Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

— сказав багатозначно. — Як хочеш... Можна обійтися й без води...

— Не без води, а без секретів! — поправив Оба. — Тепер мені тільки цікаво знати, коли ви думаєте шукати скарбів і як будете ділити між собою?

Це питання, вимовлене спокійним і навіть байдужим тоном, справило враження блискав­ки з ясного неба. Жакоб спочатку вирячив від здивування очі, а потім з досадою махнув ру­кою і сплюнув:

— Пойзе, — сказав злобно. — Дурень може одним словом знівечити найтоншу роботу...

А Данко, для якого в одну мить все стало зрозумілим, не відповів нічого, лиш обережно почав просувати руку до того місця, де під шкі­рами лежав пістоль. Та зараз же побачив, що його намір не вдався, бо в Семипалого вже з-під мокрої пелерини блищала чорна цівка, а облич­чя в той час приязно усміхалося.

— Спокійно, малий, спокійно! — сказав лю­б'язним тоном. — В ці забавки я вмію ліпше грати, як ти... Краще скажи мені, як ви між собою договорилися?

— Онофре! — вмішався поденервований Пойзе. — Коли ти вже попсував мені всі пляни, то найліпше будемо грати у відкриті карти.

— О-ба! Ти досі найліпше грав у закриті, і сумніваюся, чи інакше потрапиш.

— Потраплю! — мотнув Пойзе своєю рижою головою. — Слухай сюди: хочеш половину? Вважай, що досі ти нічого не зробив, лише все псував. Але, хай буде — половина! Пристаєш?

— Половина чого?

— Всього: грошей і скарбів.

— О-ба! Вже й скарбів?! — іронічно перепи­тав Семипалий.

— Пойзе, коли я з цього шмаркача видушу його таємницю, то будуть і скарби.

— Хе-хе! — далі іронізував Оба. — Щойно видушиш?! А я думав, що він тобі вже при­знався.

— Не признався, бо я його ще не питав. Але, коли почну питати — признається!

Данка при тих цинічних торгах все більше й більше огортав холодний жах. Він бачив, як жовті очі Пойзе засвітилися лихим вогнем, ли­це викривилося потворною гримасою, а тіло по­чало дрібно тремтіти.

— Жару маємо досить, — заговорив спішно, бризкаючи слиною. — На острові тепер нема ні живої душі... Ніхто нічого не почує... А, зрештою, все є засоби, щоб затамувати надмір­но голосні крики...

Жакоб став такий страшний і огидний, що навіть Оба здригнувся і встав.

— Замовчи!.. — сказав глухо, відступаючи до дверей. — Я на такі речі не здібний.

— То ти собі вийдеш десь далі, — продов­жував Жакоб, — а я залишуся з ним сам. Я й сам дам раду...

— Замовчи!.. — ще раз повторив Семипалий, і його темне лице від блідости стало зеле­ним. — Онофре є злодієм, ошустом і вбивником, але катами бридиться!

— Пойзе, Жакоб також не є катом, поки йо­го до цього не змусять...

— Ні, ти є катом, рижий! Ти є катом і найпідлішим зрадником! Дурний є той, хто при­стане до спілки з тобою, бо ти і найвірнішого товариша можеш зрадити і вбити, коли тільки вибереш зручний момент. Я не годжуся на твою половину! Не годжуся тому, що ти негідний на­віть злодійської спілки, і тому, що... ти вже не вийдеш звідси живим!..

Оба стояв, упершись плечима об двері, три­мав у руці пістоль. З-під розстебненої сорочки видно було хрест, який то здіймався, то опадав на тяжко дихаючих грудях.

Пойзе мовчав, розгублено опустивши руки, і на обличчі у нього застигла труп'яча посмішка.

— Досить! — грізно увірвав сам себе Оба. — Тепер признавайтеся, у кого з вас гроші?!

— Гроші є в мене! — помалу звівся на ноги Данко.

— Давай сюди! — наставив руку Семипалий. — А тоді поговоримо з тобою і про скарби...

