Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Щоб винагородити мужів за відвагу й тяжку працю, він дозволив їм усім по черзі торкнутися до арауе і приложити чоло до "Ока Сонця".

— О, піяґо, — говорили ґваянці, скориставши з такої ласки, — ці клейноди й справді дають силу рукам і ясність розуму для голови!..

— Я відчуваю себе таким сильним тепер, що можу битися з тамандуа, — впевняв інший.

— Так, так, мужі ґваянські, — впевнено хитав головою Ітапіра, — Соняшні Клейноди — це си­ла і розум. Тепер щойно почнеться справжнє життя в Долині Іґурей!..

Дивував Ітапіру тільки один предмет, що при­значення його він не розумів — це було старо­винне євангеліє в шкіряній оправі, застебнуте на масивну срібну пряжку. Але через те, що цей предмет лежав поруч Соняшних Клейнодів, він викликав у піяґи велику пошану.

Пересипаючи дорогоцінності, індіяни довго ди­вилися на золоті ланцюжки, перстені й сережки, мріючи про те, як би то можна було гарно ними прикраситися. І піяґа, зрозумівши їхні погля­ди, пообіцяв:

— Морубішаба дасть кожному з вас все те, чого собі забажаєте, але тепер не беріть самі ні­чого.

Однак, хоч і якими сильними почували себе ґваянці після діткнення "Кулака Сонця", та все ж Ітапіра знав, що нести скарби в скринях через праліс буде неможливо. У всіх індіанських пле­менах прийнято, що тягарі завжди носять жінки, а не чоловіки, і тому Ітапіра спитав;

— Слухайте, мужі, з нами нема тепер жінок. Хто ж понесе це все?

— Не журися, Кам'яна Рибо, — бадьоро від­повів Кайтету, — ми дамо собі з цим раду не гірше, як жінки: поробимо коші[60], розділимо всім по-рівному і понесемо.

— Добре, — згодився Ітапіра. — Беріться ж до роботи, а ти, Кайтету, поїдеш зі мною шукати Соняшного Волоса і батька того нашого молодого білого приятеля.

Втішені ґваянці не помічали того, що, поки во­ни пересипали скарби і любувалися виглядом гарних, блискучих речей, за ними пильно сте­жили з урвища чиїсь гострі очі...

Був це Тамандуа, бо ніхто інший не міг би під­крастися і віддалитися так тихо, щоб його навіть індіяни не почули. І Тамандуа, підглянувши, що роблять невідомі люди, мерщій побіг назад доповісти молодому морубішабі про висліди сво­єї розвідки.

— Там ґваянці, морубішабо! — сказав, зади­хаючись від хвилювання. — Вони випередили нас, і те, за чим ми йшли — в їхніх руках!.. Я чув, як вони згадували Долину Іґурей і Соняш­ного Волоса... Ходім до них, ходім!.. З двох племен тепер буде одне, як хотів Самітний, і ти, Світанку, будеш одним морубішабою. Ходім!

Арасі страшенно перелякався принесених ві­домостей, бо знав, що при зустрічі представни­ків обидвох племен неодмінно виявиться його брехня, і тоді він загине.

— А ти добре чув? — спитав тремтячим голо­сом.

Тамандуа у відповідь зробив до краю здивовані очі: він, Тамандуа, мав би недобре чути?!!

Арасі зрозумів свою помилку і спішно загово­рив:

— Ні, ви лишайтеся тут, на місці, і не смійте сходити, доки я вас не покличу! Я піду сам до них.

І він поволі подався вперед до своїх соплеменників, котрі вже вспіли розпалити багаття і розложити на камінцях біля вогню впійману рибу.

Ішов незґрабною, як видавалося індіянам, хо­дою, і наробив стільки шелесту, що вже здалека дав знати про свій прихід. Люди біля вогнища помітили його і з цікавістю приглядалися до не­знайомого юнака, що зближався до них непевним кроком. Коли ж Арасі, згідно з індіянським зви­чаєм, приступив до вогнища і сів при ньому, чо­ловіки зі здивованням вигукнули майже в один голос:

— Він має знак сонця!..

