Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Але цього всього мало. Данко, по-перше, був малим. По-друге, Данко не дій­шов би сам до Долини Іґурей. А про те, щоб Данко вибирався в подорож з цілим товари­ством білих, Коарасіаба не припускав навіть думки.

— Данко також не входить в рахубу, — ви­шептав гірко індіянин. — І ти, старий морубішабо, даремно побиваєшся за білим хлопцем, котрий через чотири дні розпрощається на­завжди з тобою...

Страшно потопаючому плавцеві гинути у бурхливих водах розшалілої ріки. Але ще страшніше буває тоді, коли він вчепиться за пропливаючу колоду, на якій можна урятува­тися, а зрадлива хвиля вирве у нього ту колоду і, регочучись, понесе її далі, а до плавця знову витягне руки холодна смерть.

Щось подібне до потопаючого відчував і Коа­расіаба. Досі він журився тим, що не має спадкоємця. А тепер, повіривши, що спадкоємець є, журився подвійно, що той спадкоємець не дій­де ніколи до свого права.

Одна за другою перекочувалися над його головою безпорадні думки, прибиваючи його все нижче до землі.

Погожий ранок застав Коарасіабу зануреного в задуму над погаслим жаром, вкритим грубою верствою сірого попелу...

Веселий вечір

На другий день ціле Санто Антоніо говорило про виїзд Соколів. І не дивно: для маленького містечка, як приїзд нових людей, так і від'їзд старих мешканців були незвичними і великими подіями. В склепі, що був своєрідним містечко­вим клюбом, де можна було випити чарку го­рілки, склянку пива, або кую шімарону, обмі­нятися думками і дізнатися щось нового, цю подію обговорювали зі всіх сторін.

— Шкода, що виїжджають, — говорили одні. — Добрі були люди.

— Добрі, — годились другі, — нема що ка­зати.

— Скільки Педро дає за хату?

— Тридцять тисяч.

— Пушшя! Тридцять тисяч?! Сі, сеньор! Добрі гроші!..

— Добрі! Але й хата добра: велика, нова. Хата — о! — сказав Самір, взявши себе за вухо.

— Сі, сеньор! Ну, і парцеля велика. Жорже напевне дав би більше.

— Напевне дав би, але Педро його випере­див. Ранком зустрічав його, як ішов платити гроші.

— Арасі, а тобі не шкода, що Данко їде? — спитав хтось.

— Що там для Арасі Данко значить? Він за келішок горілки і діда проміняє, не тільки Дан­ка. Правда, Арасі?

Арасі, котрий завжди стирчав коло склепу, почувши глузливе питання, мовчки відвернув­ся.

— Та ну, не вдавай гордого! Саміре, дай йо­му за півкрузейра. Я заплачу.

— Іди, Арасі, випий, — гукнув Самір, нали­ваючи чарку. — І не стій тут, а йди собі геть.

— Сі, сеньор! — вдячно відгукнувся Арасі, випив горілку, обтер губи рукавом і вийшов зі склепу.

***

В той самий час, коли в склепі йшла пожвав­лена розмова, Сокіл прощався з Данком. За ве­чір і частину ранку батько з сином веліли вже багато речей поскладати до валізок і пачок. Лишилася решта, що її мали упорядкувати після повороту Сокола в останній день перед від'їздом.

Сокіл давав останні розпорядження:

— Всі свої речі, Данку, пакуй до цієї скрині. Хати не лишай надовго. На ніч замикай добре вікна і двері і нікого не пускай до середини. Гроші я поклав ось у цю валізку, і ти на всякий випадок про це пам'ятай. Тут маєш пару крузейрів на видатки. Але не купуй ніяких дур­ниць, особливо фоґетів. Цих дві ночі, поки я при­їду, Коарасіаба, я думаю, погодиться перебути з тобою, щоб тобі не було сумно. Хоч в Санто Антоніо небезпечних злодіїв нема, але ліпше буде, коли вас буде двоє. А тепер, синочку, будь здоровий, бо я вже таки мушу їхати.

Вони попрощалися і вийшли надвір.

— Арасі, — завернув Сокіл від брами моло­дого індіянина, котрий виходив з двору, — дід в хаті?