Хлопець твердою ходою підійшов до Семипалого, став перед ним у віддалі двох кроків і раптом рванув себе за комір сорочки, оголюючи груди.

— Дивись, — сказав тихо, — це — благосло­вення моєї покійної матері, може, таке саме, як і в тебе... На її пам'ять я присягнув, що не зраджу таємниці скарбу нікому... Тепер вдру­ге кличу душу своєї матері на свідка і кажу ще раз: таємниці не зраджу і грошей, що їх маю при собі, добровільно не віддам!.. Стрі­ляй! — і Данко підставив груди.

Його темні очі розгорілися шляхетним, гор­дим блеском, на одушевлене обличчя лягла якась особлива печать, яка відзначає тільки вибранців, що готові на все.

Чи дійсно був приготований у ту хвилину вмерти? Ні, десь глибоко в душі відчував твер­до, що він сильніший духом, що Семипалий не вистрелить, спасує. Але навіть коли б і поми­лився — то вже не відступив би, бо переживав прекрасну мить, котра робила його героєм.

Семипалий стояв, як заворожений, і з німим захопленням дивився на цього хороброго юна­ка, що ледве переступив поріг дитинства.

— Ну, стріляй же, ти! — повторив Данко, вже свідомий своєї перемоги. — Стріляй!.. Мо­же десь тут поблизу є душа і твоєї матері, ко­тра зараз дивиться на тебе... Покажи їй, що ти вмієш одночасно носити хрест на грудях і зневажати його... Хай вона взагалі побачить, на що здібний її син... Ну?..

Данко сягнув у найболючіше місце. Вираз глибокого жалю пробіг по обличчі Семипалого, судорожно затремтів в куточках уст і приму­сив примкнути очі.

— Моя мати... — вишептав, глибоко потрясений, і ковтнув щось тверде, що стало йому в горлі. — Душа моєї матері...

І не помітили ні Данко, ні Семипалий, що Пойзе вже нищечком озброївся великим ножем, яким недавно різав шярко, і стояв у вичікую­чій позі. Вловивши момент, коли зворушений Оба примкнув очі, стрибнув на нього, як пан­тера, високо заніс над головою блискуче лезо і вдарив...

— А-а-а-й!!! — крикнув несамовито Данко.

Його крик зіллявся з ревом Семипалого, і в тій же хвилині по долівці покотились два тіла, сплетених клубком у смертельних обіймах. Зву­ки глухих ударів і страшних, обірваних на пів­слові прокльонів покривалися тяжким сопінням і скреготом зубів. Мелькали в повітрі то чобо­ти Семипалого, то черевики Пойзе, вигиналися з хрускотом в хребтах тулуби, виверталися му­скулисті руки з хижо скорченими пальцями, що шукали ворожої чуприни.

Ця сцена, повна звірячої жорстокости, викли­кала у Данка почуття глибокої огиди, але рів­ночасно вона давала йому можливість рятунку, і він кинувся тікати. Однак, уже переступивши поріг, він вернувся назад і, побачивши, що оз­броєна ножем рука Жакоба корчиться, притис­нена трьохпалою рукою Оби до землі, з розма­ху наступив обцасом[85] на обидві руки. Вороги скрикнули разом, і ніж випав на долівку. Хло­пець миттю підхопив його і вискочив у темну ніч, де шпарко лляв дощ і шаліла буря...

— Він втік!!! — ревнув Жакоб, що лежав горілиць. — Пусти мене!..

— Втік?.. — перепитав Оба, з ненавистю дихаючи йому просто в обличчя. — Добре, що втік!.. А тепер... Тепер...

Він так і не договорив, що саме "тепер", бо в очах йому потемніло, а сила його раптом щезла.

Відчувши ослаблення ворога, Пойзе зробив зусилля і з розмаху шпурнув ним вбік. Семипалий відкотився, як мрець, і тільки тяжке ди­хання з булькотанням і свистом у легеннях да­вало знати, що він ще живий.

