Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

— Я б йому все розказав по правді і пообіцяв би більше ніколи, ніколи так не ро­бити!.. Але тата не буде ще два дні. Два дні! Боже, як довго!..

Звичайно, Данко тоді навіть до голови не припускав, що він побачиться з татом не через два дні, а значно, значно пізніше...

Присяга

— Ну, як, полетів бальон? — відразу спитав Коарасіаба, відчиняючи двері.

В його звичайно байдужому і безбарвному голосі пробивалася велика цікавість і навіть занепокоєння.

— Полетів, — відповів Данко, відразу забув­ши про свою журбу. — О, Коарасіабо, коли б ти тільки бачив, як це було чудово!..

І хлопець живо почав оповідати про подро­биці так цікавої події. Але Коарасіаба вже йо­го не слухав. Цікавість, яку проявив несподі­вано у першому питанні, щезла безслідно, і він, ніби закаменів, заглибившись у свої думки.

Сиділи обоє в кухні на забитій пачці. Під плитою весело тріщав вогонь, а зверху шумів чайник, даючи знати, що скоро закипить вода.

— Я задумав, — несподівано сказав Коара­сіаба, урвавши хлопця на півслові, — як поле­тить бальон — буде добрий знак, не полетить — поганий знак.

— Що задумав? — спитав здивовано Данко.

— Велике діло задумав, велике! — пошепки відповів Коарасіаба.

Ще більше здивований Данко дивився на індіянина, котрого досі ні разу не бачив таким урочистим і грізним, як тепер.

Коарасіаба раптом повернувся цілим тілом до хлопця, вхопив його обома руками за плечі і, вдивляючись диким, сверлуючим поглядом в його очі, спитав здавленим від хвилювання голосом:

— Данку, ти пам'ятаєш, що означає переломана над головою стріла?

Данкові стало страшно, але він всіми силами старався здавити в собі хвилювання і відповів:

— Знаю: моє життя — твоє...

— Добре! — сказав Коарасіаба, не відніма­ючи рук і не відводячи погляду. — Ти знаєш, що по індіянському закону я можу навіть за­раз вбити тебе без всякої причини?

— Знаю, — відповів цілком переляканий Данко тремтячим голосом.

— Але, — продовжував Коарасіаба, стаючи все загадковішим і грізнішим, — мені непотріб­на твоя смерть, мені потрібне твоє життя. Ко­ли зробиш те, чого я вимагаю — ти вільний! Не тільки вільний, але будеш моїм паном, а я, старий морубішаба, буду твоїм рабом!..

— Ти — морубішаба?!!

— Так. Але цього ніхто не сміє знати, чуєш?!! — люто шарпнув він хлопця за плечі. — Ніхто! Навіть твій батько! Зрозумів?

— Так... — ледве вимовив Данко.

— Пам'ятай, — з притиском вимовив Коара­сіаба: — коли б ти мене зрадив — уб'ю! Люб­лю тебе, як сина, а вб'ю, як гадину. Знай!

Він нарешті випустив з рук тремтячого хлоп­ця і почав підкладати дрова до печі. Потім взяв свою люльку, яку був лишив на підлозі, роз­палив її наново і якийсь час сидів нерухомо.

Переляканий Данко збирав наполохані дум­ки, не вірячи й досі, що Коарасіаба, отой вічно спокійний, добрий Коарасіаба, крив у собі стільки якоїсь твердої, холодної звірячої жорстокости. Все, що сталося протягом останніх кількох хвилин, видавалося хлопцеві дуже по­ганим сном.

Тим часом Коарасіаба заговорив знову, але на цей раз спокійно, як завжди:

— Це, Данку, тільки частина таємниці. Ко­ли хочеш вислухати всю — склади присягу, що поможеш мені... Ти — не індіянин, ти — білий, тому я не вб'ю тебе, коли зараз скажеш мені чесно, що не хочеш помогти, що не маєш супроти мене обов'язку, що для тебе, білого, переламана стріла варта тільки переламаної стріли і нічого більше. Але скажи правду, як ти вмієш її говорити... Ну?..