— Сі, сеньор, — якось нервово відповів Ара­сі.

— Осідлаєш мені коня, поки я поговорю з дідом?

— Сі, сеньор.

— Іди, Данку, поможи йому осідлати Карого.

— Сі, сеньор, — пожартував Данко, наслі­дуючи Арасі.

— Ох, ти кабокльо, кабокльо! — ласкаво по­сміхнувся Сокіл і пішов до Коарасіаби.

Хлопці пішли сідлати коня.

— Данку, — спитав Арасі, накладаючи сід­ло, — коли будемо пускати бальона: сьогодні, чи завтра?

— А ти його не продаєш, хіба?

— Ні. Продав би, коли б ти не їхав, але те­пер не продам. Хочу пустити бальон для твого від'їзду.

— Дякую, — зворушено сказав Данко. — Ти — добрий товариш, Арасі і я тебе не забуду.

Арасі кисло всміхнувся:

— Але що ж, — зітхнув він, — пускати такого гарного бальона і не вистрілити за ним фогета — це просто сором!..

— О, тим не журись! — попробував заспоко­їти Данко товариша. — За нашим бальоном стрілятиме все містечко.

— Так, — гірко відповів Арасі. — Ціле міс­течко стрілятиме, а ми — ні. Ми такі бідні, що у нас грошей навіть на один фоґет нема...

Данко не вспів нічого сказати, бо почулися кроки Сокола, і розмова увірвалася.

— Ну, готово? — спитав Сокіл, заходячи до стайні.

— Готово, тату. Тату, а я можу сьогодні піти з Арасі пустити бальона? Не надовго, на хвили­ночку?..

— Добре, добре, але вважай, щоб і ти якось не полетів з бальоном...

Сокіл, жартуючи, потягнув сина за ніс, ско­чив на коня і поїхав до брами, яку послужливо відчинив перед ним Арасі.

***

Після обіду в Санто Антоніо було весело і га­мірно. На площі коло склепу Саміра молодь складала з грубих метрових полін високу фоґейру, яку маїли підпалити урочисто увечері. Скрізь по вулицях лежали купи ріща або дров, які стягали діти для своїх власних, окремих вогнищ. На другому кінці площі молодь обти­кала зеленню підвищення з дощок, де мала відбутися на другий день забава.

Хоч Самір напередодні запевняв, що має тільки дуже обмежену кількість фоґетів, але та "обмеженість", видно, була якась гумова, бо розтягалася і розтягалася, цілком задовольняючи потреби численних покупців. Діти, молодь і дорослі, захоплені святочною горянкою, витрачали останні тустони[41] на "чуда піротехні­ки".

Перед смерком прийшов Арасі, котрий цілий день приймав найактивнішу участь в складан­ні фоґейри, і викликав Данка з хати.

— Слухай, — заговорив він з розпукою у го­лосі, — ти справді не маєш грошей навіть на один фоґет?!.

— Я маю гроші, — щиро відповів Данко, — але тато мені їх лишив на їду.

— О, меу Деус до сеу! "На їду"! Адже ти в монастирі й так маєш сніданки, обіди і вечері! "На їду"! Та я б погодився взагалі не їсти ці­лий місяць, щоб тільки заощадити гроші на фоґети!.. Що там їда?!. Їсти можна кожного дня, а фоґети бувають тільки раз в році. Окрім то­го, ти їдеш, Данку. Їдеш назавжди. І на про­щання не купиш кілька фоґетів?!.

Данкові стало дуже прикро. Він сам ніколи ні в кого нічого не випрошував і не зносив, ко­ли його просили зробити щось таке, чого він не міг. І тепер, слухаючи благального голосу Арасі, котрий був і старший і належав, як-не— як, до приятелів, відчував сором за товариша.

— Скільки тобі грошей залишив тато? — продовжував випитувати Арасі.

— П'ятдесят крузейрів.

— Носса! П'ятдесяти крузейрів?! Чи ж ти жакаре[42], щоб за два дні міг при готових сні­данках, обідах і вечерях проїсти ще й п'ятдесять крузейрів?!.

