Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

— Гм... Та ти ж і не ранений!.. Злякався пострілів?.. Ну, хлопче, це вже зов­сім ганьба для тебе!..

А Рекіс усе кулився, скимів і нервово трясся, благально дивлячись на господаря.

Зенобіо нічого не розумів. Але раптом в його голові блиснула догадка, і він розреготався:

— Го-го-го!.. Вже знаю!.. Той чортів ошуст обдурив тебе, хлопче, так само, як і мене ко­лись!.. Ха-ха-ха!.. То ж то мені видалось, що ті постріли якісь чудні!.. Він фоґетами те­бе налякав! Розумієш? Фо-ґе-та-ми!.. О, на­віть трохи лапи обсмалив!.. Але це — нічого. Це — не страшно. Вперед, хлопче, вперед! Не бійся! Пеґа!..

Та завжди слухняний Рекіс тепер навіть і не думав виконувати наказів свого пана. Він розкарячив ноги, немов спараліжований, плазував довкола Зенобія і дивився такими очима, як зніяковілий злодій, що попався на гарячому.

Зенобіо розсердився:

— Та ти підеш, чи ні?! — крикнув він, вхо­пивши в руки великого дрючка. — Пеґа! Ка­жу тобі — пеґа!..

Рекіс ще більше розкарячив ноги, припав животом до землі, а нарешті перекинувся на спину, благаючи помилування. Бідний пес ніяк не міг зрозуміти, як це його господар може по­силати "пеґати" якогось чоловіка, що вміє так страшно стріляти якимись смердячими, жах­ливими кулями, що чіпляються до ніг і обсма­люють шерсть. Ні, ні! Рекіс на наказ може ки­нутися на кого завгодно, він не боїться ні руш­ниці, ні звір'я, ні навіть смерти для свого госпо­даря. Але отих страшних смердячих кульок він боїться жахливо! І йому дуже прикро, дуже стидно, докори роздирають його чисте, собаче сумління, але він таки більше не наважиться "пеґати" отого чоловіка. Ні, ні!..

Зенобіо врешті зрозумів собаку, відкинув па­лицю і побіг сам.

Цього Рекіс також не міг допустити. Де ж таки?! Його пан побіг на таку страшну небез­пеку, а він би мав лишитися на місці?! О, ні! Це також ні!

Рекіс звівся на ноги та підтюпцем почвалав за господарем, на знак страху й покори забрав­ши під себе хвіст.

Згодом, однак, відвага людини передалася й собаці, і хоч Рекіс не рвався так дуже наперед, але винюхував сліди і показував дорогу. А ще через якийсь час, отямившись від переляку і перейнявшись запалом, пес, подражнений так близькою присутністю ворога, рванув наперед і скривея з очей Зенобія.

— Так його, так! — крикнув йому навздогін­ці старий. — Пеґа!

Та не минуло й двох хвилин, як історія пов­торилася: нападений розлюченою собакою втікач пустив у хід буска-пе, а Рекіс, божеволіючи від страху, знову летів назад до Зенобія.

— Ет, дурний! — вилаявся з досадою Зено­біо. — Мав Нене рацію, коли казав, що треба псів привчити до фбґетів. А я забороняв. Тепер би наука придалася... Але нічого, я його й так упіймаю!..

І вже, не кличучи на допомогу Рекіса, Зено­біо побіг далі. Несподівано наткнувся на обвал величезних розмірів: західня половина глинястого гребеня, поросла старовинними деревами, очевидно не витримала позавчорашньої нічної бурі, відкололась і звалилася кудись у безвісті, в глибочезну прірву, дно якої вже повив густий туман. Обвал творив якби широку приступу, спускався полого вниз і оббігав гору, поверта­ючи наліво. Свіжі відбитки ніг виразно виднілися на свіжій, пухкій глині обвалу, і Зенобіо побіг за ними. Скрутив наліво і став, як укопа­ний: приступка увірвалася, а за нею, звичайно, і сліди.