Ітапіра довго й пильно дивився в обличчя прибулого, а потім подав йому печену рибу. Це був знак, що гостя стрічають приязно.

Арасі з видимою неохотою їв, а сам все скоса поглядав на скрині, згоряючи від хвилювання:

Ось-ось воно, те багатство, що дасть вигідне, безтурботне життя, дасть щастя й Консуелу!.. Треба тільки його здобути... Та чей же він є настільки спритним, що обдурить дикунів з од­ного й другого племени, відчепиться від них і сам заволодіє тими скарбами!..

Захопившись тими думками, Арасі зовсім за­був про господарів вогнища і не обзивався ні словом.

Ітапіра довго зиркав на нього з-під лоба і врешті не витерпів. Нервово засовався на землі і забурмотів, ні до кого не звертаючись:

— Коли хтось приходить і сідає біля вогнища, як приятель, його частують, або обдаровують, нічого не питаючи... Але закон велить гостеві першому говорити, хто він і чого хоче!..

Арасі отямився і в перший момент розгубився. Але якось взяв себе в руки і гордо сказав, пока­зуючи на груди:

— Ґваянці повинні без слів пізнати свого морубішабу!..

— Як можна пізнавати морубішабу, котрий сам не шанує законів племени?! — суворо обіз­вався Ітапіра. — Ти, Світанку, не будеш морубішабою!..

Почувши своє ім'я, Арасі здригнувся і поду­мав, що дикуни далеко не є такими дурними, як він собі уявляв, а вголос спитав:

— Як знаєш, що я — Світанок?

— Бо я, Кам'яна Риба, знав тебе ще малим і тепер пізнав.

— Коли пізнав, то чому кажеш, що я не буду морубішабою?

— Я пізнав Світанка по обличчю і по знаку на грудях, а морубішаби по звичаях — ні...

— Не дивуйся, — почав виправдуватися по­кірним голосом Арасі, — я довго жив поза пле­менем, а вийшов звідти малим. Забув звичаї, за­був навіть говорити добре. Але тепер, коли я вернуся — навчуся.

Піяґа пильно подивився на нього і спитав:

— А дід, хіба, тебе нічого не вчив?

— Дід мене не міг вчити, бо забився, коли па­дав зі Скелі Невороття.

Індіяни тільки роти пороззявляли, але Ітапіра нахмурився і заговорив з призирством:

— Ґваянці ніколи не говорять такого, чого не було, і, поки не зустрілися з ботокудами, не знали слова "брехня". Тепер ми вже це слово знаємо, але не знали досі, що не тільки одні ботокуди брешуть...

Це ще дужче занепокоїло Арасі, бо він най­більше числив на довірчивість дикунів і думав, що їх буде так само легко дурити, як діда, і як він уже обдурив Інає з цілим племенем. З Ітапірою брехня не йшла так просто, але завертати було вже запізно, й Арасі вирішив іти напролом до кінця:

— Чому ти думаєш, що я брешу? — спитав викликаючим тоном.

— Коли одна людина каже, — по надумі від­повів Ітапіра, — що Соняшний Волос живий досі, а друга каже, що він уже давно забився на Скелі Невороття — хтось з цих двох мусить брехати...

— А звідки ж ти знаєш, що дід живий?

— Нам про це сказав білий хлопець.

"Данко! — кленучи в душі, вгадав Арасі. — Данко!.. О, коли б я його піймав у свої руки!"

— Ага, вже тепер знаю, знаю!.. — вицідив уголос крізь зуби. — Де він?

— Він пішов до племени.

— Коли?

— Вчора.

Арасі вдав, що впав у розпач, і почав дерти собі волосся:

— Пустили ворога в плем'я!.. Пропали ґваянці!.. Тепер біжіть, доженіть, піймайте!..

Ґваянці, охоплені жахом і жалем, стояли безраді й німі. Їм ні на хвилину не могла прийти в голову думка, що цей біль і розпука звиродніло­го нащадка Соняшної Династії може бути хитро розрахованою. І лиш нескоро-нескоро у них роз­в'язалися язики:

— Біжім!..

