— Не йдіть до хати! Тікаймо! Тікаймо!
Пускаємось щодуху бігти. З усіх боків починають гудіти опізнені сирени.
Добре, що мешкаємо майже на краю міста, і нам лишається кілька кварталів, щоб вибігти в поле. Але не добігаймо навіть до половини дороги, як гул чується просто над нами. Падаємо всі під якийсь паркан, тісно притулившись одне до одного,
В повітрі роздається різкий свист, а за ним потужні вибухи бомб. Земля глухо гуде і колотиться. По хвилині перерви атака починається з новою силою.
Я тулю голівки переляканих дітей до своїх трудей і думаю тільки про одне:
— Як смерть — то нехай для всіх відразу!
По якомусь часі бомбардування припинилося, літаки відлетіли, а ми все ще лежимо, боячись поворухнутися.
— Місто горить! Подивіться на місто! — гукає хтось поблизу.
Ми встаємо і каменіємо на вигляд страшної картини: все місто було в огні. Десь тріщали і падали великі будинки, чулися крики людей, здіймалися до неба високі стовпи вогню, і знову чулися вибухи: це вилітали в повітря магазини з амуніцію.
Тепер тікати!..
Біжимо далі, натикаючись на таких самих переляканих людей. Одні бігли вперед, обганяючи нас, другі бігли в противнім напрямі, осатанілі від жаху, з клунками і дітьми на руках.
Нарешті опиняємось за містом серед моря дозріваючого збіжжя і йдемо повільнішим кроком. Перед нами і поза нами видніються постаті людей, що спішать геть в той напрямок, де видніються села.
Діти вже не можуть далі бігти, а ми так само помучені і не можемо їх нести. Сідаємо край дороги трохи відпочити.
Над містом стояла зловіща заграва. Море полумені коливалось під подувами вітру і набирало різних відтінків у вечірніх сутінках.
Раптом на краю міста почав здійматися вгору новий пожар, цілком не подібний до інших. Полум'я било яскраво і потужно, не змішане з димом.
— В'язниця горить! В'язниця! Облили бензиною!.. Вчора возили бензину до в'язниці!.. Вісімсот в'язнів!.. — гукали з жахом перехожі.
— —А-а-й! А-а-а! А-а-а!.. — неслися звідкись дикі звуки. — А-а-а!..
— Що це? — питаю сама себе. — Чи я божеволію, чи це дійсно хтось кричить?
Перевожу погляд на свекруху і втому моменті з горла мені вихоплюється те саме Дике: а-а-а!..
Не знаю, що більше потрясло мною: чи вигляд палаючої могили з сотнями живих жертв, чи невільне порівняння з іншою в'язницею, чи божевільний вигляд матері. Вона була така страшна, як виходець з пекла: з безтямними очима і широко розкритим ротом ковтала повітря, мов риба, викинена на берег, а старечі руки конвульсійно шарпали комір блузки.
— Це ви? — роздався коло нас голос Федора, котрий біг з дитиною на руках. — Ходім далі! Ходім, не зупиняймось!.. Марусю! — гукнув назад до жінки, що бігла за ним з валізкою. — Не відставай, бо загубишся!..
Свекруха не рухалася.
— В'язниця горить! — вишептала глухим голосом.
— Так! Про це говорили ще вчора в місті, але я не вірив! Негідники! Скористалися налетом і запалили живих людей!.. Але не стійте, ходім!
Мати робить перші кроки несвідомо, з поглядом, все ще скерованим до страшного видовища, але потім обертається і йде з нами.
Пройшовши декілька кілометрів, стаємо знову. Недалеко з лівої сторони видніється село. Заходити, чи йти далі?
— Йдемо далі! — командує сусід.
Свекруха рішучо зупиняється.
— Я далі не йду! — заявляє вона. — Я прощаюся з вами і вертаюся назад.
— Куди вертаєтесь? — спитав здивований сусід. — Хіба не бачите, що місто горить? Перечекаємо що десь зо два дні в селі, поки прийдуть німці, а тоді вернемось усі.
— Ні, ні! — вперто відповідає старенька. — Я мушу виїхати ще перед фронтом. Ви забуваєте, що в мене син у в'язниці.
— Знаю про це! Але чим поїдете? Транспорту нема!
— То піду пішки.
— Пішки? Чи ви добре подумали над тим, що говорите?! У воєнних умовинах пройти кілька сотень кілометрів — не на ваші сили! 1... зрештою, що це поможе? Коли в мирний час нічого не можна було зробити, то тепер, в це безголов'я...
Мати знову благально наставила руки:
— Тільки нічого мені не кажіть! — перебила Федора..— Прошу вас, не кажіть! Мене ніхто не переконає! Я не маю чого тратити, хіба саме життя. Але що воно для мене варте, коли страчу сина?.. Як судилося нині загинути, то загину принаймні зі свідомістю, що зробила все можливе, щоб його врятувати.
— Як знаєте!.. — сумно відповів Федір. — Я не смію казати рішучого слова — і подивився на мене.
А я мовчала, відчуваючи, що слова безсилі там, до говорять серце матері.
— Ідіть уже! — увірвала загальну мовчанку мати. — Діти потинялися, а я також мушу поспішати. Хай Бог вас всіх благословить і береже від усього злого. Ви, Федоре, будьте за брата Ользі. Їй, може, потрібна буде допомога... Може, ще побачимось Прощайте!,
Мене охоплює почуття глибокого жалю.
— Мамо — обіймаю я свекруху, цілуючи її руки. — Мамо!.. Лишаєте нас?.. Ідете самі в таку небезпечну дорогу?.. А хто ж вас оборонить у небезпеці?
— Не плач! Якось то воно буде. Дітки, поцілуйте бабуню, бабуня вже йде!..
