— В Одесі саме входить у розпал пляжний сезон, отож Ірена пропонує податися туди разом із картинами, найняти якесь "бунгало" і поєднати відпочинок на морі з популяризацією та розпродажем твого таланту.
— Ідея геніальна, але наразі нездійсненна. Транспорту в мене нема, грошей нема, знайомих в Південній Пальмірі — теж не водиться.
— Кепські справи, — погодився Костоправ, але, запивши прикрі роздуми кількома ковтками гіркуватого напою, знову запропонував свої послуги: — Загалом, я можу десантувати вас на морський берег. Водночас і сам кілька разів скупнуся. У мене пікап, отож проблеми з доставкою твого цінного багажа не виникне. Щоправда, затриматись там надовго я не зможу, тому назад повертатиметеся поїздом. Усе ваше романтично-бізнесове перебування в Одесі впродовж двох тижнів згоден безпроцентно кредитувати. Розбагатієте — повернете.
— А ти хто за професією? Яким видом бізнесу займаєшся?
— Єдиним у нашій країні по-справжньому прибутковим, — подався до нього через стіл Костоправ. — Безкровним інтелігентним рекетом.
— Поважне зайняття, — спохмурнів Ігуда, проте Правденко одразу ж порятував його від апатії.
— Справді, рекетом, але суто династичним. А що, можу собі дозволити. Час від часу "наїжджаю" на свого батечка, такого собі мі— ні-олігарха столичного розливу, і матусю, котра теж має свій власний бізнес.
— Знімаю капелюха, старий, тобі пощастило значно більше, ніж мені.
— Всі ми граємо в рулетку долі, ставки в якій завжди високі.
— Схоже на те, — мляво погодився Ігуда, відчуваючи, що поступово підпадає під вплив цього розкутого всевладного чолов'яги. — А за які подвиги розжився на кликуху "Костоправ" — самбіст, каратист?
— Всього потроху, як і кожен поважаючий себе... Проте драж— нилка "Костоправ" приклеїлася до мене ще зі школи, і зліплена була кимсь із перших частин імені і прізвища — Кость Правденко. Одначе не відволікаймося. Як тобі, на тлі світової кризи, пропозиція щодо одеського рейду?
— Приймається.
— Тоді якого дідька відкладати, варяги? Позавтра й рушаємо. На підготовку дві доби, але на роздуми і вагання — жодної хвилини.
19
...Авгура виходить з підвалу, вимурованого у дворі біля будинку, і виносить звідти, притиснувши до грудей, три слоїка з закрутками. Поставивши їх на камінний пагорочок, на якому вже стоїть з десяток подібних слоїків, а ще — казанок, дві чашки, чайник, два ножі та майже нову, ще зі слідами солідолу, сокиру, — він, не без гордості за вдалий рейд, оглядає свої трофеї.
— Ну, що, гренадери-кавалєргарди? — складає свої припаси на чотириколісний візок, аби потім впрягтися в його дишлове поруччя. — Здається, мені буде легше, ніж Адаму, і веселіше, ніж Робінзону. Якщо й доведеться помирати — а таки доведеться, і то досить скоро, додав він із сумом, — то принаймні, не з голоду.
Цей візок — доволі просторий, на високих металевих колесах та ще й з надсадними бортами і з набитими на них жердинами, для шатрища, — виявився його найбільшим набутком останніх днів. Зазвичай подібні візки, які в повоєнних селах називали "біженськими тачками", майстрували о двох колесах. Вони були легшими, проте мали суттєвий недолік: під час стоянки поруччя доводилося опускати на землю, відтак усе, що було на тачках, починало зсуватися або й вивалюватися. Ну а "біженськими" вони називалися тому, що під час війни подібні тачки ставали єдиним транспортом і єдиним рятунком для цілих родин, які відходили в тил разом із відступаючими солдатами.
Що ж до, власне, цієї тачки, то майстер попрацював над нею так, нібито передбачав, що настане час, коли вона слугуватиме і транспортом, і ліжком, і прихистком у негоду — все ж таки не на голій землі та не під відкритим небом. Щоправда, якогось придатного куска брезенту чи плівки віднайти Авгурі поки що не вдалося, але ж це лише питання часу.
Завантаживши свої трофеї, Авгура перетягнув тачку до іншого, заздалегідь обраного ним двору. Тут, на ґанку, вже стояв напівнапо— внений рюкзак. Крім того, Авгура виніс із хати штани та нейлонову куртку-вітрівку, і, вже при денному світлі, нашвидкоруч приміряв їх.
— ".Та яке ж це, в дідька, мародерство? — проказав він, кидаючи штани в рюкзак, але немовби виправдовуючись при цьому перед кимось. — Біженці залишили все це, знаючи, що воно радіоактивне. Вони кинули весь цей одяг напризволяще, рятуючи собі життя; я ж беру його, щоб вижити — така ось, як казав наш старшина, "казар— менна парадокса". Смертнику з Зони обирати не доводиться.
