Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Коарасіаба підійшов до стовпа і наставив руку так, що його вказівний палець прийняв поло­ження одного із вбитих кілочків і заговорив:

— Рріко, Рріко, ходи сюди, Рріко. Підемо вже спати.

— Рріко, Рріко, — повторила виразно і собі папуга, кумедно перехиляючи головку з круг­лими, злими очима.

— Ходи, Рріко, ходи, — просив далі Коарасіаба.

Папуга, поглядаючи зизом на підставлену руку, почала злазити вниз, поки не вчепилася гострими пазурями в палець Коарасіаби. Тоді він обережно заніс її до шопи і пустив на жердку.

— Данку, Данку, обід готовий! — залопотіла папуга. — Носса Сеньора Сантіссіма!.. Рріко! Барбарідаде!

Потім зіскочила з жердки на поличку, де стояли мисочки з їжею і водою, витягнула ва­рену кукурудзину і, вискочивши на жердку, почала їсти, тримаючи зерно в одній лапці.

— Ех, ти! — ласкаво сказав Коарасіаба. — Дурна! Лепечеш, лепечеш, сама не знаєш, що.

— Дурна, дурна! — обурено повторила папу­га. — Ходи додому! Коарасіаба! Коарасіаба! Рріко! Барбарідаде!

Набравши оберемок дров і замкнувши двері шопи, Коарасіаба пошкутильгав до своєї оки. Розгорнув жар у пригаслому вогнищі, вибрав з попелу спечені горіхи піньорів, підкинув дров і, запаливши люльку, сів. Разом з димом по­пливли його сірі, як дим, і гіркі, як дим, думки. Безнадія гнула старечі плечі додолу, спогади налягали на голову важким тягарем, а у вухах все ще звучали слова недавньої розмови з вну­ком. І, як звичайно, виринало в його пам'яті славне минуле його предків, яке так різко змі­нилося в нужденне, безцільне сучасне для їх­нього нащадка — Коарасіаби...

З площі доносилися вибухи фоґетів і крики та оплески натовпу. Час-до-часу жалібно скім­лили собаки, ховаючись по далеких кутках від тих страшних стрілів, що кожного року дово­дили всіх псів у цілій Бразилії до цілковитого нервового розстрою.

Вже було зовсім темно, коли на подвір'я в'ї­хав Сокіл. Побачивши, що в хаті темно, а в халупі Коарасіаби горить вогнище, він завів коня до стайні і пішов до старого.

— Добрий вечір, Коарасіабо, — привітався він. — Данко де?

— Коло Саміра. Там фоґети вистрілюють. Сідай...

Сокіл присів коло вогнища, взяв спеченого горіха, роздовбав його і з'їв. Потім витягнув свою люльку, набив тютюном і закурив.

— Їдемо, Коарасіабо, — сказав так несподі­вано, що індіянин здригнувся. — Щойно одер­жав листа у падре Вісенте. Пропонують мені іншу роботу.

Коарасіаба нічого не відповів і сидів неру­хомо далі, затупивши відразу помертвілий по­гляд в полум'я вогнища. Але на його камінно— нерухомому обличчі Сокіл вичитав тяжкий укритий біль. Щоб розігнати враження неспо­діваної заяви, землемір заговорив, ніби оправ­дуючись:

— Нема мені більше чого тут сидіти. Я робо­ту вже скінчив. Хочу тепер переїхати до біль­шого міста, щоб завжди бути з Данком разом.

Коарасіаба хитнув головою:

— Так, так, — сказав тихо, — краще, як бу­дете разом. Я завжди казав, що син мусить бути при боці батька...

Вимовив це з такою гіркотою, що Сокола здавило за серце.