— Тато дав мені гроші не тільки на їду, а й на всякий інший випадок, — пробував бо­ронитися Данко.

— Які ж можуть бути ще випадки? Ніяких. Слухай, Данку, ти мусиш купити бодай на двадцять крузейрів фоґетів. Решта тобі виста­чить. Дай!..

— Я не можу, Арасі, тато не дозволив

— Ех, ти! — зневажливо скривився Арасі. — Тато тобі не дозволив... Ніби татові не все одно, чи ти гроші витратиш на їду, чи на що інше. Ну, добре!.. Більше не проситиму. Я й так не просив би, коли б Самір і Педро не від­мовились мене взяти рубати дрова. Думав, за­роблю грошей, сам куплю фоґетів і всі їх ви­стріляю на прощання зі своїм другом. Нічого я для тебе не жалів, бальона тобі подарував. А ти... Ну, то можеш собі їхати. Жаль мені було за тобою, а тепер — ні! За фальшивим другом і тупим ножем ніколи не згадується з плачем. До-побачення!..

Данка обхопив жаль:

— Чекай, Арасі, — затримав він юнака за руку, — я вже дам тобі гроші! Ось тут є п'ят­десят крузейрів. Купи за двадцять фоґетів а решту мені принеси. Добре?

— О, це зовсім інша річ! — втішився Арасі. — Так то я розумію! Ти — справжній друг! Я вже біжу, бо фоґетів залишилося дуже мало. Навіть не знаю, чи ще є які гарні. Чав! — і, вхопивши гроші, Арасі, мов мала дитина, під­скоком вибіг на вулицю.

— Чого від тебе хотів Арасі? — підозріло спитав Коарасіаба, коли Данко вернувся до ха­ти.

Хлопець зам'явся.

— Напевне просив грошей? — догадався Ко­арасіаба.

— Так, — признався Данко. — Арасі дуже хотів купити фоґетів.

— І ти дав?

— Дав.

— А тато що на це скаже?

Данко похилив голову, не відповідаючи ні­чого.

— Коли приїде твій батько, — сказав Коа­расіаба після павзи, сердито посмоктавши люльку, — я йому скажу, що Арасі забрав у тебе гроші.

— Це неправда! — стрепенувся Данко.

— Правда! Прийшов, обдурив тебе і вимантив.

Данко розсердився і блиснув очима:

— Неправда! — тупнув ногою. — Арасі ме­не не дурив! Я сам дав йому гроші! Коли б не схотів — не дав би. Але я схотів і дав. Я дав, я буду і відповідати!..

— Тато буде гніватися.

— Буде. Але при чому тут Арасі? Тато, прав­да, заборонив витрачати гроші на фоґети, але не забороняв Арасі їх просити. Арасі невинен.

Ця смілива й горда відповідь не тільки спо­добалася Коарасіабі, але й погасила його гнів: "Говорить, як справжній індіанський муж!" — подумав собі.

Данко з нетерплячкою чекав повороту Ара­сі. Йому вже кортіло якнайскоріше пустити бальона і... Ну, що будемо скривати?.. Адже, Данко мав усього чотирнадцять років. А ко­трий же хлопець у цьому віці не захоплюєть­ся фоґетами, навіть коли тато не дозволяє їх купувати?..

— Хоч би дійсно не забракло яких гарних! — думав він, виглядаючи у вікно на дорогу.

Але, замість Арасі, під брамою з'явився Бенедіто і заплескав:

— Данку! — крикнув він. — Це ти послав Арасі по фоґети до Саміра?

— Я. Або що?

— Та нічого, тільки Самір мене прислав спи­тати, бо він не вірить Арасі.

— Хай Самір буде спокійний...

— Ну, то чав! — і муринчук вернувся бі­гом назад.

Нарешті вернувся Арасі з кількома великими фоґетами під пахою.

— Ходи, Данку! — гукнув він. — Поможеш мені зняти бальон, і підемо до фоґейри. Там уже народу — пушшя ла ґерра! Всі на нас чекають. Скоро!

— Коарасіабо, — нервово заговорив Данко, — я вже йду.

— Іди, іди, але не барися довго.

— О, я скоро вернуся.