Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Чав! — і Данко, мах­нувши на прощання рукою, вибіг з хати.

Обережно знявши повішений у шопі бальон і дбайливо його згорнувши, хлопці пішли на площу до Саміра. За ними бігла ціла гурма ці­кавої дітвори.

Було вже темно. На площі коло фоґейри зі­брався густий натовп. Багато присутніх мали також бальони, а всі поголовно були забезпечені більшою, чи меншою кількістю фоґетів.

— Ідуть! Ідуть! — впали вигуки в натовпі, коли Арасі з Данком вийшли на освітлену смо­лоскипами площу.

З тих вигуків Данко зрозумів, що вони є ге­роями сьогоднішнього вечора. Та й не диво: майстерність молодого індіянина у ліпленні бальонів була давно відома, а на цей раз всі знали, що його бальон буде чимсь — о! — і за тим слідувало щипання вуха.

— Ну, починаємо! — гукнув Арасі, котрий вже знав настрої містечка. — Хто перший?

— Я! — обізвався один юнак. — Я пускаю свій перший!

Вслід за юнаком вийшло ще кілька менших і більших хлопців з приготованими бальонами. Серед них був і білявий Жорже, якого Арасі називав з ненависти "рудим". Сердито блис­нувши в бік суперника своїми темними очима, Арасі, однак, не заперечував: він знав, що найкращого бальона ніхто ніколи не пускає пер­шого.

Почалося таїнство запалювання. Один три­мав бальон за горішній кінець, другі — за біч­ні роги, а один, — як водиться, — власник бальону, підпалював тошу.

Від запаленого всередині вогню прозорі стін­ки бальонів затеплилися і ожили різними ко­льорами: червоними, зеленими, жовтими, сині­ми, фіялковими. Бальони, ніби живі сотворіння, що прокидалися з мертвого сну, злегенька затремтіли, пропускаючи крізь стінки приємне тепло. Папір таємниче зашелестів, випростовуючись від тиску зсередини. Вогонь розгарявся все більше і більше, надимаючи гарячим повітр'ям паперові стіни.

Декотрі вже пробували готовість своїх ба­льонів до лету, злегка підтягаючи їх за верше­чок вгору.

Ось коло одного гуртка роздався радісний крик, бо бальон, який спочатку нерішуче ко­ливався і моргав усіми своїми яскравими бока­ми, раптом рванувся вгору.

— Р-р-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть!.. — за­кричали довкола, заплескали в долоні, засви­стіли і глухо затупали в землю ногами люди.

— Підпалюйте фоґейру! Фоґейру підпалюй­те!

— Трах-тах-тах!.. Бум!.. В-ж-ж-ж!.. — затріщали й зашипіли випущені навздогін за бальоном фоґети.

— Р-р-р-а-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть! — обізвався знову натовп, бо піднісся і другий ба­льон, а за ним третій.

Мов чарівні маленькі палаци, зроблені з ко­льорового скла, бальони підносилися вгору, обертаючись, то одним, то другим боком, поки їх не підхоплювала течія вітру і не несла над ріку.

Підпалена фоґейра затягнулася спочатку гу­стим димом, а потім, при дужому напорі вітру, спалахнула у підніжжя буйним полум'ям. Кри­ки і радість збільшились. Небо вкривалося все густішою мережею золотих ракетних ниток і розцвітало їхніми вибухами. Почалося справж­нє свято Сан Жвон.

Четвертий бальон був капризний: він все хи­лився набік і ніяк не хотів випростовуватись. Коли ж знетерпеливлений власник нервово шарпнув його за чубок, стараючись надати йо­му потрібного положення, бальон, ніби роззлостившись, бухнув несподівано вогнем, загорів­шись цілий, і за секунду розсипався великими золотими платками. Ті, що тримали його, з кри­ком розскочились в сторони, і на місці, де щой­но так гарно світився упертий барвистий ліх­тар, лишилася сама димляча тоша й сірі клап­тики зітлілого паперу.