— Послухай мене, — приятельськи поклав він руку старому на плече, — їдь з нами! Ти знаєш, що я тобі винен, а я свого боргу тим— більше не забуваю і хочу якось тобі віддячи­тись. Моя хата буде завжди твоєю хатою, мій хліб — твоїм хлібом. Ти врятував мені сина і мене самого, а я постараюся врятувати тобі внука і зробити радіснішою твою старість. Я розумію, Коарасіабо, твоє горе, але ти сам не даси ради з внуком. Їдьте з нами — і я сам візьмуся за хлопця. Маю тверду руку, і Арасі мене боїться більше, як тебе. Я вірю, що мені вдасться зробити з нього корисну людину. А тут, в Санто Антоніо, він пропаде зовсім.

— Він уже пропав, Іване, уже! З нього не буде користи ні тобі, ні мені...

— Я не вірю, Коарасіабо! От поїдьте з нами — і ти побачиш сам, як він зміниться. Арасі є здібний, второпний, і, коли його прибрати в руки — з нього через два роки вийде добрий робітник.

— "Робітник"! — зневажливо скривився Коарасіаба. — Ні, Іване, коли він не буде тим, чим має бути, то нехай не буде нічим! А звідси я не піду... Себто, може, й піду, але не з тобою... Наші дороги, Іване, ідуть у різні напрямки...

— Може бути й правда — відповів. Сокіл. — Я твоєї дороги не знаю. Але що ти думаєш ро­бити з Арасі? Чим він, по-твоєму, має бути? Скажи мені, то я тобі поможу.

Замість відповіди, Коарасіаба стиснув уста і знову задивився у вогонь.

В убогій халупі зависла тяжка мовчанка.

— Але ти не сумуй, приятелю! — підбадьо­рююче заговорив знову Сокіл. — Ми тебе не забудемо. Будемо писати листи до падре Вісенте, а він тобі читатиме. Тай приїдемо нераз до вас сюди на відпочинок...

Обличчя Коарасіаби лишилося при тих сло­вах незмінним, не виявляючи нічого.

— Коли їдете? — спитав нарешті з трудом.

— Через чотири дні наступним літаком. Я, правда, завтра ще мушу поїхати назад до лісу і пробуду там два дні.

— Хату лишаєш?

— Хату купує сеньор Педро. Але він тебе не вижене, я вже з ним говорив. '

— Мені байдуже: я й так тут більше не си­дітиму.

— А куди ж підеш?

Коарасіаба не дав ніякої відповіди.

Через хвилину скрипнула фіртка, повідомля­ючи, що Данко вернувся додому. Сокіл попро­щався і вийшов.

Старий індіянин, лишившись сам, упав на зем­лю обличчям і завив від якоїсь, йому самому незрозумілої розпуки. Він відчував такий біль, немов би йому з живого серця видирали виплекану, вигодовану кров'ю надію.

— Ну, що мені з Данка? — питав сам себе, стараючись вияснити собі причину того болю. — Жив я довго, не знаючи Данка, проживу ще і решту віку. Проживу і вмру. А зі мною вмре і славна династія Нащадків Сонця, бо з Арасі вже морубішаби не буде. Ні, не буде!.. На мені все скінчиться, все загине. Діямантове Берло, що було предметом заздрости, роздорів, воєн більше ніколи не засяє над племенем ґваянців. Його таємниця вмре разом зі мною. Вмре так само, як вмру я, як умерли мої сини, як умер для нашого народу Арасі, як умер Коема — Ранок.

Коема...

Це ім'я ніколи за дванадцять років не потри­вожило думок Коарасіаби, бо ж Коема був си­ном його молодшого сина, котрий міг бути морубішабою лише після смерти стрийка, стрийкових синів і свого власного батька. Окрім того, Коема дванадцять років тому назад був немовлям, а немовлята ніколи не цікавлять му­жів. Для немовлят вистачає, коли ними ціка­виться мати.

— Коема! — вголос сказав Коаоасіаба і, під­нявши обличчя з землі, сів.

Він почув несподівано, як десь у глибині йо­го душі заблисла жива іскорка надії.

— А, може, Коема ще живий? — спитав сам себе вголос, і радість перехопила йому дух.

Він неспокійно засовався на місці і почав завзято смоктати пригаслу люльку. Тютюн за­тріщав і почав розжарюватися, а разом з ним розжарювалися і надії Коарасіаби.