Данко спочатку взагалі не міг здобутися на відповідь, а, коли почав говорити, то плутався в словах:

— Ти, звичайно, Коарасіабо, можеш мене вбити, бо... Ти не думай, що я забув про стрі­лу... І я завжди готовий тобі віддячитися... Ти мого тата також врятував... Тільки я ще замолодий... А... а... таємниця... Я не знаю, Коарасіабо... Я — християнин...

Хлопець заплутався остаточно і замовк. Але, на його здивування, Коарасіаба не тільки не розсердився за плутану відповідь, а дружньо поклав йому руку на плече і сказав:

— Мудро говориш! Ти ще молодий — прав­да. Ти — християнин, а ваша віра не на все дозволяє... Дуже добре!.. Отже, скажу тобі ясніше: мене скривдили, моє плем'я обдурили, місце морубішаби зайняв обманець. Чи твоя віра заборонить тобі вигнати обманця і по­могти моєму нащадкові зайняти своє місце?

— Моя віра, Коарасіабо, — осмілився Данко, — велить обороняти покривджених.

— Бачиш, — втішився Коарасіаба, — я знав про це!

— Але. — продовжував свою думку Данко, — я ще молодий. Чим я поможу?

— Добре кажеш! — ще раз похвалив Коа­расіаба. — Коли розумієш, що для великого діла треба дорослих людей, то ти розумний хлопець. Але... ти ж не завжди будеш моло­дим? Колись виростеш?

— О, тоді, звичайно! Тоді можеш сказати мені свою таємницю!

Індіянин зітхнув:

— О, Данку, Коарасіаба не є такий дурний, щоб без причини говорити з юнаком, тримаю­чи серце на долоні. Але ти їдеш, Данку, і хто зна, чи ми ще колись побачимось. Я старий, сину, старий і немічний. Душа вже проситься на Блакитні Гори... Коли помру — вже ніко­му буде подбати за моє плем'я.

— А Арасі? — спитав Данко.

— Арасі? — гірко перепитав Коарасіаба. — Коли б Арасі схотів бути морубішабою, то я б до тебе не звертався.

— Але ж, Коарасіабо, коли ти його не пере­конав, то і я, коли навіть виросту, не зможу його змусити стати морубішабою.

— Добре кажеш! Коли я його не переконав і не змусив, то його вже ніхто не змусить. І не треба змушувати. Арасі, як морубішаба, був би вартий стільки саме, скільки й той ошука­нець, котрий тепер там сидить. Не Арасі буде морубішабою, а… От бачиш, Данку, я не знаю досі: говорити тобі все, чи ні? Велика бо це та­ємниця, страшна таємниця... Боюся її довіри­ти недостойному... Коли б ти був дорослим мужем, я б знав, чи ти вартий довір'я. А так — хто зна, яким ти будеш, як виростеш...

— Буду таким, як мій батько! — з гордістю сказав Данко.

— Як батько, кажеш?.. Я, власне, того бою­ся, бо твоєму батькові я б не звірився.

Данко аж підскочив, діткнутий до живого словами індіянина.

— Що?! — перепитав він, відразу стиснувши кулаки. — Коарасіабо, коли ти не віриш моєму батькові, то й мені твоє довір'я непотрібне!

— Твій батько білий, — холоднокровно ска­зав Коарасіаба і пакнув димом.

Хлопець зірвався з місця і став у горду позу:

— Я також білий! — крикнув він, збліднув­ши від образи. — Я також білий, як і мій батько! І я не хочу бути ніяким іншим, тільки таким, як мій батько! Ти... Ти кажеш, що маєш право мене вбити. Можеш вбити! Але ти не смі­єш ображати мого батька! Бо тут навіть ні за­кон переломаної стріли, ні твоя старість ні твоє морубішабство не стримає мене від того, щоб я не побив тебе і не викинув з мого дому!

Данко не кидав слів на вітер. Він дійсно був готовий за ще одне образливе слово кинутись на Коарасіабу і перевести свою погрозу в дію.