Підступаючи обережно вперед, Зенобіо збли­зився до самого краю обвалу і глянув униз. Мусів примружити очі, бо на вид бездонної про­пасти у нього закрутилася голова.

— Так... — сказав потрясений і переляка­ний. невідомо, чому. — Кінець!..

Хотів уже вертатися, як мимохіть сковзнув поглядом по землі і відчув, що деревіє від жа­ху: на свіжій землі цілком виразно виднілися сліди обидвох рук, що в останню хвилину шу­кали якоїсь опори, а на тих руках... були всі десять пальців!..

У Зенобія волосся полізло догори.

— Що ж це?.. — спитав сам себе. — Як же це?..

Припав до землі й ще раз оглянув виразні борозенки. Ні, сумнівів не могло бути — пере­слідуваний мав усі десять пальців, отже, не був Семипалим.

У старого підігнулися ноги, і він поспішив відійти від страшного місця. Спіткнувся на со­баку і мало не впав.

— Ходи, хлопче, ходи!.. — погладив дри­жачою рукою Рекіса. — Добре, що ти не вмієш говорити і нікому нічого не розкажеш… Десять пальців... Усі десять пальців! Боже, про­сти мені цей мимовільний гріх!.. Я не знав… Не хотів...

І Зенобіо, час-до-часу боязко оглядаючись, пустився у поворотну дорогу.

Сонце вже звисало над самим виднокругом, вистеленим м'якими кожухами густих лісів...

Запізно

"Ой, над лісом, над пралісом золота діжа го­рить!" — каже старовинна українська загадка про сонце. І коли б хтось у цей день, сидячи в бразилійському пралісі, подивився на блиску­чий, золотий ранок та на величавий вогнений диск сонця, що викочувалося на зарум'янене не­бо, і пригадав собі оту загадку, — то переконав­ся б, скільки влучности вона має. Одинока на небозводі біла хмарка серветкою розіпнялася над небесною діжею, що викочувалася все вище й вище, але так спроквола й обережно, ніби бо­ялася схибнутися й перекинутися. А з тієї діжі вибігала через краї вогнена розчина і заливала кожну шпарку на землі. Вона перетікала поміж листями дерев, збігала вниз по косогорах, роз­пливалася по водяних плесах, підпалювала гус­ту мураву лугів. Нарешті, досягла маленької халупки на острові, просочилася крізь щілини біля дверей, розкотилася золотими горіхами по долівці й освітила чоловіка, що спав глибоким, тяжким сном.

Сокіл неспокійно поворушився, відкрив очі і повів здивованим поглядом по незнайомій обстанові. Потім схопився і вибіг надвір. Його осліпи­ло море світла, що ряхтіло і переливалося в ши­рокому просторі. По лісі котився голосний переклик пробуджених птахів і бадьорий трепет зе­лені, яка струшувалася і випростовувалася від надмірної вогкости. Сокіл любив природу взага­лі, зокрема любив соняшні ранки, що приносили зі собою завжди стільки бадьорої радости. Але сьогодні він не поділяв настроїв, які царили в природі. Думка про сина, тяжкою хмарою опови­ла його голову, і біль, приспаний трохи вночі, розворушився тепер ще з більшою силою.

— Нема що, — сказав повертаючись до халу­пи, — треба йти далі шукати. Спасибі невідомо­му господареві за хліб-сіль і за пристановище. Треба йому лишити десь пару крузейрів у подя­ку... Тільки ж, де він подівся той господар?.. Адже вийшов незадовго перед моїм приходом... Ось, якийсь ґудзик валяється на долівці... А ось ще один...

