Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

— А боягуз не сміє бути морубішабою ґваянського племени!

Арасі вже нічого не говорив. Мовчки встав і поволі поплентався геть.

Ґваянці, що досі не промовили ні слова, диви­лися йому вслід без виразу найменшого жалю, чи поваги: Арасі їм тепер не сподобався зовсім.

Коли його постать скрилася за урвищем, Іта­піра обізвався:

— Видно, той білий хлопець казав правду... Будьте тепер уважні, мужі!.. Я відчуваю близь­ку небезпеку. Сховайте добре скарби, а вночі тримайте сторожу... Ти, Кайтету, подбай про все потрібне до подорожі. Ми попливемо зараз, не чекаючи ночі. Хлопець казав, що нам білі ні­чого поганого не зроблять...

До ока

У знайомій уже нам в'язничній кімнаті Посту Опіки сиділо з виразом скрайнього пригноблен­ня в очах двоє людей: старий і молодий. Їхні го­лі, смагляві тіла були позначені численними сві­жими шрамами, що свідчили про впертий спро­тив, який ставили бранці перше, ніж опинилися в полоні. В кожного на шиї гойдався тяжкий разок намиста, зложеного з зубів і маленьких мушель, а на зап'ястках рук блищали сталеві бранзолети, сполучені дзвінкими кільцями ланцюгів.

Спочатку, коли їх тільки тут замкнули, обидвоє почували себе, як дикі звірі в клітці, й кида­лися люто на дощані стіни в'язниці. Скоро, од­нак, переконалися, що марні їхні зусилля, бо стіни були міцні, як рівно ж були міцні й кайда­ни, в яких опинилися їхні руки.

І дарма старався заспокоїти індіян поручник Морейра, дарма всіми силами старався викли­кати їхнє довір'я — дикуни лишалися непри­ступними. Вони відкидали їжу, люто топтали но­гами принесені подарунки і відверталися спина­ми, коли тільки хтось пробував до них загово­рити.

Побачивши, що всі його заходи нічого не дають, Морейра наказав їх замкнути і лишити в спо­кою, а сам пішов до манастиря.

В'язні якийсь час сиділи мовчки, похнюпив­ши розпатлані голови, а потім старий почав:

— Бачиш, Асіре, соняшний морубішаба казав правду: білі полюють за ним...

— Я також казав правду: нам не треба було брати Арасі до племени! — з виразовії затятої впертости обізвався Асір.

— Ґваянці мають тепер морубішабу соняш­ного роду.

— Ґваянці мають тепер найдурнішого морубі­шабу з усіх племен, а ми за це сидимо у цій твердій оці і маємо зв'язані руки.

Інає внутрішньо відчував правоту Арасі, а то­му сердився:

— Ти можеш легко звідти вийти, — сказав їдко: — скажи лише цьому білому, де є Арасі — й він тебе відразу пустить на волю.

— Я не сиджу тут, щоб зрадити Арасі, — хо­лодно пояснив юнак. — Я дав себе піймати і зам­кнути ради тебе, Інає.

— Навіщо ти мені? — спитав Інає суворо, хоч в грудях його забреніли теплі ноти.

— Помогти тобі вирватися звідси.

— Як поможеш, коли маєш зв'язані руки?

— Як не зможу помогти, то загину разом з то­бою. Самого тебе не покину...

Тією рішучою заявою Асір цілком обеззброїв Інає і примусив його глибоко задуматись.