— Доженім!..

— Забиймо!..

— Не допустім до племени!..

— Білі все були ворогами індіян!..

Навіть Ітапіра піддався загальному настроєві і вже почав жалувати, що послав незнайомого білого хлопця до племени. Виходило, що той хлопець не говорив правди, бо ось Арасі не тіль­ки вернувся, не тільки не зрікся морубішабства, а боліє за долю племени і так гірко побивається. З другого боку, пригадував собі, що Данко осте­рігав його перед Арасі, Данко відкрив їм місце сховку скарбів, дав багато добрих порад і хотів усіх завести до Коарасіаби.

Кого ж тепер з них двох треба було слухати?..

— Кам'яна Рибо, — кричали ґваянці, — чому ти мовчиш?! Чому не кажеш бігти в погоню?!

— Бігти в погоню? — задумано обізвався Ітапіра. — Можемо бігти... Але як будемо бігти з оцим? — і він показав на скрині.

Арасі, зрадівши, що справа так скоро оберта­ється в його користь, забув усяку обережність, перестав бідкатися і поспішно сказав:

— Скарбів не беріть. Я лишуся коло них і буду пильнувати!..

Ітапіру від тих слів охопило почуття, яке охоплює мисливця, що довший час намагався викрити непомітну небезпеку і раптом зауважив, звідки вона походить. Його короткотривале до­вір'я до Арасі щезло, а натомість зродилося ве­лике підозріння.

— Коли хочеш піймати білого хлопця, — ска­зав піяґа, прикипівши поглядом до Арасі, — бе­ри чотирьох мужів і йди. А я з чотирма зали­шуся тут.

Арасі шарпнувся, відчуваючи, що його недавня радість переходить в пекучу лють.

— Ідіть всі зараз!!! — заскакав він, як переби­та надвоє гадюка. — Зараз!..

Підозріння Ітапіри скріплювалося, хоч він не давав того по собі пізнати.

— Ти ще не є морубішабою, — спокійно ска­зав він, — рада племени тебе ще не прийняла.

— Але я маю знак! Знак!!!

— Ранок також має знак, і ваші права рівні. Останнє слово скаже рада племени... Коли хо­чеш заслужитися перед племенем — іди в погоню за білим хлопцем і покажи, що ти вартий.

— Ранок?.. Який Ранок?! — спитав похоло­лий Арасі.

— Ранок — син твого стрийка.

— Стрийко був молодшим від батька, і син його не має права, поки я живу. Дід хоче... — і Арасі увірвав, зрозумівши, що піймався.

— Дід?! — вставши на ноги Ітапіра. — А ти ж казав, що діда нема серед живих?!

— Певно, що нема!!! — закричав з відчай­душною відвагою Арасі. — Нема! Дід забився. Але він хотів... Він казав...

І Арасі безсило замовк.

— Слухай, Світанку, — промовив Ітапіра, — я їду до оселі білих шукати діда...

— Але його нема там, нема, кажу тобі! — крикнув ще раз Арасі і тупнув у злості ногою.

— Коли його там нема, — з нескаламученим спокоєм відповів Ітапіра, — то твоє слово буде в силі. Почекай, поки я вернуся. .

— Чекати? А тим часом той білий собака...

— Той білий хлопець не втече, Світанку. Він у наших руках. Мужі, з якими він пішов, його не випустять, поки ми не прийдемо.

Арасі, похнюплений і розбитий невдачею, тяжко рунув на землю, а тіло його від хвилю­вання вкрилося рясним потом. Він уперто щось думав, а на кінець сказав:

— Коли не віриш — іди шукай оселі білих. Вони тебе піймають і заб'ють...

— Ти поїдеш зі мною і поможеш мені...

— Я! О, ні! Не хочу більше бачити білих! Я й так насилу від них утік.

— То ти боягуз, Світанку! — зневажливо від­різав Ітапіра.