Сокіл цілком автоматично підняв обидва ґу­дзики і вже хотів їх покласти десь на видне міс­це, як раптом щось тьохнуло у нього в серці. Переклав ґудзики з однієї долоні на другу і від­чув, що йому забило дух: ґудзики були точнісенько такі, як у Данка коло спортової сорочки. Землемір зблід і почав уважно розглядати дов­кола себе землю. В очі йому кинулося те, на що він учора зовсім не звернув уваги. Долівка була порисована глибокими здряпинами, що свідчили про боротьбу людей, взутих у грубе, міцне взут­тя. Свідчила про це і відвалена глина коло печі і повиривані жмутки волосся, підбитого подувом вітру під стіну. Та найстрашніших і найбільше промовистих свідків Сокіл побачив аж на кінець: то були численні плями всяклої в долівку крови, що він їх спочатку не відрізнив від інших плям, зроблених дощем. Нелюдський біль стиснув роз­печеними кліщами душу нещасного батька.

— Так, — прохрипів, як ранений звір, — тут був Данко!.. І то недавно! Вчора! Напевно, як­раз перед моїм приходом!.. Кров!.. Чия кров?.. Боже!..

Сокіл кинувся по кутах халупи, заглянув на поличку, а тоді почав ритися в постелі. Ледве стягнув пару шкур, як побачив під ними свій власний пістоль. Тепер уже жодних сумнівів не було: тут був Данко.

Вхопивши себе за голову, Сокіл вискочив за двері і дико подивився довкола.

— Данку! — закричав на цілі груди. — Дан­ку!!!

Все живе на острові відразу заніміло від того крику, а потім счинило ще більший гармидер. Але Сокіл не чув нічого. Він роззирався боже­вільними очима на всі сторони, тупцював на міс­ці, аж поки не зауважив на стіні халупи коло са­мих дверей закривавленої відбитки чиїхось пле­чей. На землі, під самою стіною теж було рясно накапано кров'ю.

Поба'чивши це, Сокіл не то завив, не то заре­готав, ухопив себе знову за голову і помчав ку­дись стежкою вниз, голосячи дико:

— Д-а-н-к-у!!! Д-а-н-о-ч-к-у!!! Де ти, сину?!!

В шаленім бігу перелетів стежку за кілька хвилин і шубовснув у воду якогось озера. Не­сподіваний холодний купіль відразу вернув йому притомність, і він отямився. Провів мокрими долонями по обличчю, постояв хвилину, а тоді повернувся і пішов назад до берега, ледве витя­гаючи ноги з намулу грузького дна. Виліз на бе­рег і в знемозі сів на землю, сховавши обличчя в долонях. Старався опанувати розбур'хані нер­ви, а цілі рої картин та здогадок розривали йому голову. Все видавалося ясним: Арасі й Данко, як казав падре Вісенте, припливли до Ґваїри, за­йшли в цю хижу і тут почали битися. За що би­лися? За гроші, звичайно. Гроші напевне мав Арасі, а Данко хотів їх відібрати. Боротьба була смертельною. Але чим скінчилася? Чия кров ро­зіллята по долівці хатини?.. Відбитка чиїх за­кривавлених плечей лишилася при вході?.. Чи конечно Данкова?.. А, може, і не Данкова?..

Додумавшись до того, Сокіл схопився з землі й побіг. Пробіг кілька кроків в один бік, потім повернув у другий, потім повернув ще раз і роз­губився: куди треба бігти? Того він не знав. Сто­яв на східньому березі досить великої кітловини, в наслідок дощів сильно виповненої водою. Під­кова таквари й іншої густої зелені обхоплювала озеро від східньої частини через півненну до західньої, а на півночі його здіймалися голі скелясті береги.

Сокіл вирішив обійти озеро довкола і пішов у напрямі скель. Але потім подумав, що розшуки треба починати власне від самої хатини, і вер­нувся назад. Кілька годин лазив він по корчах, забувши про час і втому, і все робив ширші і ширші концентричні кола довкола халупи. Але дарма. Нічого не знайшов, навіть ніяких слідів не примітив. Та ось несподівано зауважив між корчами якийсь блискучий предмет. Сокіл продерся до нього і побачив перед собою великий мисливський ніж з рукояттю, окованою' міддю.