Багато-багато днів провів Інає в мандрівках, шукаючи інших ґваянських родів, до яких хотів прилучити свою невелику оселю, довгими рока­ми він плекав надію про з'єднання всіх ґваянців під берлом морубішаб Соняшної Династії, що про них наслухався багато ще в дитячих літах від старих мужів племени, і тому так надзвичайно втішився, коли зустрів Арасі, тому поставив на свойому, схиливши раду племени до прийняття дивного юнака на відповідальний пост в оселі. Але зараз же по раді племени щось почало йому неподобатись у поведінці нового морубішаби. Щось прикро вражало старого чуйного мужа в словах і вчинках "соняшного вибранця", коли він тільки почав діяти. Інае відразу відчув, що Арасі не має ані твердости вдачі, ані ясности думки, ані свідомости свого обов'язку перед племенем. Це ображало високі поняття Самотнього про характер морубішаб Соняшної Династії, і він навіть в душі докоряв Тупанові за те, що не скинув для ґваянців якогось ліпшого вождя. По­тішав лиш себе думкою, що з часом Арасі виро­биться, коли поживе на землі серед індіян, а прихід білих до оселі навіть і зовсім був поми­рив Інае з новим морубішабою, бо бодай тут по­казалося, що він мав рацію.

Однак тепер кинуті одверто слова Асіра про глупоту Арасі запали йому в душу і муляли, як зерна колючого піску.

"Асір є наймудрішим юнаком племени, — роз­важав собі Самотній, — і до його слів треба при­слухатися"...

***

А в той самий час, коли між ним та Асіром відбувалася ця розмова, поручник Морейра го­ворив з отцем Вісенте:

— Маємо двох полонених з племени Коарасіаби, отче.

— Чув я вже, чув, — сумно обізвався свяще­ник. — Бідні ті ґваянці!..

— Ну, біднішими були ті, хто зустрівся з ни­ми на острові і в оселі... Але, отче, я мушу го­ворити з Коарасіабою і прошу вашого посеред­ництва.

— Ах, пане поручнику!.. Вибачте, що я на­важуюся давати вам якісь поради, але чи не краще було б лишити індіян в спокої, а натомість зайнятися розшуками Данка й Арасі?..

— Власне, я до того прямую. Чи, ви знаєте, що Арасі зробився морубішабою саме в тому племени, куди попрямував Данко?

— Та що ви кажете?!! — заломив руки отець Вісенте. — Це означає ні більше ні менше — тільки що Арасі накаже хлопця знищити!!! Боже, рятуй від такого нещастя!..

— Покищо я поробив усі можливі заходи, щоб до того не допустити: оселя є під наглядом і до­роги до неї також. Але саме через це я хотів би говорити...

— Але ж зрозуміло, пане поручнику!.. — перебив священик. — Ходімо до Коарасіаби!

Побачивши візиту, Коарасіаба насупився, бо знав, що такі відвідини завжди приносили з со­бою докучливі випитування, що доводило його до люти.

— Коарасіабо, — почав тремтячим від хвилю­вання голосом падре Вісенте, — чи ти знаєш, що, помимо твого бажання, Арасі став морубішабою племени?..

— Як?! — аж кинувся від обурення Коарасіаба. — Цей злодій?! Цей буґро[61]?! Цей нездара?! Я ж наказав Кам'яній Рибі...

— Але це ще не все, — продовжував падре Вісенте, — це ще не все, Коарасіабо: Данко пі­шов до племени, Данка можуть забити на наказ Арасі.

Коарасіаба відразу спустив ноги з ліжка.

— Не допущу!.. Не дозволю!.. Власними ру­ками заб'ю Арасі!.. Де той Ітапіра?!

— Де є Ітапіра — ми не знаємо, — сказав Морейра, — але зате в Пості Опіки є двоє інших індіян з твого племени. Ходи поговориш з ними. Переконай їх, щоб вони не переховували Арасі й не обстрілювали наших людей. Ми не хочемо зла для вас...

— Люди з мого племени?! — ще більше роз­хвилювався Коарасіаба. — Де вони?! Я зараз іду до них!..

— Коарасіабо, ти не можеш ходити!.. — по­чав хапати його за руки священик. — Я покли­чу людей, щоб тобі помогли!..

— Не треба! — махнув рукою старий. — Я вже ходив і нічого мені не сталося. Піду сам!.

І справді, вхопивши в руки дві палиці, Корасіаба пошкутильгав так скоро наперед, що падре Вісенте і Морейра ледве за ним встигали.