Справді, чому Коема не міг би жити? Його мати — Іботіра була відважна і рішуча, дарма, що її називали Іботірою — Квіткою. Але вона була небезпечною квіткою і більше заслуговувала на ім'я Онси — яґуара. Іботіри боялися всі, навіть мужі племени, бо вона володіла спи­сом і стріляла з лука, як справжній мужчина. І силою рідко хто міг з нею помірятися. А силу, відвагу і спритність індіяни шанують...

Іботіра, та Іботіра, котра, захищаючи поране­ного чоловіка, зуміла вбити чотирьох ботокудів, напевно зуміла захистити і життя своєї першої дитини, свого сина — Коеми! Коема міг жити. Ні, не міг, але мусів жити!..

Вчепившись за ту думку, Коарасіаба поволі прийшов до глибокого, якогось болючого пере­конання, що Коема живий. Тепер це для старо­го не підлягало жодному сумніву!..

Чиясь таємнича рука витягала з припалих порохом кутків пам'яти спогади і стелила їх, немов барвисті хустки, перед очима Коарасіаби. Одні образи змінялися другими, аж поки серед них не виринув один, особливо любий тепер для старого: то був образ забризканої кров'ю Іботіри, котра стояла, опершись спиною об камінну стіну, з тяжкою танґвапемою[40] в руках. Коло її ніг лежало чотири трупи ботокудів, а довкола гудів натовп. Проте в очах ошалілої жінки не було видно ні жалю, ні тривоги, а сама звіряча лють. Видно було, що Іботіра боронитиме входу в печеру, де лежав пробитий списом чоловік і плакав маленький Коема, до останньої краплини своєї крови.

Цей несамовитий образ був, однак, любий серцю Коарасіаби, бо давав йому надію на те, що рід морубішаб зі Соняшної Династії ще не перевівся.

— Ні, ні! — шептав старий. — Не все пропа­ло. Ще є руки, котрі по законному праву візь­муть Діямантове Берло! Ще є голова, яку увін­чає золото акванґапе з "Оком Сонця"!..

Та зараз же зневіра, як каламутна хмара, впала на серце Коарасіаби. Хто поможе хлоп­цеві дійти до свого права? Хто розкриє перед обдуреним племенем хитрість Убіражари? Хто покаже місце, де скрито клейноди влади? Хто?

Індіянин з розпукою подивився на свої опухлі розбиті ноги і застогнав:

— О, великий Тупане! Дай силу цим непо­трібним колодам! Верни їм тільки невеличку частину їхньої колишньої витривалости, а тоді побачиш, як служитиме тобі рід ґваянців!..

Але Тупан був глухий на гарячі мольби і не відповідав нічого. Це вже не вперше звертався до нього Коарасіаба, як звертався рівно ж і до Сонця, і до Душ померлих, що жили на Бла­китних Горах. Та всі вони не чули нічого, видно, або загнівались, або збайдужіли до залишеного на землі світу.

І Коарасіаба знову опинився перед тим са­мим питанням: Хто?..

Арасі?

Арасі міг би це зробити, але для того треба почувати себе ґваянцем. А коли б Арасі почу­вав себе сином племени, то міг би зробити і для себе те, що треба було зробити для Коеми.

Ні, Арасі — ні!

— А хто? — втретє поставив собі питання Коарасіаба.

Подумавши, почув, як якась несмілива на­стирлива думка, як гудіння комара, сверлує його мозок. Спочатку він боявся прислухатися до неї, відганяв її нетерпеливо, але врешті решт якось мимовільно вимовив:

— Данко!

Вимовив і відразу запротестував злякано:

— Ні, ні! Данко також ні!

Коарасіаба вірив йому, як самому собі, знав напевне, що Данко не полакомиться на дорого­цінні клейноди і на ті скарби, з якими вони ле­жать. Данко щирий, відважний, відданий Коарасіабі і напевне ще більше був би відданий великій справі, бо Данко думає і почуває так, як індіянин. Адже недаром його прозвали си­ном Коарасіаби.