди шукають у таких випадках полегші?..

Він не знав, що на це сказати, і мовчав. А вона, обняв­ши руками коліна, почала хитатися взад і вперед, потупив­ши кудись нерухомий погляд.

— Я не вмію потішати, Ігорю, — заговорила, ніби в півсні. — Я тобі дуже, дуже співчуваю, але не вмію нічо­го такого сказати, як уміють інші. Я взагалі не визнаю по­тішань в таких випадках і вважаю їх образливими. Це ще з того часу, як померла моя мама. Всі, хто мене потішав, хто заспокоював і просив не плакати, видавалися мені ту­пими, жорстокими й немилосердними. Бо біль і сльози — це не свідоцтво любови, це — сама любов. Потішати ко­гось — значить радити не любити, а соромитися сліз — значить соромитися любови. І тому, Ігорю, я не буду по­тішати тебе так, як потішали мене колись. Навпаки, я ска­жу тобі: плач! Плач, бо мати варта дитячих сліз, горя і болю.

Мов на наказ, Ігор впав головою на стіл і розридався. Врешті знайшов те, чого йому так бракувало й чого він не міг догадатися. Плакав уперше з дитинства, плакав до болю в грудях, і йому здавалося, що вже не зможе ніколи перестати. Не помічав нічого, що діялося довкола нього, але, коли вже знесилився й почав заспокоюватися, відчув такий лагідний, тепло-материнський дотик до своїх плечей.

— Іди, Ігорю, вмитися і перебратися. В сінях все наго­товане. Йди!

Півгодини пізніше, вмитий і перебраний в чисте, Березовський знову сидів за столом, попиваючи холодну криничну воду з варенням, і думав над тим, що мужчини не раз бувають малими дітьми, яким так дуже потрібно ма­теринської ласки й опіки.

Скинувши надмірний тягар з душі, міг уже говорити, почував навіть потребу говорити, хоч тема була така болюча...

Показав їй дивну ікону й сказав з гіркотою:

— Найліпша її подібність й найцінніша для мене па­м'ятка, а я не можу тримати її в гуртожитку.

— Лиши у нас, — просто вирішила Маруся, уважно й побожно приглядаючись іконці. — Твоя мама була і гар­на і добра, коли вона подібна до цього образу.

— Так, вона була і гарна і добра, Марусю, і я її страшно любив! Так просила мене молитися за її душу...

Не скінчив речення, бо біль здушив йому горло, і в цей момент відчув знову жаль за втраченою вірою, відчув гос­трий дотик сумління за те, що не зможе виконати остан­нього прохання покійниці. Глянув на Марусю і зустрів її суворий, повний глибокого докору погляд. І в ньому та­кож прочитав жаль.

— Мертві так небагато вимагають від живих, і чи це не страшно, що ми їм і того не можемо дати? — сказала глухо.

Він зрозумів. Зрозумів, що і вона вже більше не може молитися і що їй від цього також важко.

— Марусю, — признався, — бувають моменти, коли я проклинаю своє безвірство!

— Тому я й просила тебе не зачіпати батька, — від­повіла, дивлячись своїми скам'яніло-незрячими очима у невидимий пункт. — Йому тепер віра дуже потрібна. Він важко хворий на серце, хоч і не признається. Ще й п'є до того. Вже починає критися переді мною з горілкою — п'є по ночах, або поза домом. Ці арешти доводять його до божевілля. І що я зроблю?

Так їх застав Кобзаренко.

— Що ж це ти, Марусю?! — гукнув у сінях. — Поки­нула все на дворі...

Тут побачив гостя й урвав. Підійшов до Ігоря, міцно пригорнув його до себе й заговорив зворушено:

— Царство небесне покійниці й земля їй пером! Ми цілу ніч не спали після твого листа, а я, було, навіть думав поїхати до тебе. Так хіба ж ті окаянні пустять? Ех, горе, горе! І так несподівано! Ну, нічого не зробиш. Кріпись, ко­заче, бо в житті смутку багато, а радости — що кіт наплакав. Давай-но там, доню, вечерю. Ігор Олександрович з го­лоду та горя зовсім перемлів. Дивись — тільки тінь з ньо­го лишилась. Ех, Господи! Горе, кажуть, тільки рака красить...

Ігор справді цілі вакації і до цього дня жив і рухався за рахунок нервів. У кожному разі, коли б його хто спитав, коли він останній раз їв, — не зміг би на це відповісти. І те­пер, випивши підряд кілька чарок горілки, змітав з тарілок усе, що подавала Маруся. Під кінець вечері побадьорішав настільки, що вже міг говорити про сторонні речі, а навіть спробував усміхатися. Був безмежно вдячний цим людям, у яких знайшов стільки зрозуміння до свого нещастя і які відразу стали для нього найближчою родиною.

Вернувся до порожнього ще гуртожитку пізно і, при­мирений зі своїм горем, уперше за півтора місяця заснув, твердим сном аж до пізнього полудня.

Коли другого дня знову прийшов до Кобзаренків, по­бачив свою ікону, вміщену на почесному місці в їдальні й прибрану вишиваним рушником.