Товпа знову закричала і засвистіла, виявля­ючи глузливе, хоч і не менше, вдоволення:

— Еп-па, портуґез!

— Бурро![43]

Найбільше мороки мав коло свого бальона Жорже. Його бальон взагалі не мав охоти лі­тати. Намотана на тошу ганчірка вже дотліва­ла, Жорже мав чорні від сажі руки, якими він вспів уже намалювати собі криві вуса й широ­ку бороду, обчорнити вуха й ніс, але бальон таки не підлітав.

— Нічого, я знаю тепер, чого йому бракує, — зрезиґновано сказав Жорже, хоч справді то­го не знав. — Я його поправлю і пущу завтра.

— Ти, як хочеш, щоб твій бальон літав, — крикнув злобно Арасі, — то прив'яжи його до кінського хвоста!

Довкола зареготались.

Жорже моментально скипів:

— Іди ти малювати мавпи, знаєш?[44] — крик­нув і собі здавленим голосом. — Добре, що хоч можу до кінського хвоста прив'язати, а ти при­в'яжи до свого власного, мавпо хвостата!

— А — ти безхвоста мавпа, ще й руда до того! — відгризся Арасі.

— Жорже! Арасі! — загукали довкола. — Та помиріться ви хоч заради сьогоднішнього вечора!..

— І-і-і! — вставив хтось збоку. — Шкода їх мирити. Двоє довгоносих не поцілується! Вони при кожній нагоді сваряться.

Але сварку утихомирили.

Злітали бальони за бальонами. Власники щасливо пущених були горді й веселі. Невда­хи ж мали дуже посоромлений й навіть винуватий вигляд.

Самір з жінкою й синами мусіли добре зви­ватися, щоб задовольнити всіх клієнтів. Щас­ливці на радощах частували всіх, а невдахи приходили залити почуття своєї поразки. Пили пиво, горілку і перекусували печеними піньорами. Дітям замовляли з капіле[45], або й саме чисте капіле цілими склянками.

Нарешті, прийшла черга й на Арасі. Він ви­брав кількох дорослих юнаків і вивів їх на пло­щу.

— Арасі!.. Арасі пускатиме Данкового бальона! — загукали довкола.

Очі всіх звернулися на молодого індіянина і його помічників. Зі склепу повиходили не тільки покупці, але навіть і родина Саміра. Всі уважно почали слідкувати за приготуваннями.

Через те, що бальон був високий і до його вершка не досягла б навіть рука найвищого чоловіка, з Самірового склепу винесли стіл. На нього виліз плечистий парубок і взяв бальона за чубок. Арасі священодіяв: він ще раз уваж­но перевірив положення тош, розпорядився, хто де має стояти і чого пильнувати. Переко­навшись, що кожний знає свою ролю, ліг на землю і почав підпалювати тоші: спочатку більшу, а потім малі. Запаливши, він все ще лежав на спині, обережно роздмухуючи вогонь то в одній, то в другій тоші.

Непорушний натовп затаїв віддих, обнятий тим самим питанням: полетить, чи ні?

Бальон розцвів цілою веселкою вогнів, за­тріпотів і став обережно похитуватись, як ма­ленька дитина, що пробує перших кроків. То­ді Арасі зірвався на ноги, поправив тут і там руки, що тримали бальон, і вискочив на стіл. Змі­нив хлопця, що пильнував вершка паперового корабля, і вправною рукою потягнув бальон трошки вгору. Бальон покірно подався і вже не опустився вниз. Це був доказ того, що тя­гар тош обчислений добре.

Ще секунда, друга — і ось бальон задрижав, просячи старту.

— Пускай! — крикнув несамовито Арасі.

Яких десять рук, що притримували паперо­вого красеня, покірно відірвалися від нього, а бальон зробив гордий скок і урочисто почав пі­дійматися.