Коли відкрилися двері в'язничної кімнати і всі троє індіян стали між собою до ока обидва в'язні широко розплющеними очима прилипли до Коарасіабиних грудей, на яких виразно виступав знак сонця. Коарасіаба також у перший момент дивився на незнайомих, весь тремтячи з нетерп­лячки. Але тоді, коли в обох в'язнів обличчя з кожною секундою все більше розпромінювалися радістю, — в Коарасіаби, навпаки, лице похмур­ніло, виявляючи глибоке розчарування.

— Навіщо ти сказав, що тут є люди з мого племени? — з докором обернувся Коарасіаба до Морейри. — Вони не є ґваянці.

— Чому так кажеш, морубішабо? — раптом простягнув до нього скуті руки Інає. — Ми є ґваянцями!

— Не знаю вас! Таких не було в Долині Іґурей.

— Морубішабо!.. Морубішабо!.. — залебедів зворушений Інає. — Ми не є з Долини Іґурей — ми є з-над Жовтої Ріки!.. І я давно шукав морубішабу зі соняшним знаком на грудях!..

Коарасіаба з великим зусиллям проковтнув твердий клубок, що став йому в горлі, і сказав:

— А я також колись шукав по лісах ґваянських племен і не знайшов...

Обидва діди у глибокому зворушенні поклали один одному руки на голови і якийсь час стояли мовчки.

Асір, котрий досі в глибоку захопленню міряв то одного, то другого діда, несподівано впав на підлогу і в розпуці почав шарпати кайдани і угризатися у них з цілої сили зубами.

— Негідні! Підлі! Нікчемні пси! Взяли в не­волю морубішабу Соняшного роду, зв'язали руки мудрому Інає!.. О-о!.. Чому я не можу вмерти за вас обидвох?!

— Що говориш, юначе? — схилився над ним Коарасіаба. — Я зовсім не є в неволі... Як на­зиваєшся?

— Мене прозвали Болем, морубішабо, — стог­нав Асір. — Я заслужив це ім'я у війні з карібокцями. Але тепер я не можу нікому з цих білих псів завдати болю, щоб вас визволити!..

— Не треба говорити марних слів, Болю! — строго, але й тепло промовив Коарасіаба. — За­раз будете вільні, й ти знову зможеш воювати з ворогами ґваянців та завдавати їм біль.

— О-о! — радісно зірвався на ноги Асір. — Це говорить справжній морубішаба! Не такий, як той непотріб, що його напевне викинув Тупан з Блакитних Гір!..

— Про кого говориш? — стрепенувся Коара­сіаба.

Асір зиркнув з-під лоба на Інає і спустив го­лову.

— Ми, морубішабо, — почав, затинаючись, Інаіє, — знайшли ще одного нащадка Соняшної Династії... молодого... зі знаком сонця... Ми... Я порадив на раді племени обрати його на морубішабу племени... Але білі полюють за ним... Ти маєш тут силу... Не дозволь їм забирати нашого нового вождя...

В міру того, як Інає говорив, ніздрі в Коарасіаби роздувалися все сильніше, а очі розгорялися в дикому гніві.

— Як звуть того, кого ви зробили морубішабою? — спитав, наступаючи на Інає.

— Світанок.

Коарасіабу ніби хто обілляв окропом. Він за­кричав, затупав загіпсованою ногою, застукав палицею так сильно, що ціла будівля Посту Опіки задудніла.

— Арасі — морубішаба?!! — вигукнув люто. — Що ж варте плем'я, котре вибирає собі такого морубішабу?!!

І в цій хвилині йому пригадалися насмішливі слова внука: "Коли ти був серед них наймудрішим, то що ж варта решта?"... Коарасіаба як би вдавився тими словами і відразу замовк.

— Він сказав нам, — зніяковіло почав оправ­дуватися Інає, — що його прислав сам Тупан на морубішабство...

— Він — ошуст[62]! Ти знаєш це слово? — аж задихався Коарасіаба. — Він говорить таке, чого ніколи не було.