Віднайшовши серед залізяччя господарської комори лопату з пе— реломаним черенком, ножівку і рогачі для шашлика, сержант склав усе це на тачку, далі запихнув за ремінь сокиру і, впрягшись, рушив із порослого бур'янами двору, посеред якого все ще проглядалися колії від воза. Та, щойно він поминув дощаний сарай, що стояв дещо осторонь обійстя, як раптом здригнувся від ревища. Із-за найближчої хати несподівано виступив уже недавно бачений ним приземкуватий бик-мутант — жаховисько з буцматою, аж ніби роздвоєною, головою, величезними, несиметрично розміщеними очима і короткими, але покрученими, ніби у дикого барана, рогами. Побачивши людину, бик-мутант здибився і з ревищем кинувся на неї.
— Тільки б ти, гад, не розніс мою тачку! — проказав сержант, вска— куючи до сараю і ледве встигаючи причинити за собою двері.
Бик проскакує повз нього, могутнім ударом проламує дві дошки, і, переможно пробігши по галявині "коло пошани", кидається до дверей, щоб, висадивши їх, увірватися до приміщення. Авгура заскочив за дерев'яну перегородку і, вихопивши з-за ременя сокиру та прикрившись кошиком, наче щитом, приготувався до поєдинку. У ці хвилини він нагадував гладіатора, якого випустили на арену проти якогось заморського чудовиська.
Щойно черговим ударом бик зруйнував перестінок, як Авгура кинув йому на роги кошика, і тільки дивом устиг ухилитися від могутнього рогу. Проте наступний удар був таким, що, дезертир вивалився на вулицю разом із рештками стіни.
Кошик тепер остаточно закрив морду тварини, і, поки та сіпала головою, намагаючись звільнитись від цієї напасті, сержант устиг підхопитися, знову взятись за сокиру і з усієї сили врубатися нею в бичий карк. Тієї ж миті кошик спав з рогів, і саме в той момент, коли бугай розвернувся, аби простромити свого ворога, той розрубує йому око, а далі знову врубується в шию. Вже коли бик-мутант опускається на передні коліна, Авгура продовжує з люттю розсікати його боки і хребет
.. .Розпалений двобоєм, у закривавленій вітрівці, Авгура і сам опускається на коліно біля конаючого бугая і переможно трясе закривавленими руками, в одній з яких сокира.
Зараз він і сам схожий на мутанта, що здолав свого найстрашнішого ворога і тепер торжествує.
— Будемо вважати, що посвячення тебе в "аборигени Зони" відбулося, — проказує Авгура, зриваючи з себе закривавлену нейлонову куртку і повертаючись до тачки. — Віднині ти живеш за її законами. Ну а перемогу над биком-мутантом відзначиш розкішним шашликом. Тим паче, що металеві рогачі для цього вже є.
* * *
Наступний день видався нежарким, але по-святешному сонячним. Владьо розклав поблизу своєї землянки, між двома металевими ріжками, вогнище, і теперь мудрував над трьома невеличкими казанами, в яких готувалися відвари.
Він сидів навпочіпки, біля купи прив'ялої трави, корінців і квітів, і неспішно, вдумливо відбирав з усього цього "сінокосу" — зілля, придатне для приготування ліків. Ось у руці в нього з'являється черговий пучечок трави. Влад бере одне зі стебелець, обережно прожовує, а ще через мить його аж пересмикує від гіркоти.
— Ні, — спльовує, розмірковуючи вголос, — така погань не може бути лікувальною. Авгура викидає стебельце, але все ще дивиться на нього. — Втім, можливо, саме в цій гіркоті закладено якісь лікувальні властивості? Деякі таблетки, он, які гіркущі, аж кишки вириває, але ж лікарі їх приписують...
Піднімає стебельце, оглядає його, відбирає з пучечка ще кілька подібних і, трішечки провагавшись, зважується:
— Дідько з ним. У., "суміш номер два" — кидає в середній казанок. — Відвар назовемо "Четвертим реактором".
Почувши тріск гілки, Авгура рвучко озирнувся. Нікого, мабуть, причулося.
— Так, а це що за корінець? — пожувавши, Влад задоволено хитає головою. — Та це ж справжнісінький чорнобильський женьшень. І куди його? Звичайно ж, у "суміш номер один", яка в історію медицини ввійде під назвою "Коньяк мутанта"!
Захопитись, він не помічає, як праворуч, край галявини, обережно підводиться з-за кущів давдцятипятилітня жінка, відома в цій частині Зони під іменем Марія Людська. Вона одягнена в сарафан, отож голова і груди в неї оголені, а вінок із жовтих квітів виявився не на голові, а на вигнутій лебединій шиї.
Певний час Марія уважно стежила за діями хлопця, проте не видавала себе. Погляд її чорних очей залишався суворим і гіпнотизуючим.
Ось Авгура пильно принюхався до якогось корінця, далі заходився старанно розжовувати його.
— Таки справді валер'янкою пахне! Невже валер'яновий корінь?! Божественно, підеш у "суміш номер три", от тільки як би її назвати? — замислюється. — Для початку назвемо "Валер'яновим бальзамом, або Останньою радістю гіпертоніка". Геніально! А це що за баобаб? — принюхується до якоїсь лапатої травини. — Матір Божа: борщем пахне! — примружує очі. — їй богу, борщем! Та це ж, мабуть, селера?! Здається, я й зірвав її на якомусь городі.
Раптом він озирається і бачить...