Вона по черзі хрестить і цілує мене і дівчаток, обіймає сусідів і вертається назад. Потім зупиняється і гукає:
— Олю, чуєш? Я хату замкну, а ключі сховаю під ґанком. Добре?
— Добре, — відповідаю крізь плач.
— Будь здорова! Бережи дітей!
Ми стоїмо ще якийсь час і плачучи дивимось вслід віддаляючійся старечій постаті, що жертвенно йде назустріч пожарищу і смерти, опанована священним почуттям материнського обов'язку.
Мене починають полонити сумні думки: про свекруху, що зараз уже мусіла бути в місті, про чоловіка і про себе саму.
— Що ви задумались? — питає мене сусід. — Тяжко вам? Покиньте безплідні думки! Це нічого, крім зайвого болю, вам не дасть.
— Ах, Федоре! — відповідаю йому. — Часом стриманий біль і приспане горе розпуки лягають важким каменем на власне сумління...
— Залишіть це, Ольго! Ви своєму сумлінню вже принесли належну данину.
— Ви певні того? А, пам'ятаєте, як ще недавно самі сказали, що я маю камінне серце, що я є божевільною?..
— Гм!.. Це було сказане в трохи іншому значенні... Мене тоді, — правду кажучи, — здивувало ваше признання, що ви не можете плакати. Але я тепер бачу, що це був вияв просто подиву гідної твердости характеру і навіть, якщо хочете, героїзму!
— "Героїзму"?! — іронічно підхопила я. — Ні, це не героїзм і не сила характеру! Це щось таке, що взагалі не вкладається в поняття нормальної людини! А ну ж, уявіть собі, що ваша дружина, чи ваша дитина, словом, хтось найдорожчий вашому серцеві — вмирає. І ви, знаючи, що ця наймиліша вам істота знаходиться в агонії, стараєтесь показати твердість характеру: рано встаєте, голитесь, умиваєтесь, снідаєте, берете течку і йдете до праці. Потім приходите додому, обідаєте, часопис і т. д., коротко кажучи, ведете звичайний спосіб життя. Чи ви би могли так робити?
— Ви вибрали невдале порівняння: ваша трагедія носить трохи відмінний характер!
— Моя трагедія, Федоре, чи, зглядно, мого чоловіка, має дійсно відмінний характер, бо вона гірша звичайної смерти! Коли хтось вмирає в колі своєї родини, під опікою своїх близьких — він є ще щасливий! А тут. — уявіть собі! — в'язниця, самотність, тортури, упослідженість і очікування насильної сперти від ката! Який жах, який біль мусить переживати людина, що гине так глупо, безхосенно[33], безправно. А його жінку, себто, мене, життя в той самий час тримає у своїм звичайнім трибі. Вона не має права віддати належне своїм почуванням, її супружні обов'язки зникають перед обов'язками уряднички до тої мордерської державної системи, котра засудила її невинного чоловіка на смерть. "Поняття моралі. — чи, в даному випадкові, обов'язків, — опреділюється державними інтересами", як сказав був мені директор школи. Спробуйте це пояснити світові, відділеному від нас кордонами і вихованому в родинній і християнській моралі! Спробуйте! Та я ж в очах того світу буду потворою! Зрештою... чи тільки в очах світу? Я у своїх власних є потворою!
Федір поклав свою руку на мою:
— Ви є змучені, поденервовані, а тому і несправедливі до себе. А що ж ви інакшого могли зробити?
— Що зробити?!! Покинути працю, їздити скрізь! Добиватися! Благати! Вимагати! Навіть продати душу!!!
— І що б це помогло? Вас відразу посадили б до в'язниці тільки за те, що ви самовільно залишили посаду. А потім надали б справі характер політичний і...
— Ах, в таких випадках не авансують наслідків рішень!
Федір встав.
— Вибачте, але тепер ви говорите дурниці! Наслідки треба зважувати завжди, а тим більше вам у такому випадкові, бо ви маєте діти!.. От і вилізла у вас істерична жіноча логіка: щойно говорили, що світ вас не зрозуміє, а тепер говорите так, як би самі жили в інших обставинах. Скажіть, де, в якій ділянці умовій, почуттєвій чи фізичній ми мали свободу людського індивідууму? Адже ми раби не тільки у поступуваннях, але навіть у думках і почуваннях! Ми раби в такій повноті значення, яких що не було під сонцем! Тому, коли я смертельно ненавиджу більшовизм, то не так за масове фізично знищення народів при допомозі штучного голоду і смертних вироків, не так за страшні репресії, як за ту безприкладну в цілій історії людства політику, що спотворює навіть найцінніші духом інтелекти і наказує їм робити те, що їй потрібно. І хіба тільки це? Адже взагалі та диявольська система зруйнувала дощенту найцінніші духові, культурні і моральні здобутки людства, виборювані від дикунства і варварства впродовж цілих віків. Ми вже навіть не думаємо про національний розвиток, про політичну незалежність і про всякі інші "високі матерії"! Ми хочемо тільки фізично існувати і мати повний шлунок! Скільки лишилося людей, які думають інакшими категоріями? Думаю, що небагато, та й ті ніколи вголос нічого не скажуть!
Ви кажете, що є потворою. Коли б дійсно так було, то не було б у вас того болю і тих докорів сумління, які отруюють вашу душу. В нормальнім світі ваша поведінка в часи кривавої трагедії вашого чоловіка була би цілком інакша. Але в нас закони середовища були сильніші від волі індивідууму і були наставлені спеціально на те, щоб зламати і спотворити всіх, а особливо людей сильної волі. Оцінки, як бачите, змінюються. Кожен з нас є до деякої міри "потворою", і найгірше те, що не відчуває цього.
Ми ще колись поговоримо докладніше на цю тему...