Але чудний і нерозгаданий був сьогодні Коарасіаба, і всі його вчинки і слова були зовсім несподівані. Замість того, щоб образитися, або спалахнути гнівом на останні слова хлопця, він сказав одобрююче:

— Так, сину, в обороні чести батька не виби­рай способу і не дивись на особи!.. Не гнівай­ся, мій малий приятелю, бо в Коарасіаби замалі уста, щоб в них могла вміститися пошана, яку чує його серце до твого батька. Але твій батько не піде рятувати мого племени, бо для того тре­ба бути або індіянином, або гарячим юнаком, як ти, Данку. А твій батько не індіянин і не юнак. Твій батько є тільки білим дорослим мужем з чесною, але холодною душею. Він є моїм приятелем, але його серце байдуже до долі бідних, обдурених дикунів. Твій батько любить ли­ше своє плем'я, так саме, як я люблю лише своє. І тому, Данку, я б своєї таємниці не пові­рив йому.

Ці слова не тільки заспокоїли Данка, але й повернули йому почуття приязни до індіянина.

— Ти помиляєшся, Коарасіабо, — сказав ла­гідно. — Мій тато напевне поміг би тобі більше, як я, бо він дуже розумний і знає все...

— Розум — вода, — перебив хлопця Коарасіаба. — Розум — вода, а почування — вогонь. Вода сильніша вогню. Розум погасить почуття...

— Не розумію твоїх слів, Коарасіабо.

— Чому не розумієш? Вони прості: щоб дійти до мого племени через ліси, гори і болота, треба мати вогонь у крови. А розум спитає: "Пощо ідеш, о білий, до дикунів? Для чого засуджуєш себе на небезпеки?"... І погасне вогонь почу­вань, бо їх заллє холодна вода розуму...

Данко довго думав над тим, що сказав Коарасіаба, і прийшов до переконання, що старий має рацію: тато напевне не вплутався б у порахунки між індіянами. Що татові до того? А от йому, Данкові, дуже шкода Коарасіаби і йо­го племени, і Данко, коли б тільки був дорос­лим, не подивився б ні на що і пішов би туди, куди треба, і зробив би все, що від нього зале­жало б. Пішов би, свідомо наражаючись на не­безпеки. Для цілого народу, хоч і чужого, варто віддати одне життя. А тато цього не зробив би.

Чому ж то так?

Досі все те, що робив, казав чи думав батько, для Данка було тільки прикладом того, як по­винен робити, говорити і думати не лише Дан­ко, а і всі люди. Адже тато був розумним, чес­ним, відважним і добрим чоловіком. І не тільки в очах сина, а і в очах сторонніх людей. Та ви­являється, що Данко в такому поважному випадку, як з Коарасіабою, зробив би інакше, як батько. Чому?

Тато розумний, дуже розумний, це не підля­гало жодним сумнівам. Але чи розум справді може стати на перешкоді до доброго вчинку? Чи дійсно розум — вода, що гасить вогонь шля­хетних прагнень?

Ні, тут щось не так...

І раптом Данкові пригадався багато разів чу­ваний вираз: "Інший погляд на речі". Хлопець дуже зрадів таким, на його думку, вистачаючим поясненням і сказав по-українськи вголос:

— Так, тато має інший погляд на речі.

— Що ти сказав? — спитав Коарасіаба.

— Нічого. Я тільки думаю, що тобі хтось му­сить допомогти. Але, Коарасіабо, чому ти не звернешся до Посту Опіки? Адже там сидять військові, котрі помагають індіянам.

Коарасіаба аж затрясся на цю згадку:

— Що?! До Посту Опіки? Ні, Данку, я до Посту не піду. Я не вірю білим! Я не хочу, щоб білі прийшли в Долину Іґурей! Бо, коли б вони пішли, то не для того, щоб прогнати обманця Убіражару, а для того, щоб забрати... забра­ти... Ні, Данку, я і тобі не скажу.