— Підлий!.. Нікчемний!.. Проклятий!.. — хрипів він.

У відповідь Пойзе наскочив на нього і кілька разів немилосерно вдарив ногою. Потім поза­бирав пістолі і крикнув уже на ходу з порога:

— Решту дістанеш потім, як я вернуся!..

Семипалий полежав якусь хвилину і зі сто­гоном почав підводитися. Спочатку зіп'явся на руки, далі вчепився за стіну і поволі звівся на ноги.

— Боже, — хрипів далі, — не допусти, щоб хлопчисько загинув від руки цього негідного!.. Не допусти!.. А мені... Мені вже все одно...

І зігнувшись удвоє, він помаленьку висунувся з хатини і сперся спиною об стіну, щоб не впас­ти. Відпочив, набрав повітря в легені й крик­нув якомога голосніше:

— Тікай, Данку!.. Він женеться за тобою!..

Від напруги кров бухнула ротом і носом, а світ пішов обертом. Семипалий закашлявся і ще тісніше притулився до стіни. Потім відділився від неї і, хитаючись та спотикаючись, по­малу пішов просто навмання геть від хатини: боявся повороту Жакоба, з яким не мав тепер сили боротися.

У відчинені двері покинутого житла вскочив вітер, погасив свічку й одним подихом вивіяв усе тепло. Двері кілька разів гойднулися, жа­лібно поскрипуючи, і затихли.

***

А через яких півгодини до тієї самої халупи прибився ще один мандрівник. Змоклий, згорб­лений, він ледве переставляв ноги і сам здиву­вався, коли побачив перед собою відчинені две­рі. Став перед порогом і заплескав. Почекав хвилину і просунувся до середини.

— Є тут хто? — спитав.

— Нема, — відповів сам собі й видобув з ки­шені запальничку.

Коли в кволому жовтавому світлі виразніше виступила убога обстава хатини, Сокіл перш усього підійшов до печі й наставив руку. Від­чув сильне тепло й заглянув глибше. Там було ще повно жару. Це його так схвилювало, що навіть примусило забути смертельну втому.

Сокіл вискочив надвір і, заложивши пальці в уста, оглушливо свиснув раз, другий, третій... Перечекав трохи і засвистав знову. Але дарем­но. У порівнянні до реву вітру його свист ви­давався чимсь не більшим від гудіння мухи, так що навіть луна не вважала за потрібне від­гукнутися. Тільки дощ, немов подразнений цією зухвалістю, люнув з такою силою, що Сокіл му­сів утікати назад під захист несподівано знай­деного притулку.

Розгріб жар, підкинув до нього кілька полін і став на порозі. Довго стояв, сподіваючись щось почути, або побачити, але не дочекався. Пробу­вав ще свистати, пробував гукати — безвислідно! Врешті, махнув рукою і причинив двері.

Не думав про їду, але під грудьми щось сса­ло і млоїло. Тому, коли знайшов казанки з ще теплою їдою, автоматично взявся їсти, навіть не розуміючи того, що робить. Від втоми, без­сонних ночей, голоду і нервового виснаження він був цілком запаморочений, і все довкола ви­давалося йому якимсь дивним і нереальним. Не міг більше ні думати, ні страждати, як не може насякла водою губка увібрати в себе ще щось. Скінчивши їсти, ледве доволікся до постелі, заліз між шкури і немов провалився в глибоку прірву сну. Вже не чув і не відчував нічого: ні жахливої бурі, якої не бачила Ґваїра цілі десятиліття, ні струмочків води, що просочувалися крізь розшиту стріху й стікали на нього, ні мо­кроти в чоботях, ні вогких дотиків одежі, якої він і не подумав скинути — не чув нічого...

Слід над прірвою

До пізнього пополудня другого дня батько й син стратили час майже надармо. Кілька разів їм, правда, вдалося відшукати сліди втікача, але вони вказували на те, що переслідуваний пово­диться тепер обережно і, на велику досаду Зенобія, все більше віддаляється від погоні.