Коли було на нього дивитися збоку, видава­лося неможливим, що оце величаве паникадило було твором рук звичайного неграмотного хлоп­ця. Не вірилося, що воно було зроблене зі звичайного клею і найдешевшого паперу. Білі бо­ки корабля, позолочені вогнем знутра, облива­лися то синіми, то червоними, то зеленими то­нами, що їх кидали від себе причеплені внизу човники. Віконечка корабля, наліплені також з червоного паперу, здавалося, аж сміялися і раділи разом з глядачами.

Люди стояли, як заворожені. І тільки тоді, коли бальон піднісся на яких десять метрів уго­ру, над цілим містечком піднявся такий рев радости і захоплення, немов би тут щойно розби­ли напад племени ботокудів. Летіли вгору каш­кети і солом'яні капелюхи, шкварчали і вибу­хали кольорові кулі фоґетів, яким вторували вистріли з рушниць і пістолів, а над усім по­вис крик і свист сотень присутніх.

Потім люди кинулись ґратулювати обом ге­роям вечора. Та до Арасі не можна було навіть приступити. В ньому раптом прокинувся ди­кун. Він скакав, кричав щось на адресу Жорже і його коня, перевертався через голову, ха­пав куплені за Данкові гроші фоґети і, вистрі­ливши, знову кричав, скакав і перевертався через голову. Хоч-не-хоч, Данкові доводилося приймати ґратуляції самому.

Данко, бачивши, як роблять всі "порядні кабоклі", вирішив поступити і собі, як вони. Він зібрав усіх своїх товаришів, повів їх до Саміра і розпорядився:

— Саміре, дві пляшки капіле і на п'ять крузейрів м'ятних цукерків для товариства! Я пла­чу.

Та в тій хвилині пригадав, що решту грошей має Арасі, з котрим тепер абсолютно не можна було говорити, і поправився:

— Я завтра заплачу.

— Добре, добре, — згодився Самір. — Дві пляшки капіле, на п'ять крузейрів цукерків і що ще?

— Покищо, нічого.

Хлопці, наслідуючи старших, побрали склян­ки, побажали Данкові всяких успіхів і почали пити засолоджену рожеву воду і смоктати зе­лені цукерки, від яких було так приємно-хо­лодно в роті.

Нарешті, Данко попрощався з товаришами і всіми присутніми в склепі і пішов додому.

Фоґейра горіла вже аж до вершка, бризка­ючи іскрами і освічуючи все довкола в золо­тисто-червоні кольори. В повітрі стояв тяжкий запах пороху і карбіту, що були неприємними додатками до кожного фоґету, і давив у гру­дях.

Данко йшов, час-до-часу оглядаючись на вогнений сніп фоґейри, довкола якої продовжува­лась голосна забава з бальонами, або вдивляв­ся у свою власну кумедну довгоногу тінь, що бігла від його стіп далеко вперед і губилася в сутінках, куди не досягало світло високого вогнища з площі. Йшов, а в грудях його злег­ка ворушився якийсь неприємний неспокій і отруював собою радість щойно пережитих вражінь. Не турбував його видаток, зроблений для товаришів, бо він знав, що батько за це гніва­тися не буде. Зате гриз його другий видаток — на фоґети. Річ, звичайно, не в двадцятьох кру— зейрах, а в тому, що він вперше за своє життя зробив те, чого йому не дозволив батько.

— Ах, — подумав він з досадою, — який той Арасі дурний! Ну, чому він попросту не попро­сив у мене тих двадцять крузейрів? Адже я міг ці гроші йому просто подарувати за ті послуги, які він нераз для нас робить. І тоді тато напевне також нічого не сказав би, бо яке ко­му діло до того, що робить Арасі з подаровани­ми грішми? А так....

І Данка цілком пригнобила свідомість своєї провини. Він не боявся батька, але любив його і шанував свято, а тому так прикро було йому подумати, що ось через пусті фоґети він міг захитати до себе довір'я найдорожчої йому лю­дини.

— Коли б уже тато повернувся! — подумав наостатку.